— Що за чорт! Нема! — хапаючись і поглядаючи на Гришку, шепотів Андрій. — І за пазухою нема… Невже брехав?.. Уб’ю гада! Ну, повертайсь… Щось у сій кишені… зав’язано…
Розірвавши очкур, Андрій налапав щось тверде, схопив із трави ножика і одрізав усю кишеню. З розгорнутої кишені глянули старі бумажки, п’ятирублівки, десятки і прості срібні карбованці.
— А що, багато? — підбіг Гришка.
— Єсть. Ти ж позакидай сі пляшки, або я й сам се зроблю… Закинь і ковбасу, а то собаки набіжать і ще розбудять… Ну, гайда! Увечері приходь до Естерки — там п’ятьорку получиш… А тепер підожди трохи, не йди за мною.
— Андрій Панасович!.. — несміливо і ніяково посміхаючись, промовив Гришка, йдучи за Андрієм. — Якби зараз… Сьогодня ж неділя…
— Н-ну! — грізно крикнув Андрій і зупинив сіренькі, гострі свої очі на Гришці. — Сказав — увечері… Чого ж ще?
Гришка здвигнув плечима, зігнувся, підождав трохи, подивився на Тараса, усміхнувся і тихо пішов за Андрієм…
А через годину отовплений великою валкою людей, розхристаний, блідий, з синіми губами, Тарас із диким одчаєм і сльозами в очах розказував усе урядникові, який поважно й суворо слухав його.
— Се Голуб! Се ніхто, як Андрій! Гайда всі до його! — заревли декотрі з купи. — Ходім до його, однімем! Се ж розбій!
І вся валка, з поважним урядником і зігнутим, блідим Тарасом попереду, гучно посунула по головній вулиці.
III
— Куди, Ільку?.. Драстуй! Іш! Надів нового піджака та й не пізнає вже…
Ілько повернувся, — коло тину, трохи перехилившись на вулицю, стояла Мотря й, граючи очима, ласкаво всміхалася.
— Не бачив, — підходячи до неї, усміхнувся й Ілько. — Драстуй.
— А може, ще й досі сердишся?
— За що?
— А за те, що… тоді…
— Ну, от! — знов усміхнувся Ілько, нахиливши голову й розглядаючи чобіт. — Хіба ж се первина?
— Ну, а справді не сердишся? Га? — заглядаючи в вічі і якось тепло-ласкаво дивлячись на його, спитала Мотря.
— Та й чудна! — підняв голову Ілько. — Говорю, ні, то й ні… Чого се ти так убралась: кохточка, нова спідниця… Ху, ти!
— А тебе ждала, ха-ха-ха! Ні, їй-богу, думала тебе побачить… Та чого стоїш там, перелазь — та гайда в садок.
— Ні, треба йти на ярмарок. Андрій дожидає.
— Хіба й ти з ним на "роботу"?
— Атож!
— І підеш-таки?
— Та піду ж.
— А може, не підеш… Га? А я б тобі щось сказала, розка-за-а-ла. Га?
— Ні, ні… Андрій сердиться буде. Пропаде "робота". Мені, положім, вона не до душі, але… обіцяв. Прощай!
— Та підожди! — схопила його за рукав Мотря. — Сам каже, що не до душі, і йде… Андрій собі знайде, а ти посидь зо мною. Батька нема, на биржі. А Андрій знайде…
— Та хто його зна… — почухався Ілько.
— Та перелазь, перелазь! А я щось розкажу хороше-хороше. Ти, їй-богу, Ільку, чудний: самому не до душі, а йдеш. Тебе раз у раз уговорить можна, не можеш ти по-своєму зробить. А Андрій — то чорт! А я б щось розказала… Перелазь! Я, їй-богу, скучила за тобою… А цікаве б розказала… От побачиш!
Ілько подивився на Мотрю: дивно хороша вона була, хороша, як радість, як молоде, тепле чуття, хороша, як мрія бажана. Глянув Ілько у великії очі, зустрівся з глибоким поглядом, що обіцяв щось, про щось говорив, чогось прохав, зітхнув, почухався, ще раз глянув на ласкаву її усмішку і… поставив ногу на тин.
— А справді ж щось скажеш цікаве? — спиняючись, спитав він.
— Їй-богу, їй-богу, розкажу!.. — "От таки ж піде за мною!" — додала вона в думці.
— Ну, як так… — недоговорив Ілько і став перелазить через тин із таким видом, начеб хотів сказати: "Отже, лізу через те тільки, що треба послухать щось цікаве, а інакше ні за що в світі не поліз би!"
Він переліз, стрибнув і, щоб не впасти, ухопився за Мотрю й, обнявши її, пригорнув до себе.
— Гайда на призьбу! — притуляючись до його і одхиляючи віти вишень, промовила вона й тихо пішла вперед.
— Ну, що ж там цікаве?
— А тобі дуже хочеться знать?
— Як… як от се зараз поцілувать тебе!
— Ну? Скажи який! Ха-ха-ха!
— Та говори!
— Ну, слухай, — не повертаючись до його і нахиляючись од вітей, тихо вимовила вона, — виходю заміж за… Андрія.
— Та ну?! — спинившись, скрикнув Ілько. — Брешеш!
— Їй-богу, правда! — повернулась Мотря і пильно глянула на Ілька, що ніби аж зблід трохи.
— І таки не брешеш? — криво всміхнувся він.
— В четвер і рушники подам.
— Он як… — тихо промовив він і мовчки пішов до призьби.
— Правда, цікаве? — сміючись, спитала Мотря, сідаючи біля його.
Ілько нічого не одказав і мовчки замислено став дивитись кудись через тин. На серці щось страшенно боліло, й нудно-нудно стало.
— Так он як! — дивлячись на неї, знов криво усміхнувся він і знов одвернувся.
— А так… — теж криво всміхаючись, прошепотіла Мотря й зупинила свій погляд на йому.
"Так он що, заміж за Андрія! — крутилось із сим тяжким щемлінням у Ілька. — Се, значить, прощайся вже з нею, прощайсь із тими тихими, любими вечорами, з тими милими розмовами, прощайсь із рідною, єдиною людиною, з сим струнким, гнучким станом, палкими губами, глибокими очима, з сими гарними, дорогими, чудовими очима…" Сі думи не мислив він, не висловлював, не складав їх, — метнулись вони в його з сим щемлінням, з сим якимсь чудно-тяжким чуттям. Він знов глянув на неї, придивився й почув, які стали далекі і дорогі, любі, хороші сі такі знайомі йому брови, губи палкії, очі чудові.
А Мотря все дивилась на його і теж прислухалась, як щось давило-щеміло на серці. І хотілось їй, дуже хотілось обнять його, пригорнуться, завмерти коло дужої руки його, заглянути в вічі і дивиться, дивиться на чудову красу його, на чорнії брови, у карії очі. І почувала вона, як боляче холонуло в неї у грудях із самої думки, що не прийдеться їй більш цілувать його, цілувать найлюбіше місце, що одтінялось чорним вусом; не прийдеться більш дратувать-розпалять палким поцілунком і любувати, як зачервоніється злегка лице його, як краса його ще виразніш, ще дужче стане перед нею й захвилює, захопить і її…
— А ти не виходь заміж, — тихо промовив Ілько, колупаючи паличкою стежку, що йшла понад призьбою. Мотря одвела свій погляд, зітхнула й хоча чула його слова, але, не встигши визволитись від впливу своїх думок, перепитала:
— Що ти сказав?
— Я кажу, щоб ти не виходила зовсім заміж.
— Не виходить зовсім? — сумно усміхнулась вона. — Не можу, Ільку, їй-богу, не можу. Дитина росте, треба батька… Та й самій… Ну, хіба ж се добре, що я бігаю до тебе, що він мене б’є раз у раз… Ні, рішила, так і буде. А тобі ж хіба що?
— Та так… — нахилився знов Ілько, — якось… Чорт його зна… думаю про се… і якось, знаєш, скучно… Буде скучно без тебе.
— Та і мені, ось дивлюсь на тебе, теж якось скучно.
Замовкли знов. Тихо було в садку. Сонце ледве пробивалось крізь листя і грало на коліні в Ілька; цвірінькали і бились горобці на вишнях, та за тином по вулиці йшли люди до церкви.
— А за мене пішла б? — ніяково всміхаючись і старанно перепиняючи червоненькій козявці дорогу, тихо спитав Ілько.
— За тебе? — наче сподіваючись сього питання й дивлячись на козявку, що зашамоталась і полізла вліво, перепитала Мотря. — За тебе? А Андрій же як?
— А Андрієві можна дать одкоша.
— Та буде так, як учора?
— Ну! — підняв голову Ілько і махнув паличкою. Козявка покрутила вусиками, повернула вбік, перелізла і сховалася в траві.
— Ну, що ж "ну"! — усміхнулась Мотря, переводячи очі з козявки на Ілька.
— А то "ну", що тепер не дам бить тебе… Вчора то він мав право, а тепер би… вже… Та побачила б!
— Ех, Ільку, Ільку, — захитала головою Мотря, — бачила я вже вчора… Підожди, не перебивай. Я вчора умисне прибігла до тебе, хотілось іще раз спробувати тебе — і що ж побачила? Ти не зміг піти проти Андрія.
— Та то ж, кажу, вчора, а тепер хай би посунувся!
(Продовження на наступній сторінці)