Він знов почав ходити по хаті й колупатись у кишенях, щось шукаючи. Потім виняв з "бруків" люльку, озирнувся, сів на лаву і, "хмикнувши" про себе, почав насипати в неї тютюну.
— Да... Придумала дівчина... Придумала... Здорово... — бурмотів він з усмішкою. — "Продамо... купимо хату... Ви та я..." Хм... То це, значить, ти мене того й будила?
— Атож... — прошепотіла Маринка й сміливіше глянула на його.
— Та-ак... Хм... От тобі й Маринка... І вона зуби має... Хе-хе!.. Та-ак...
— Я й тюрми не боюсь, — раптом промовила вона якось завзято й похмуро.
— Так, та-ак... — знов промовив Юхим, глянувши на неї тим же пильним поглядом, в якому було й дивування, і якась думка, і навіть повага.
— І нікого не боюсь! — додала вона ще сміливіше. — Хай тепер... садовлять у тюрму... Купимо собі хату... Ви продасте, діду?
Дід стурбовано подивився на Панаса, хоча той так само лежав і не ворушився, і посміхнувся.
— Продасте?
— Хм... Та продать, дівчино, можна, та... хто його зна, що з того буде... Хату... хм... Не за всяку миндаль і купиш хату... Як не знать, яка миндаль, то й дадуть небагато... Усякі бувають...
— Як "небагато"? — перебила напружено, суворо Маринка. — За царську миндаль та небагато? А буфетчик казав, що трахтир поставив би!
— Хм... Хто його зна... Буфетчик... А вона де в тебе?
— У саду... закопана...
— Ну, так ти ось що... Катай, візьми та принеси, я подивлюсь на неї...
Маринка схопилась і, зстрибнувши з полу, хотіла вже бігти, коли дід зупинив її:
— Підожди! Сюди не неси, бо тут або хтось буде, або надійде саме в той час... Краще так. Я піду зараз за стайню, а ти принесеш мені туди... Та гляди, щоб ніхто не бачив... Понімаєш?
Маринка тільки слухала й хитала головою. Потім повернулась і заляпала босими ногами з хати. А дід набив люльку з тим же задумливо-заклопотаним виглядом, запалив її, насунув на голову шапку, накинув на плечі "пальто" і поволі поважно вийшов із кухні. Сонце вже давно спускалось за селянськими вітряками аж по той бік яру й золотило вершечки саду, димарі на залізній зеленій покрівлі панського будинку й старе гніздо чорногузів на вершечку високої клуні, що стояла за загонами. На подвір'ї стояв великий рух. Коло стайні і загонів, що були якраз проти кухні, біля двох великих куп гною та кізяків стояло два вози, в які Трохим, Гриць та Андрій вилками кидали гній — Андрій та Гриць удвох були біля одного воза, а Трохим сам коло другого, який стояв ступнів на сорок від їхнього, ближче до широких дверей стайні. У загоні лунало ревіння волів, Савчине гукання на когось; з розчинених дверей амбара йшов густий стовп пороху й чувся гуркіт віялки і гомін людських голосів; біля "білої" кухні бігали покоївки, ходили кучері.
Юхим, поволі ступаючи, наблизився до хлопців і зупинився, дивлячись, як гній, перемішаний з соломою, нерівними пасмами падав і звисав з полудрабків Трохимового возу.
— Це ще раз думаєте одтарабанити? — звертаючись до Трохима, хитнув дід на воза.
— Ще раз... — бовкнув той понуро і, зачепивши вилками червоно-бурого гною, шпурнув його на віз. Потім настромив знов вилка, і знов, не дивлячись на віз, нахилився, і знов шпурнув, і все з тим же похмурим, суворим виглядом.
— А куди це дід зіб-ра-ались? — зачувся Гриців голос від другого воза. — Уже з калаталкою?
— Ні! — крикнув Юхим. — Так... на проходку. Йому видко було, як Гриць щось сказав Андрієві, потім жартовливо вдарив його по плечі, й коли той хутко повернувся до його й почав щось палко-сердито говорити, він одкинувся назад, і по всьому подвір'ї голосно залунало: гу-гу-гу-гу-гу!
Юхим, не хапаючись, почовгав собі далі, підійшов до стайні, зазирнув у двері, поторгав за штабу, потім постояв, подивився на небо, позіхнув і мляво, ліниво рушив за стайню, яка задньою стінкою виходила в сад. Там, синя з холоду, вже стояла Маринка і напружено дивилася до вузенького проходу, що був між стіною загону й стайні і через який тільки й можна було пройти сюди. Від її голих забруджених ніг бігли по чорній, розмитій землі сліди аж у глиб саду. Зобачивши Юхима, вона хутко підійшла до його й, озирнувшись навкруги, подала йому щось замотане в грубу полотняну ганчірку й перев'язане брудним мотузком. Дід мовчки сховав його в кишеню і, зробивши їй знак іти назад, сам повернувся, проліз у проход і, почекавши, поки Маринка не щезла за деревами саду, вийшов знов, розмотав ганчірку й почав обережно роздивлятися на невеличкий хрест з кільцем на одному розі, через яке була протягнута штучно зложена різнокольорова стьожка. Оглядівши його зо всіх боків, дід Юхим зневажливо похитав головою і, сяк-так замотавши його, сунув у кишеню і тихо вийшов з-за стайні. На устах йому грала сумна іронічна усмішка. Порівнявшись з Трохимом, він зупинився і довго стояв, якось заклопотано замислившись, то стискуючи плечима, то глузливо всміхаючись, то знову стискуючи плечима. Нарешті подивився на Трохима, що докидав уже воза, і тихо сказав:
— Трохиме! Трохим озирнувся.
— А знаєш, хто миндаль узяв? Трохим похмуро подивився на його й коротко спитав:
— Хто?
— А вгадай...
— Хіба знайшли вже? Дід загадково всміхнувся.
— Знайти то знайшли, та не ті, кому треба... Трохим мовчки встромив вилка в купу і став полою свити витирати з лоба піт, ні слова все-таки не кажучи.
— Ніколи, брат, не вгадав би... Сказать? Га? — промовив Юхим.
— Софійка? — похмуро спитав Трохим.
— Ні...
— Ну, то не знаю.
Дід озирнувся, потім хвилини зо три дивився на Трохима, ніби вагаючись, чи говорити, чи ні, нарешті, приставив долоню до рота й тихо промовив:
— Ма-рин-ка!
Трохима ніби вкололо що. Він хутко подивився на Юхима й недовірливо промовив:
— Ну, от! Говорі-іть!
— Вєрноє слово!
— Звідки знаєте?
— Знаю вже... Я б і сам ніколи не повірив, якби мені хто сказав...
Трохим ще раз неймовірно подивився на діда, потім схопив вилка і ще з більшим завзяттям почав шпурляти гній. Потім раптом спинився й, повернувшись до Юхима, спитав з якоюсь злісно-задоволеною усмішкою:
— Як же воно, кошеня, насмілилось так? Таке паршиве, засмоктане...
— А от піди ж ти! — хитнув головою Юхим, теж задоволене всміхаючись. — Засмоктане, засмоктане, а от тобі!.. Та ще, брат, яка виходить сторія... Прямо-таки чиста припорція, та й годі! — Дід озирнувся навкруги, а Трохим, прислухаючись, поволі почав знову кидати гній. — Спав ото я після обіду... Щось таке мені десь сниться, коли чую: щось шарп!.. шарп!.. за полу. "Що за притенція?" — думаю собі. Підводжусь... Дивлюсь — вона: сидить коло мене, дивиться так якось чудно... "Чого, — кажу, — що треба?" А вона мнялась, мнялась та як вистрілить прямо так: "Я, — каже, — украла миндаль". Що? Як?.. Не понімаю-таки просто спервоначалу... Об'яснила... "Нащо ж ти вкрала?" — "А, — каже, — утічем од панів, продамо та купимо собі хату..." Понімаєш?.. — Трохим знов мовчки задоволене посміхнувся. — Це, значить, я і вона... От тобі й засмоктане... "Я, — каже, — й тюрми не боюся, і нічого тепер не боюся..."
— Та ну?! — скрикнув Трохим.
— їй-богу!.. То воно вчора слухало собі, а тепер і той...
Трохим раптом задоволене зареготався. Він взагалі сміявся дуже рідко, але коли сміявся, то це виходило у його якось сухо, жорстко, так, що, дивлячись в той час на його дрібні білі зуби, які рівно визирали з-за тонких, розтягнених губ, не тільки не хотілось, як звичайно, сміятись і собі, а навпаки — робилось якось ніяково й важко.
— І миндаль дала вже мені...
— Дала?!
— Дала... Оченята зробились такі жваві, сама наче постарішала... їй-богу!
— Ну, й миндаль справді щось путнє? Юхим сумно, насмішкувато всміхнувся і махнув рукою:
— Я думав справді, що то миндаль як миндаль: з золота або з дорогоцінних каменів, а то так тобі — ні те ні се... Правда, хрестом зроблена, та що з того? Що за неї дадуть? А продавать треба тихо, щоб і своє вухо не почуло... Може, й кине хто яких три-п'ять рублів... Так за їх хати не купиш. От і виходить клопіт: продай — горе, не продай — біда. Продай — так не повірить, що так мало дали, подума — й свої обманюють... Не продай — теж горе. Не хочуть, мовляв, помогти свої... А кинеться до іншого, то ще й у тюрму попаде... О... Та не так тюрма, як те, що вона, брат, тепер так сподівається, так вірить, а тут на тобі, така їй припорція... От що!.. Обізлиться, зачерствіє дівчина... Буде така, як... ти...
Трохим знов похнюпивсь і мовчки, ходячи навкруги, почав прибивати вилками вивершений вже віз, який тепер дуже був схожий на маленьку хатку, тільки без димаря. Дід вийняв люльку і став задумливо набивати її.
— Ну, а ти що скажеш? — нарешті звернувся він до Трохима, який устромив вилка збоку в віз і почав упорядковувати біля дишля мотузяні шлеї.
— Я? — подивився на його Трохим. — Що я скажу?.. Вона при вас?
— При мені...
(Продовження на наступній сторінці)