у всякого челаєка можна всього дізнатися, аби знати, як під'їхати до його... Буває такий, що нічим ти його не візьмеш, ні грозьбою, ні прозьбою, — як до стіни всьорамно. А розсердь тільки, так все тобі й викладе, як по писаному... Да... А другой... буває, хвастаться любить... Готов себе самого з грязюкою змішати, аби тільки хваснуть... О... І з таким добре діло мати... А ко торий водочку любить... У всякого своя натура... З чоловіком треба вміти поводиться... А ще як єсть пособниця-во дочка... о, тоді бери його прямо руками... От, примєром, і тут... Будь так, значить, за що поставить хлопцям нашим раз, другой водочки, так можна б і миндаль знайти.
— Нет, в самом деле? — радісно спитав панок. — Можно?
— А чого ж?.. Я ж говорю, вона десь єсть, тільки вот... — Він зупинився і пильно став дивитись, як панок хутко поліз у кишеню і, вийнявши гаманець, почав там щось шукати. Потім, наче те його мало торкається, заговорив далі знов про те, як йому жаль стало за "господіна", як досадно зробилось, коли покражі не знайшли, як він постановив собі неодмінно знайти винуватого. Коли нарешті "господін" знайшов золоті п'ять рублів і з увічливою всмішкою подав їх дідові, він спокійно, не хапаючись, взяв їх і знов говорив собі далі. Умовившись про все й твердо пообіцявши неодмінно знайти пропажу, Юхим ще раз уклонився панам і став уже виходити, коли раптом офіцер зупинив його і сказав йому почекати його на ґанку для особистої розмови. Дід мовчки вклонився і вийшов. Чекать довелось йому недовго. Зараз же за ним вийшов і офіцер.
— Вот что, Юхим, — заговорив він зараз же з нотками ніяковості в голосі. — Я хотел тебя спросить, а... что ато за дивчина у вас на кухне, что за кухарку... как ее?..
— Килина?
— Да, да, Килина... Что она... а... как насчет там... з... ну, с хлопцами как она там?.. Гуляет?.. А?..
— Хто його зна... — нахилив голову Юхим. — Не скажу вам про це нічого... Знаєте, моє діло стариківське, а то собі молодь... Кажись, чесна дівчина, а проте...
— Ну, а так... з... ходит к ней кто-нибудь?..
— Господь її зна... — здвигнув плечима Юхим, — може, й ходить, може, й ні... А, видно, спонравилась пану?
— Да! — скрикнув офіцер. — Девочка... первый сорт... Я много бы дал, чтобы как-нибудь... Нельзя ли там, Юхим, как-нибудь... так... — він ніяково й підлабузнювато захихикав... — немножко, значит, ко мне ее? А?.. Я бы тебе уж на целое ведро дал бы... А, Юхим? Постарається?
— Хм... хто його зна... — неохоче промовив дід. — Знаєте, це діло таке, що якось з ним і підступатися не той... неловко... Та й не звесно, чи піде ще вона... Дівка строга...
— Ну, пустяки!.. Хе!.. Ты там как-нибудь... так, знаешь... Э!.. Такой, как ты, не сумеет?.. Хе-хе! Скажи ей, что ничего не пожалею, с собой возьму... Понимаешь? А вот й задаточек тебе... — і офіцер, вийнявши гаманця, почав колупатись в йому.
Юхим живо подивився, але зараз же й одвернувся.
— Вот... не знаю сколько, но все равно... — протягуючи гроші, сказав Олександр. — Выйдет дело, еще столько же... Тут, кажется, рублей пять...
Юхим ще раз глянув на гроші і знов одвернувся. Потім раптом протягнув руку і, беручи гроші, промовив:
— Тільки ось що, паничу: не піде — вина не моя... Добре?..
— Ну, конечно! конечно!.. — згодився той. — Я й не буду винить тебя... Что ж... Я только тебя прошу, чтобы ты ей сказал, — вот й все... Ну, конечно, й с своей сторони посоветовал... Ведь все равно ей одна дорога... Так уж лучше пусть хоть город увидит... Скажи ей, что устрою ее, как бариню, будет себе жить, ни о чем не думая... Чего ж ей еще?..
Дід усміхнувся.
— Жить? — хитнув він головою. — Яке вже там життя? Знаю я вже... Правда, спершу то й живе, а там? Ех! А Килина шукає не того... Дівка волі шукає... щоб справді жити...
— А разве я ее навеки беру к себе? — засміявся панич. — Будет иметь воли сколько угодно...
— Hi! — зітхнув Юхим. — Не тої волі.
— Э! Ерунда! — перепинив його офіцер, — Ты ей просто скажи все подробно, вот й все, — й никакой там воли не нужно... Скажите, нежности какие... Ха-ха-ха!..
— Добре! — хитнув головою Юхим і хотів іти, але офіцер спинив його:
— Так ты это, Юхим, сейчас постарайся, й если того... так валяй сейчас ко мне с ней, я уж буду ждать... Понимаешь? Прямо сюда... Она пусть обождет, а ты ко мне...
— Добре, добре!..
І Юхим тихо поплентався до кухні. І де далі йшов він, то тихіше й тихіше посувавсь. Коли він вступив у хату, там уже готували до вечері — ставили миски на стіл, різали хліб тощо. Посидівши трохи мовчки, напружено-задумливо на лаві, дід нарешті встав, походив по хаті і, зупинившись біля Килини, тихо, крізь зуби пробурмотів до неї:
— Вийди на часинку надвір, маю щось казати... Килина трохи здивовано подивилсь на його, але мовчки, непомітно хитнула головою на знак згоди. Дід поволі запалив люльку, походив ще по хаті й раптом, щось згадавши, прудко поліз у кишеню, вийняв гроші й голосно попрохав Гриця збігати по горілку. Всі аж застигли здивовані. Але Юхим, не даючи ніякої відповіді на всі розпитування, весело жартував і обіцяв цю ніч затопити горілкою всю кухню. І справді, у голосі його чулась якась злісна, запекла рішучість. Певно, що Гриць недовго вагався — накинув свиту, схопив шапку і в один мент вилетів із хати, тільки вітер пішов за ним. Останні, після невеличкої суперечки з Савкою, що хотів починати зараз же вечерю, постановили чекати на Гриця, а дід Юхим навіть пораяв, щоб Килина, як головна представниця інтересів кухні, зараз же пішла до економки й яким-небудь способом добула сала, яке можна було б дрібно покришити і добре засмажити на сковороді. До сеї поради всі, не виключаючи й зраділого Савки, пристали одноголосне, тільки сама Килина знайшла, що се незручно, бо сьогодня не було ні свята ніякого, ні надзвичайного випадку з життя. Але коли Юхим непомітно моргнув їй одним оком, вона взяла своє слово назад і навіть, накинувши на голову свою велику, темну хустку, зараз же згодилась іти до економки. І справді, подивившись пильно на діда, вона щільно закуталась і повагом вийшла з хати. Але Юхим щось раптом згадав і, схопивши шапку, побіг за нею. Вона вже чекала на його. Дід довго не думав. Поважно і з тою ж злісною рішучістю він переказав їй бажання офіцера і, сам не додаючи від себе ні слова, замовк.
— От таке?! — протягнула здивовано Килина. — А чорта пухлого він не схотів би? Га?.. Ха-ха-ха! Диви який!.. От так знімусь зараз та й побіжу...
Але між сміхом у неї чулось якесь стурбовання, хвилювання, якесь вагання, якесь безсилля.
— Бач, Килино, — тихо, сумно почав дід, — я тобі так скажу: все одно, чи тепер, чи в четвер, а не минеш ти цього... Не така ти, щоб з'їхати на Софійку... Дуже багато сили в тебе... Тільки ти не думай, що я за панича стараюсь, — раптом хутко додав він. — Вєрно, він дав мені на чай, щоб я тебе підговорював... Та хоч би він мені й утроє більше дав, так воно б мені не завадило піддурити його... Коли ж правда правдою зостанеться... Чи візьме ще тебе Андрій, се ще баба надвоє ворожила... не такий у його батько... Він за копійку сина в скарб оддає, а тут наймичку за невістку візьме... Шкода, дівко... От і вийде те, що мусить вийти. Бо й ти з одної глини зліплена, що й усі!.. Мабуть, вже й тепер до офіцера серце мре? Га?..
— Пхі! — роблено-зневажливо повела плечима Килина, але дід тільки всміхнувся.
— Ой, не "пхі"... — сказав він сумно. — Видно, дівко, видно... Що вже тут?.. Так чи варто ж лобом стінку бити? Пропадати, так хоч пожити зате... Ех!
Дід з якимсь одчаєм махнув рукою, і в рухові тому, в голосі його тихому й хрипкому чулась та безнадійність, яка штовхає й на великі злочинства, і на дрібну бездіяльність, і мляву покірливість, — чулась безсила злість, придушений біль.
Килина мовчки слухала, не виказуючи ні рухом, ні голосом, що вона думає про Юхимові слова. Виразу ж обличчя не можна було роздивитись. Але Юхим якось і не дуже добивався відповіді, наче заздалегідь знав її. Він тільки говорив. Гунявий голос його дзвенів то злісно, то насмішкувато, то сумно і малював їй картини за картинами. В тих картинах, правда, спокою не було, не було у них тихого, щасливого затишку, твердої самовпевненості, — в них кипіло життя, вільне, дике, шалене життя.
— Одним словом, дівко... — закінчив рішуче дід, — я тобі ось що скажу: требуй з його, що можеш... коли вже на те йде... Требуй наперед грошей: 200—300—500— скільки в голову прийде. Требуй кватирю, одіж... вина, меду... чорта, біса... Всього... й живи!.. Живи, поки можеш жити... Він все зробить... бо аж горить... Та й плюнь на все! Ех! І я плюну! Загуляю — і чорт його бери все на світі. Гулять — так гулять, як каже наша Софійка. Ну, й гуляй!.. Один раз живеш, так хоч раз же й гуляй!
— Ні! — вмить тріпнула уперто головою Килина і круто повернулась до хати. — Краще з голоду пропадати по своїй волі та чесно, ніж от так жити... Так йому й скажіть, — кинула вона гордо й прудко пішла в сіни.
— От туди к бісу! — здивовано протягнув Юхим, певно, не сподівавшись такої відповіді, і помалу й собі пішов у хату.
(Продовження на наступній сторінці)