— Д-да... конечно... — ліниво процідив крізь зуби Олександр. — Но я думаю все-таки, что можно бы здесь й прекратить расспросы... Ведь их тут... Один, два, три... — Він почав для чогось рахувати всіх очима. Дійшовши до Килини, він глянув на неї й раптом зупинився. Напівздивовано, напів з захопленням обдивившись на її поважну, струнку постать з пишними грудьми і гордою головою, він зустрівся з її спокійним, глибоким поглядом і наче замер на яку хвилину. Не рухаючись, не одводячи одне від одного очей, вони так стояли з якийсь мент, потім Олександр ще раз озирнув її з голови до ніг, ще раз подивився в її променясті очі, які дивились на його твердо і разом з тим приваблюючи, і, наче нічого не було, почав рахувати далі. Але хоча це було всього якийсь мент, хоча Килина ледве-ледве посміхнулася й зараз же також одвернулась до свого казана, але дехто помітив-таки їх погляд, а надто Андрій, який спершу зблід, а потім почервонів до самого чуба.
Олександр, перелічивши, повернувся до вчителя, що з чеканням дивився на його, і, показуючи одними очима назад, до Килини, тихо промовив:
— Посмотрите туда, к печке... Видите... девочку?.. Только смотрите так, чтобы не очень заметно было... Видите?
— Вижу, вижу... — пильно й з надією зиркнув на Килину панок.
— Как вам нравится эта... миндаль, а? — захоплено проговорив Олександр. — Ведь... Юнона... Настоящая Юнона... А?.. Смотрите, фигура какая!.. Грудь... глаза... Черт возьми!
— Да, да... — пробурмотів розчаровано Луценков. — Очень красивая... Но я думал, что вы мне... о пропаже...
— А, что пропажа! — весело перебив його офіцер. — Находка єсть! Ну, что же, Халабуда? — раптом голосно і серйозно-діловито звернувся він до прикажчика, що пильно слідкував за всім своїми розтягнутими тихими очима і робив такий вигляд, ніби він нічого не помічав. — Нужно ж найти пропажу! Так ведь нельзя.
— Так точно, ваше благородіє, — трохи випрямився й наче ожив Халабуда. — Дєстлітєльно так нєльзя...
— Так вот! Нужно обыскать всех хорошенько... ос-мотреть все вещи... Кто нужен — того оставить... Кто не нужен — отослать... Ведь у каждого работа, наверно, єсть?
— Так точно!.. Так ви всі... можете уйтіть... — звернувся Халабуда до парубків. — А то хто лежить?
— То — Панас... слабий, — прогудів Гриць, шукаючи свою шапку на полу.
— Чого ж він слабий?
— Так... заслаб...
— Ага! — задовольнився Халабуда. — Так по какой же надобності он тут лежить? Разлі тут больниця? Заслабєл — бери без сомнєнія рощот і йди собі, слабуй на постороннєм мєсці... А економія — не больниця... Панас! — гукнув він, підходячи до полу, але Панас тільки підвів трохи голову й знову безсило поклав її назад.
— Слушай, а... з... Халабуда! — спинив прикажчика офіцер. — Зто можно будет потом... Пусть лежит... Потом ты его отправишь на село или в волость... что ли... А теперь пусть лишние выйдут... Пусть останутся только те, кто был в комнатах... Или у кого работа здесь єсть, — додав він, глянувши на Килину.
Всі, не виключаючи й діда Юхима, один по одному повиходили з хати; зостались тільки Маринка та Кили-на біля печі, Санька та Софійка біля жердки, Панас на полу та няня біля вікна.
— Ну, а ты, няня, — звернувся Олександр до неї, — может быть, тоже ушла бы куда-нибудь? А?
Няня не поверталась і мовчала. Офіцер нетерпляче подивився на неї і похльоскав себе по халяві.
— Ну, что же ты, няня? Пойдешь?
— Куди ж я піду? — тихо промовила, не повертаючись, Устина і дрижачою рукою піднесла краєчок хустки до очей.
Олександр зробив нетерплячий рух, але зараз же здержав себе і, ступивши ближче до неї, почав тихіше й навіть м'яко:
— Видишь, няня, ты погорячилась немного... Никакого оскорбления тебе никто не делал, а только... ну... з... просто ти... Да черт с ним! Одним словом, я тебе вот что говорю: оставь свою глупую обидчивость й йди домой. Там, наверно, уже Колька соскучился по тебе... Скажешь сестре, что я послал тебя... Вот й все. А тут, видишь, сейчас допрос будет, может, при тебе будут стесняться говорить... Все равно тебе некуда идти... Ну?
Няня ще хвилинку посиділа, потім встала й тихо почовгала з хати, ні на кого не дивлячись і витираючи очі.
Олександр уже не крутив ліниво вуса, не блукав байдужим оком по стінах та стелі, а наче ожив. Весело одсунувши свій червоний картуз на потилицю й озирнувши усіх, а надто Килину, він жартовливо почав засукувати рукава, голосно говорячи:
— А теперь можно й допрос сделать... Ей-богу, я й не знал, что на нашей кухне такие девчата!.. Право!.. Ну что ж, начнем...
І посміхаючись, підійшов до Софії та Саньки, що, притулившись одна до одної, спершу були зрушені, а потім потроху почали всміхатись, а коли Олександр, приступивши зовсім близько, схопив за руку Софійку і потяг її до себе, вони захихикали й стали пручатись. Почалась боротьба. Софійка щиро, весело реготалась, сміливо й задирливо зачіпала панича, говорила йому в лице доволі скоромні речі; Санька ж роблено-соромливо хихикала, ховала голову в руки, і коли офіцер, ніби обшукуючи, обнімав її, вона тоненько пищала й слабо випручувалась. Але, обнімаючи то Софійку, то Саньку, офіцер все поглядав на Килину і ніби вагався. Нарешті, покинув тих і, підходячи до неї, промовив:
— Ну, у тех миндали нет... Наверно, уж у этой. Правда? А?
І, зазираючи в лице її, він протягнув руку до стану й обняв її. Розпалений боротьбою, з почервонілими щоками, з очима, вкритими масним блиском, з пушистими темними вусами, він був дуже гарний. Але Килина хутко одвела його руку від свого стану і, глянувши на його, спокійно, але строго протягнула:
— Ну-у!
Офіцер здивовано підняв брови:
— Ого! Королева неприступная!.. Смотрите... І, сміючись, він знову міцно обхопив її за стан і хотів вже протягнути свої губи до її лиця, коли вона знов спокійно, але рішуче визволилась, нахмурила брови і, держачи лівою рукою між ним і собою мокру ганчірку, промовила:
— Паничу! Прийшли за ділом, то й робіть його. А цього не треба...
Очі її дивились спокійно, твердо, але без тієї приваби, що перше. Офіцер ще вище підняв брови й, стиснувши плечима, з ніяковістю повернувся до Халабуди. А сей, — як той вірний пес, що, буває, ласкаво махаючи хвостом, прихильно так дивиться, як хазяїн його їсть щось смачне й пахуче, і, не сміючи виявити своєї заздрості, чекає тільки, коли хазяїн піде, щоб накинутись з радісним гарчанням на недоїдки, — ласкаво й підлабузнювато всміхався і, слідкуючи за кожним рухом Килини й офіцера, добродушно й делікатно хихикав. Як повернувсь до його Олександр, він зробився серйозніший й услужливо випнув вперед голову, мов бажаючи ротом ловити кожне слово паничеве.
— Она давно у нас? — хитнув сей на Килину головою. Прикажчик вирівнявся.
— Так точно... Продолжітєльноє время вже служить... На должності кухарки.
— Но почему ж я не видел ее ни разу?.. Около месяца здесь — й ни разу не видел...
— Нє могу знать, — покірливо схилив на ліве плече голову Халабуда, — Потому она усьо больше в безвиходном положенії... Другиї дівчата, коториї, значить, на посторонніх місцях занімають роботу, так тих скореє на заміченіє узять можна... А Килина, как, без сомнєнія, кухарка, то нікогда з хати не виходить і... і труднєй повідєть єйо.
— Она со всеми такая... а... а... — офіцер зам'явся й ніяково посміхнувся, — такая... неприступная?
— Так точно... — хутко й ніби заспокоююче проговорив Халабуда. — Она очень скромного обращенія... Она не наподобіє... тих... — Він хитнув головою до Саньки та Софії, що, позираючи на офіцера, щось шепотіли одна одній і весело хихикали. — І з парубками сурйозно сібє держить... Они даже бояться з нею, как з прочими, у всякиї іграшки вступать. Без сомнєнія, ваше благородіє, дєвушка серйозная.
Килина наче не чула — спокійно, не хапаючись, пошарувала ще трохи в казані, випросталась, одвела голим ліктем пасмо темного волосся, що лізло їй в очі, обдивилась, наче пригадуючи щось, і попрямувала до лави. Не вважаючи на погляди гостей, вона так само спокійно підняла великий і досить тяжкий цебер з помиями і, легко несучи його поперед себе, піднесла до лежанки і поставила біля казанів. Потім знов одкинула повним ліктем волосся і стала вичерпувати горщиком воду з казана і виливати її в цебер.
— Д-да-а... — якось задумливо протягнув Олександр, пильнуючи Килини і покручуючи вуса; потім раптом зітхнув, тріпнувся і повернувся до панка, який весь час, ховаючи нетерплячку, з ніяковістю ходив по кухні, то усміхаючись ввічливо-ніяковою усмішкою, коли стрівався з випадковим, розпаленим поглядом офіцера, то нудливо-безнадійно озираючи хату.
— Ну-с, очевидно, ми й здесь не найдем вашего ордена! — голосно і ніби з жалем промовив Олександр, дивлячись на Луценкова. — Придется обождать вам несколько дней... Может бнть... как-нибудь... Ну, пойдем, что ли...
(Продовження на наступній сторінці)