— Оддай гроші!! — заревів Семен і кинувся на Ілька з піднятим кулаком. Ілько повернувсь, одхиливсь, як дикий звір, наскочив на Семена й повалив його на стіл, зі страшною силою опускаючи кулаки на голову, живіт, груди. Жінка крикнула й кинулась до них, але зараз же одлетіла і впала під стіл, обливаючись кров’ю; посунулись, було, дехто з гурту, але теж деякі полетіли на лави, а деякі самі поховались од страху, глянувши тільки на червоного, страшного, з піною на губах Ілька.
— Повбиваю!! — хрипло крикнув він, блискаючи очима й хапаючи рукою зі стола пляшку. Але не встиг він й вимовить, як захитався, махнув рукою й гепнув додолу лицем.
— Тепер бийте його!! — крикнув Мошко, вискакуючи з-за Ілька й держачи його за ноги. З криком кинулись усі на Ілька, насіли і… піднялись разом з ним.
— Держітє, держітє! Я одберу у його дєньгі!.. Вот, вот оні! — вискакуючи з гурту, крикнув Мошко і помахав червоною хусткою. Жінка з обмазаним кров’ю лицем і синій, побитий Семен зараз же кинулись до його. Ілько скажено заревів, крутнувсь, когось вкусив, когось пацнув, рвонувся й, тягнучи за собою всю валку, вискочив на вулицю.
V
Сумно в Сонгороді восени. Низьке темно-сіре небо; не то ранок, не то вечір цілий день; пронизуватий, холодний вітер, купи пожовклого, мокрого листя і дощик, дощик і дощик. Плачуть під ним вікна, плачуть стріхи, плачуть дерева, тини, коні, плаче навіть картуз звощика, що, закутавшись, схилився на передку. На вулицях ні душі, тільки де-не-де перебіжить через дорогу яка-небудь баба, піднявши спідницю на голову, просуне важким ходом жидівська балагула та звощик розіб’є блискучу, сталеву грязюку рівненькою стежкою. Сумно. А ще сумніше в темний, довгий, холодний вечір. Вітер наче казиться — то стогне, то плаче, то регіт підніме, то стиха, поволі застука по віконницях запертих, то знов заскиглить, завиє, заплаче, й сипне, і сипне дрібненьким дощем. Пусто страшенно; безлюдно, тільки тополі неначе з докором хитають чорними вершечками, мов дивуючись, як таки можна вилазить на вулицю в таку негоду.
Ледве блищить лампочка в камері "слєдствєнних" сонгородського "арестнаго помєщенія". Тхне потом, парашею, махоркою і кислою капустою. Посхилявшись над койкою, прислухаючись іноді до дверей, розмовляючи пошепки, грають у карти арештанти. Чути: "Краля зверху!", "сімка хвалить", "запиши хвальону", "вино — козир"; іноді пошепки, але виразно прокочується лайка.
По темних кутках сплять.
Щось тихо застукало з вулиці в вікно. Андрій встав, положив карти, прошепотів: "Без мене грайте", — і підійшов до вікна. Якась темна жіноча постать, освічена світлом одного з двох на ціле місто ліхтарів (другий біля поліції), стояла, нахиливши голову.
— Ти, Мотре? — одчиняючи злегка вікно, прошепотів Андрій.
Постать підняла голову, трохи розмотала товсту хустку, й на Андрія глянули великі, глибокі Мотрині очі.
— Я. На…
Андрій простягнув руку крізь грати і взяв невеличкий клуночок.
— Там десяток пиріжків і курка, — додала Мотря.
— Добре… Чого вчора не прийшла?
— Ти сердишся?
— Я питаю, чого вчора не прийшла, — сухо прошепотів Андрій.
— Не можна було.
— Не бреши!
— Ну, от, "не бреши"! Батька не було до півночі, дитина сама, а я от се побігла б до тебе.
— Де ж батько був?
— На "роботі".
— Де?
— Розбили лавку старого Хаїма. Знаєш?
— Знаю. Багато?
— Рублів на п’ятдесят, казали. Ілько насилу виніс лантух.
— А! Он що!.. Хм… — злісно всміхнувся Андрій. — Там були Ілля Іванович! Ну, тепер я знаю…
Мотря мовчки нахилила голову.
— Може, не пускали Ілля Іванович? Вони ж теж на лінії солом’яного жениха. Чи в проходку з ними ходили? Га?.. Чого ж мовчиш, суко! — грізно прошепотів Андрій. — Похвались же!
Мотря мовчала.
— Говори ж!.. Може, вже рушники подавала?
— Ну от ще! — підняла голову Мотря і знов нахилилась.
— Гляди, гадино! — зціпив зуби Андрій. — Обманула, обіцялась сказать правду, тягнеш і досі… гляди, тільки подумаєш вийти за Ілька, уб’ю. Чуєш? Уб’ю першої ж ночі! Я ніколи на вітер не говорю. Не дури!
Вітер, що затих на хвилину, мов прислухавшись, засвистав, загудів, засипав густим дощем і трохи не попхнув Мотрі.
— Не змерзла? — помовчавши, буркнув Андрій.
— Ні.
— Що? Та підніми голову, чого нахилилась?
— Не змерзла, — промовила Мотря й несміло подивилась йому в очі. Замовкли. Чуть було ляпання заяложених карт, "вино світить" і дріботіння дощу по вікні. Мотря куталась.
— Не бачила Никодима?
— Бачила.
— Що, не говорив нічого?
— Про тебе?
— Ну, да.
— Лається… Нащо ти його так?.. Бідує страшно.
— А так паршивому й треба, хай не задається! Думає, як надзиратель, то й цяця велика! — зі злістю прошепотів Андрій.
— Він каже, що зовсім і не хотів тебе лаять.
— Бреше, гад! Ти знаєш, як усе се було?
— Та говорив він щось… Розкажи ти… Знаю, що через тебе…
— От то, нехай не задається і знає, кого зачіпає!
— Як же се вийшло?
— Так він каже, що й не лаяв?
— І не думав, каже.
— Гм… Іш, мурло прокляте!
— А лаяв?
— Та того мало, а ще захотів штовхаться. Я, бач, не дав йому раз горілки, що ти мені передала. Так образились… І от то раз причепився до мене, щоб у камору йшов. "Ще рано, — кажу, — не піду!" — "Ну, не розказувать!" Я й вилаяв його… Він зо всеї сили — трах! — у груди мене… Хотів я його задушить там же, та здержався, тільки сказав: "Гляди, Никодиме, се даром не минеться тобі. Знай, кого бить!" — "Плювать, — каже, — я на тебе хотів і хочу. Страшний вовк у лісі, а в тенетах — тьху!" Ну, добре, нехай так, побачимо. Пройшло, мабуть, з тиждень. Я з ним наче помиривсь, випивав по-приятельськи, одним словом… ну, помирились, наче того й не було. А от то в той понеділок кажу йому: "Попроси смотрителя, щоб пустив мене з тобою в цилюрню, — мене тут пускають, — поставлю, кажу, півкварти". Попросив він, — пішли. Прийшли до Васьки, — знаєш? Я тому зараз морг! Той туди, сюди, і поки мене постригли, Никодим уже був п’яний, як свиня… Тільки й розуму, що дивиться… Кинув я його, прийшов до смотрителя та й кажу: "Так і так, ваше благородіє, надзиратель Никодим, котрий мене водил у цилюрню, напился п’яний і не сполняєть своєй служби. Я мог би утікти…" Той, звісно, перелякався, дякує мені та зараз за Никодимом — і прогнав… Не задавайся і знай, з ким діло маєш!
— І ти не втік? — похопила Мотря. — От то! Чого ж ти?
— Тікать не треба.
— Як?
— А так: якби я втік, його не вигнали б зі служби, бо він сказав би, що я чи побіг, чи як-небудь… А так — я сам прийшов без його, тут уже оправдання нема… Нехай тепер без заробітку поскаче…
— Діти ж маленькі у його… жінка.
— А друге те, що мені нема для чого й тікать: все одно оправдають. Се, що я не втік, буде ще один доказ, що я не винен. Аби то я виманив гроші у того мужика, аби я, значить, був винен, дак хіба б я не втік, коли такий случай підійшов? Га?
— Ну да, але ж…
— "Але ж!" — перебив Андрій. — У суді, аби щось представив такого, як се, то й оправдають.
— А як засудять?
— Плювать я на їх хочу! Хто докаже, що то я був? Мало, що такий і такий! Ти прямо докажи, що бачив, як я був з ним і гроші брав. А може, хто схожий зі мною?.. А ще ж ти будеш говорить, що я у тебе був тоді, та й герехт.
— А як Ілько покаже, що тебе не було… Він тепер ненавидить тебе, то, може…
— Хм… як зробився женихом, так і ненавидіть став, — саркастично всміхнувся Андрій. — Ну, так я ж його не боюсь.
— Як? А як він скаже, що він був у мене весь час і не бачив тебе… А його у мене бачила Хведора, — нахиливши голову, тихіше додала Мотря.
— Хм… милувались… І все-таки плювать! Аби ти показала. А хіба я повинен перед ним сидіть? Скажеш, що п’яний спав цілий день у повітці. От і все… Та його й питать не будуть, а сам не напроситься — побоїться мене… Він тоді саме, як моє діло буде розбираться, буде сидіть тут. Перекажеш йому, що через тиждень він уже буде тут. Той подав на його… буде одвічать за "буйство і покушеніє на грабіж". Смотритель казав…
— Через тиждень? — перепитала Мотря.
— А що, тобі жаль? Так чого ж — просю ж тебе — украдь хоч у сієї Хведори курку, піймайся нарочито, полайся — і посадять… І не будеш розлучаться з ним… А то ж жаль!..
Мотря промовчала.
— …Та що похилилась?.. Говори ж щось, якого ж чорта прийшла!
— Скучила! — піднявши голову, привітно дивлячись на його, прошепотіла Мотря.
(Продовження на наступній сторінці)