— Ех, не задавайся, Ільку! Побачиш Андрія і присядеш знов. Ти, знаєш, такий; ти тільки не сердься; я цілу ніч думала про се й рішила сказать усю правду. Якби не побачила от се тебе, побігла б до тебе… Ти, бач, такий: як зо мною говориш, — ти мене слухаєш; з ким другим — того слухаєш. Як то кажуть: "Куди вітер віє, туди я хилюся…" Ти ж не сердься!.. Ось тепер Андрієві обіцяв помогти, а зо мною сидиш, бо я уговорила. Так і тоді буде, як вийду за тебе: поки будеш зо мною, будеш мій, а вийшов із дому — вже чийсь. А Андрій вже не те. Андрій — той ще сам, кого хочеш, подужає… Та й то взять: ну, от ти сидиш передо мною, я любуюся з тебе і як "отченаш" знаю тебе. А Андрія то вже й сам чорт не взнає, — сьогодня він такий, завтра такий, тоді он який… Проти його я прямо не можу йти. Ну, вийшла б я за тебе, пожила б і заскучала. А Андрій — то і розкаже, і поб’є, і насмішить, і налякає, і розсердить.
Ілько мовчав і писав паличкою по запорошеному чоботі.
— Ти й добріший за Андрія. Ти от чи "заробиш" де, чи як там, зараз роздаси, прогуляєш… Хіба ти матимеш коли що? Ні. Ну, я вийду за тебе, чи ти ж кинеш гулять, будеш годувать мене? Хіба ж ти зможеш? Правда ж, ні?
Ілько тільки колупнув паличкою.
— От бач, мовчиш. А Андрій, той і тепер гроші має, за тим я не пропаду. Та й Івасько… Хіба ти його любитимеш так, як Андрій, — не твій син…
Ілько мовчав. Замовкла й Мотря, тільки горобці наче ще голосніше цвірінькали між листям.
— Коли ж я подумаю, — тихо знов почала Мотря, — що прийдеться не бачиться з тобою, сумно стає. Привикла до тебе, чи що? Три роки… Та й до Андрія привикла… Се вже, значить, годі, — не прийду я вже до тебе, не буду любувати з тебе…
Ілько підняв голову, хотів щось сказать і… знов похиливсь.
— Страшно жалко… — наче думала вголос Мотря. — Подумаю кинуть Андрія — я вже думала багато вчора, — так якось зовсім і жить не хочеться… І тебе жалко… Якби можна за двох вийти! — засміялась вона і зараз же сумно замислилась.
— А ти ще подумай, — проговорив тихо Ілько і тихо глянув на неї.
— Я сама так думаю.
— А коли скажеш?
— Коли?.. Коли?.. Їй-богу, не знаю. Андрієві обіцялась у четвер… скажу тобі в середу… Добре? Ти ж не сердишся на мене? Га? — ласкаво заглянула вона в очі й прихилилась до його.
— Чого ж сердиться? — усміхнувся Ілько і тихо обняв її, притуливши щільно-щільно, до болю, до себе.
— Не тули так… — прошепотіла Мотря, зчервонівши трохи.
— Чого? — нахилився він до неї. — Може ж, більше не прийдеться… Здається, задавив би тебе!..
Мотря зітхнула, одкинула голову, подумала і, палко обнявши, стала цілувать у губи, в очі, щоку, найлюбіше місце над чорним м’яким вусом.
— Не підеш за Андрія? Не підеш? — шепотів Ілько.
— Не знаю, не знаю! Я не знаю, за кого я піду. Обніми, обніми мене!.. Прощай, мій хороший, мій гарний… Обніми…
IV
Гучно було в пивній у Мошка, як увійшов туди Ілько. Долі валялись лушпайки з огірків, кісточки з риби, стояли калюжі пива; круг столів сиділи п’яні, спітнілі, червоні лиця; смерділо потом, чобітьми, махоркою.
— А! Ілько! — почулось із-за одного столу, зайнятого якимись парубками в піджаках і червоних сорочках. — Іди до нас!
Ілько обдивився навкруги й сів коло якогось дядька, що вже був п’яний і щось співав разом із другим дядьком; той сидів проти його і щохвилини перепиняв пісню гикавкою. Між ними сиділа якась жінка, твереза, гарно одягнена, й сумно, безнадійно поглядала на дядьків.
— Мошку! — гукнув Ілько.
Від стойки одскочив жвавий, маленький жидок і, шльопаючи калошами, підбіг до столу.
— Пару пива!
— І больше нічево?
— Нічого.
Через хвилину холодне пиво стояло перед Ільком. Випивши жадібно підряд три склянки, Ілько утерся, сумно схилив голову на руку і задумався.
— "За-а-аблістє-є-е-ела зорька-а-а-а…" — почув він коло себе і повернув голову до дядька.
— Семене! Та побійся ж Бога! — благаючи, заговорила жінка. — Підем додому… Коні ж морені стоять… Куме! Хоч ви вже згляньтеся!..
Кум тільки гикнув, замовк і безсило схилив голову на стіл.
— Жінко! — миролюбно заговорив Семен, ловлячи руками пляшку. — І ти… і… я… свині… Випий!..
— Та Бог з тобою! Не хочу… Підем… Коні ж морені.
— Коні? І ко-о-ні постоять. "За-а-блістє-е-е-ла зо-о-рька-а-а".
— За-а… — гикнув кум і підняв голову.
— Ну, що ти в світі божому будеш робити? — трохи не плачучи, здвигнула плечима жінка.
Ілько одвернувся й налив у шклянку пива.
— Господін! — торкнув його Семен. — Как… З недєльою вас!
— І вас, — знехотя всміхаючись, відповів Ілько.
— Спасибі, спасибі… От спасибі, так спасибі!.. Куме, дай пляшку, вип’ю… от з господіном.
Кум мацнув рукою по пляшці, ледве не звалив її, та так і застиг.
— Семене! — благала жінка, підхоплюючи пляшку.
— Дай сюди пиво! — безсило простягнув руку Семен.
— Підем додому.
— Дай сюди пиво…
— От наказаніє Господнє! — зітхнула жінка і подала пиво.
Семен узяв, поважно налив у шклянки, підніс, розхлюпуючи, одну Ількові, другу взяв сам і промовив:
— Доброго здоровля…
Ілько випив. Семен поставив свою шклянку, взяв Ілька за руку, довго дивився йому в очі, обняв, поцілував і зараз же випив своє пиво.
— Бо… люблю! — повернувся він до жінки. — І не мішайсь… Уторгував, продав воли і буду гулять… Так, господін?
— Так, так! — усміхнувся Ілько. — А за багато продали?
— За сто та ще й двадцять!.. О!.. — вийняв він червону хустку, помахав якимсь вузлом на ній і став пильно запихать знов у кишеню з того боку, де сидів Ілько. Ілько подививсь, одвернувсь і почав покволом пить пиво. Через десять хвилин вони були вже щирими приятелями, обнімались, випивали, цілувались і сміялись із благання жінки.
— Мошку, пива! — гукнув Ілько.
— Мошку!.. Жиде!.. Пива! — стукнув кулаком Семен і поліз у кишеню за хусткою.
— Та не треба, не треба! — затурбувався Ілько. — Я сам заплатю, я сам… Нехай… нехай…
— Ні!.. Ого! Семен Торба не може пива купить… Фю-фю! Ого!.. Де ж се гроші?.. Ого! Я не можу… Де ж се?..
— Та ти ж у ту кишеню поклав, — промовила жінка. Семен став шукать і в другій кишені, але й там не було нічого.
— Чи не випали? — поблідши, встала жінка і почала дивитися під стіл, під лави. Встав і Семен, мацаючи по кишенях, встав і Ілько, зазираючи теж і під стіл, і під лаву; сидів тільки кум, навіть крізь сон погикуючи.
— Нема! Ой Господи! — скрикнула жінка.
Дехто повернувся, коло сусід замовкло, підбіг Мошко.
— Та я ж у сю кишеню поклав, — розумніше трохи промовив Семен і глянув на Ілька, що пильно заглядав під стіл, піднімав пляшки на столі і озиравсь навкруги.
— Се ж от сей витягнув у його! — обмацавши, обшукавши всього Семена, крикнула жінка й показала на Ілька. Ілько блиснув очима, встав і взяв зі стола картуз.
— Ні, господін, підождіть трохи, — схопив його за руку Семен, — я той…
— Іди під три чорти, мурло! Не бачив я твоїх грошей.
В пивній стихло, і коло Семена поставало вже декілька дядьків.
— Люди добрі! — скрикнула жінка. — Ви ж бачили, що вони пили вдвох. Там же всі гроші… Тепер і за пиво нема чим заплатити.
— Ви, Ілько, послушайте, — затурбувався Мошко, — може, єжелі ви взялі… Мінє какое дело, нехай мінє за пиво… Я в паліция…
— Та якого вам чорта! — повертаючись іти, крикнув Ілько. — Не бачив я ніяких грошей. У його їх і не було.
— Брешеш, собачий сину, брешеш! Були! Ти сам бачив їх, сей йолоп тобі ж і показував! — закричала жінка.
— Оддай гроші! — тихо, але виразно промовив Семен.
Ілько здвигнув плечима, всміхнувся, глянув на дядьків, що мовчки і суворо дивились на се, і повернувся.
— Нет, позвольте, — викрикнув Мошко і ухвативсь за Ілька, — так нідзя… Дай мінє за пиво… Хає, бігай за паліцейським!
— Оддай гроші! — зробивши кілька ступнів до Ілька, процідив Семен і зціпив зуби.
— Авжеж, оддай… Що ж се! — почулось між дядьками. Ілько сіпнув руку, крутнув Мошком й ступив до дверей.
(Продовження на наступній сторінці)