Халабуда мовчки, з зневажливою усмішкою подивився на його, потім махнув рукою, мовляв: "Е, що з ним, бідним, говорити!" — і знов повернувся до Килини, яка спокійно стояла біля казанів і тільки всміхалась з таким виглядом, який наче говорив: "Говори собі! Знаю я все, чого хочеш!"
— Да, — почав знову Халабуда добродушно. — А как на должності, примєром, прачки, ти... той... окончатєльно хорошая була б... Потому здоров'я імєїш сібє... Дада... І чиста робота без сомнєнія... А на твоє мєсто тут другая проситься... Бєдная женщина... Потому нада ж таки і до бєдних сострадать. Сказать, примєром...
— Знаєте що? — перебила його Килина. — Ви хочете мені рощот дати? То так і кажіть... А то й бідних сюди... і... Казали б прямо...
— Килино! — з м'яким докором скрикнув Халабуда і навіть руку простягнув, мов захищаючись. — Как же тібє не стидно от такоє говорить? Єй-є-єй! Я їй мєсто даю хороше, а вона... Е, ето вже не хорошо... без сомнєнія не хорошо... Разлі ж я винуват, що ти не підходиш на должності кухарки?.. Правда, — безсило розвів він рукою, —єслі не захочеш за прачку стать, то прийдьоться тібє рощитать, але уп'ять-таки тут уже я... не касатєльний, бо вже тут сам пан приказав. Так от, вибирай...
Килина нічого не одмовила, тільки похмурилась і пильно почала куштувати вечерю. Халабуда зиркнув на неї і, також нічого далі не кажучи, мов боячись її поспішної відповіді, одвернувся від лежанки. Подивившись м'яким поглядом по хаті, він зупинив погляд на Панасові, який лежав прикритий до грудей кожухом, і, наче згадавши щось, ні до кого, власне, не звертаючись, промовив:
— Ну, а Панаса завтра хтось одвезьоть-таки у Глиняне... Бо на його мєсто вже другой будєть... Запряжуть Сиву й Хлопчика у вкритий віз, соломки без сомнєнія і... кактось нада одвезти челаєка...
Панас байдуже, тупо подивився на його і, хрипло, важко дихаючи, підмостив під плечі свиту й сперся на неї. Ніхто нічого не одмовив Халабуді, — хто дивився собі під ноги, хто похмуро гриз нігті, а хто бігав очима по хаті, ніби шукаючи такого куточка, де б не можна було зустрітись з тихим, м'яким поглядом прикажчика.
— Що ж йому тут лежать? — заговорив сей знов, розглядаючи Панаса. — Нікоторого йому тут... е... окончатєльно сказать, успомо... успомоществованія... нема... Безполєзно лежить сібє... Да... А там усьо-таки какиїсь сродственики знайдуться чи так хтось. О... От завтра Грицько, без сомнєнія, соберьотьця та й завезьот слабого... — Грицько ніяково посміхнувся і незадоволено почав чухати потилицю. — Раненько соберьотьця та й рушить сібє. Тут недальоко, верстов з десять, не боліє...
— Де десять! — скрикнув Гриць. — У Глиняне десять? Та тут й п'ятнадцять мало!
— Ну, чи десять, чи боліє... ето всьо рамно!
— Хм... "усьо рамно"... — знов зам'явся Гриць, чухаючись уже на самій потилиці. — Якби самому, так воно нічого, а з слабим чоловіком... А як Панас помруть по дорозі, що я тоді?
— Ну, от! — усміхнувся добродушно Халабуда, — Чого ж йому помірать? Без сомнєнія ще й нас переживьот... Немножко заслабєл... челаєк, то вєрно. Так ето ж у його часто буваєть... Послабєєть та й видужаєть окончатєльно сібє на здоров'я... Да... А помірать... зачим? Чудачок, їй-богу...
— Так хай Панас тут собі видужають, а по здоров'ю й підуть собі, якщо не схочете держать... — хутко проговорив Гриць і з надією подивився на прикажчика. Але той тільки м'яко-нетерпляче повів головою і, як маленькому хлопчикові, став йому виясняти, що економія зовсім не больниця і що "окончатєльно" ніколи для хорих не будувалась. А через це він мусить неодмінно завтра везти Панаса, та й годі.
— Я не знаю, їй-богу... — підняв якось брови й, скривившись, почухався Гриць. — Хай хтось другий повезе...
— Ну, хто ж другий? — м'яко спитав Халабуда і повів по всіх очима.
Петрик, що прудко бігав очима по хаті, вмить повернувся до Саньки і заклопотано почав їй щось говорити.
— Ну, пущай Трохим повезьоть...
Петрик перестав говорити і подивився на Трохима.
— Трохим не повезе! — твердо й злісно сказав той. — Ще не був душогубцем і не хочу бути!
Халабуда якось пильно подивився на його, але нічого особливого не почув, одвернувся, почистив двома пальцями кінчик носа й хотів далі говорити, але в цей мент Кіндрат прокашлявся і, трохи почервонівши, з запинками проговорив:
— Ви от самі... той... кажете, що у дядька Панаса буває це часто... нехай вони полежать, видужають... А то ж хіба можна... у негоду, по мокрому везти слабого?.. Вони ж не в кого заслабли, як тут... По фельшара послати б... Атож... Це ж смерть може бути... Як той... коли...
Він заплутався, почервонів ще більше і, замовкнувши, ніяково-соромливо всміхнувся до всіх.
— Годують вівсяками та помиями та ще хочуть, щоб не заслаб, — почулось раптом від Савки. — Та ще й виганяють на смерть... От не повезем, та й усе! От ніхто хай не везе!
Він навіть устав і завзято озирнув усіх.
— Ну, ти, Савко, помалкуй собі там! — махнув на його рукою Халабуда.
— А то що? — зневажливо подивився на його Савка. — Рошитаєте? Ой-ой-ой! Злякався... Ох, боже ж мій!.. Яке горе... То й рощитуйте! Наче тільки й світу, що ваша економія!
— Хм! От неблагодарность! — хитнув на його головою Халабуда. — Уже забув, как просілся со сльозами на глазах, щоб прийняли його. А тепер... смотри какой!.. Как будто я насамдєлі хочу щось такоє здєлать з Панасом... Даєш без сомнєнія коней, воза, одвезуть, как слєд, спокойно, благородно... Ще не хорошо! Не благодарно! Не благода-арно! Приймаєш їх окончатєльно как людей, даєш їм поміщеніє, пропитаніє, усьо как слєд, а вони тібє... От, примєром, Трохим... Я не посмот-рєл, що його прогнали од Кованьковського... Без сомнєнія прийнял... Челаєк просить, как отказать. А виходить окончатєльно, що он... неблагодарний...
— А як ви прийняли Трохима? — перебив його той. — Напівдешевше, ніж у Кованьківського... Та за це вам у ноги падать? На душогубство йти? Хо! Дуже вже жирно буде! Сам не повезу і повезти не дам. Чуєте? Хай спробує хтось повезти!
Він усміхнувся спокійно, але в голосі дзвеніла така тверда, непохитна рішучість, таке зле, повне зненависті чуття, що Халабуда знов пильно-пильно подивився на його і знов нічого не одмовив, а, одвернувшись, ще тихіше, ще лагідніше заговорив собі далі:
— І послаблєнія усякі їм робиш, і... вольготи... У село хоче йти — іди. Погулять?.. Погуляй сібє... А окончатєльно виходить усьо то напрасно. Приходить, скажемо, какойсь отець... Просить: "Бога ради, прийміть сина до економії... Зима такая важкая тепер..." От, примєром, отець Андріїв... І не бєдний, хазяїн... а прийнял... А от кинься тепер до Андрія, так і он без сомнєнія за всєми скаже "не повезу".
— Ну, цей не скаже! — усміхнувся Трохим. — То ваш! Хазяйські сини благодарні... То ми вже, голод —рабці...
Андрій, що напружено, вперто дивився під лежанку, при цій мові підвів раптово голову, почервонів і, блиснувши очима до Трохима, повернувся до Халабуди й одривчасто, рішуче-палко промовив:
— Я повезу завтра!.. Дасте коней... Я повезу!
— Повезеш?! — не всміхаючись і впившись у його своїми чорненькими, пронизуватими очима, спитав Трохим.
— І повезу! — підняв голову догори Андрій. — Думаєш, тебе злякався? Голодрабця? Ану, спробуй тільки зачепити!
— Добре! — хитнув головою Трохим. — Вези! Халабуда хотів вмішатись, але в цей мент на полу заворушився Панас. Прохрипівши щось тихо, він одітхнув і голосніше промовив:
— Не чіпай, Трохиме... Хай... везуть... Що там! Все одно... Там що... слід мені, — звернувся він до Халабуди, — пощитайте... Все одно... Чи тут, чи там...
Бліде, затягнуте всередину лице його з рідким звислим волоссям і цапиною рудою борідкою було якесь байдуже, мляве й виявляло одну тільки безсилість і муку від хороби. Він збирався ще щось сказати, але захрипів, захитався під глухим кашлем і, махнувши рукою, сперся на свиту.
— Ну, от і харашо!.. І окончатєльно... той... харашо! — підхопив добродушно Халабуда, — Андрій повезьоть сібє завтра, і... і конєц. Да... А тепер я й пойду... Ви ж, хлопці, завтра, як я говорил... Грицько поєдіть за поденними...
— Та знаємо! — перебив його Трохим. — Чули...
— Мені треба на село! — раптом промовив Андрій, звертаючись до Халабуди. — Я недовго буду!
— А чого ж!.. А чого ж!.. — зараз же згодився той. — Када нада, то йди... А чого ж!.. Тільки не барись, потому... той...
І, не договоривши, наче справді поспішаючись, він повернувся і, глянувши мимохідь на Килину, що стояла біля казанів спиною до столу, з діловитим виглядом пішов із хати. За ним, не дивлячись ні на кого, якось завзято, гордо накинувши наопашки свиту, вийшов і Андрій. Як тільки вони вийшли, в хаті піднявся гомін. Гриць і Софійка гнівно, з запалом почали лаяти Андрія, Санька боронила його, Петрик виляв і не стояв ні за тих, ні за цих, Килина мовчала, а Трохим, підійшовши до Юхима і щось промовивши йому тихо, накинув на голову шапку і вийшов із хати. Зараз же вийшов за ним і Юхим. Як тільки він переступив за поріг сіней, Трохим, що чекав уже на його, зараз же тихо, рішуче спитав його.
— Миндаль при вас? — При мені. — Дайте її сюди!
(Продовження на наступній сторінці)