— На підставі слів лікарів...
— Лікарів! Знаємо ми цих лікарів. А лікарі — боги? Сьогодня так думають, а завтра винайшли щось нове, і всі їхні рішення к чорту.
— Тоді Мирон і не вбивав би...
— Як?
— Ах, чудачина! Він же каже, що висновки треба робити з того, що є. А чекати, поки будуть инші висновки він не може. Висновок такий, що мати не видужає, помалу гниє, мучить себе та инших. Щоб не було, як він каже, зайвих мук, він убиває матір. Розумієте: з великої любови вбиває. З чесности з собою. А ми, може теоретично згодимось з цим, а зробити не зробимо. От ми й не чесні з собою, недужі, нецільні. Зрозуміли? А він новий, цільний. Инший! Зрозуміли? От за це його жінки так і люблять. І не дивно. Ми такий народ, що відразу вміємо оцінити...
Тарас з похмурою уважностю подивлявся на Дару.
— Ви це серйозно? — нарешті запитав він.
Дара знову засміялася.
— Звичайно, серйозно! Хиба ж ви самі не бачите? Ну, скажіть, коли б ваша сестра пішла в публічний дім... От уявіть собі це. Як би ви реагували? Га?
Тарас мовчки допитливо бігав по ній очима.
— Ну, дурниці! — раптом обірвала вона сама себе. — Звичайно, жартую все. Годі... Ви краще от що скажіть мені: ваша сестра, Оля, це така худенька дівчина з сірими, великими очима? Вся така ясна, так? Білява, на біржі буває... Розвинена така...
Тарас слухав неуважно.
— Так, сірі... — задумливо вимовив. — Буває... Чи то пак... Еге, сірі... А що?
— Нічого. Вона, значить, близько знайома з Мироном?
Тарас похмуро подивився на Дару.
— Так, вони знайомі.
— Вам це не подобається?
Він одповів не зразу.
— Так, не подобається.
— Чому?
Тарас зщулився й глибше засунув руки в рукава.
— Так.
Замовкли. Вітер лютився, що на його не звертали уваги. Забігав то з одного боку, то з другого, розганявся ззаду й сильно штовхав у спину. Потім затихав, неначе слідкував, що тепер буде. І знову починав лютитись. Тарас раптом визволив руки, поліз у кишеню й витяг записну книжку.
— Як він каже, я забув... — ніяково посміхаючись спитав, не дивлячись на Дару. Вона з здивованням повернула до його обличчя.
— Хто говорить?
— Та Мирон. Чуття до думки?... Чи як?
— А-а! Думку до чуття або навпаки, — це все одно... Аби цільність. Ви що, записати хочете?
— Так, я це...У мене, бачите, буває такий стан, що я все забуваю... Ну, і записую...
Він знову ніяково, винувато усміхнувся і, спинившися під ліхтарем, записав: "Потім обдумать. Мирон: думку до чуття, або навпаки".
Дара мовчки розглядала його своїми великими, строгими очима. А дитячі, безневинні губи ледве розкриті були цікавостю.
Пішли. Вітер, також неначе підглядавши, радісно закрутився круг їх.
Тарас хмарнів все більше та більш.
— Дар’є Михайловно! — раптом брутально сказав.
— Скажіть по правді: ви дуже зневажаєте мене за те, що я живу у Кисельських.
Дара навіть зупинилась.
— Що це вам бог дав?! Звідки ви взяли?
— Ні, ви повинні зневажати мене. Я це розумію й навіть згожуюсь... Мене Аніся иноді навіть впускати не хоче, навіть лютує, що зо мною, як з рівним, а не як з дармоїдом... Проте, дармоїдом напевно, всі вважають, тільки...
— Чекайте! — з легкою усмішкою перебила Дара.
— Одже, ви гадаєте, їдо я так само як і Аніся дивлюся на людей?
— Ах, ні! Що ви! Ні, я зовсім не до того. Я тільки те, що це зрозуміло, коли ви мене зневажаєте. Але даю вам слово... Ні, ви почекайте, даю, вам слово, Дарье Михайловно, і тільки вам та самому собі, більше нікому, даю вам, слово, що це недовго. Мені треба тільки дещо вирішити, вияснити, і кінець. Одну ідею. Тоді инакше... Між иншим, ви не звертайте уваги, що я так швидко та гарячково балакаю. Мені зараз дуже погано. Через пів години буду весь як вата... А зараз... Чи мені так здається, що я швидко?... У мене це буває... Чи від того, що — з вами. Ви — страшенно хороша ,,Дара"... "Дара" дуже гарне ім’я, мені завжди так хочеться називати вас, але я не смію. У вас коси, як вінки з темно-золотої пшениці, які, знаєте, плетуть селяне? Особливо коли ви їх над чолом укладаєте. Як корона... Ви не ображаєтесь? Ні?
— Любий, чого ж мені ображатись?
— Ні, инші може б і образились. Неґречно, може? Проте, я не знаю. Прості дівчата не образилися б, а... "з благородних", як сказала ця... Маруся, не знаю...
— Та звідки ж ви знаєте, що я "з благородних"? — засміялась Дара.
— А як же?
— Я з таких же простих, як ви, та Маруся. Мій батько був шевцем, дрібним навіть. А що я в пани затесалась, так це випадок. Вчителька одна мене полюбила в гімназію віддала. Ну, й зробилася "благородною".
— Та що ви?! — з надзвичайним здивованням спинився Тарас.
Дара також здивувалась.
— Та чого ви так? Найзвичайнісенька селянка, навіть не міщанка... "З благородних". Ого! — посміхнулась вона. — Послухали б ви, як в гімназії мене атестували: "вулишниця" та "Розбійник Орша", инакше й не звали. "Розбійником Оршею" один кривий столяр мене назвав. Я була, дійсно, розбійник. Завжди з бандою хлопчаків. Неодмінно на чолі. Дівчаток не любила. Всі городи обкрадала. Добра мені "благородна"!
Дара весело засміялась.
— Біла була вся, кучерява, як баран, шалена. Вчителька моя завжди з жахом на мене дивилася. Але любила. Хороша була.
Тарас слухав в якомусь нетерплячому захопленню. Витягав руки з рукавів, знову засовував, хвилювався. Нарешті, не витримав:
— Але дозвольте ж, дозвольте! Господи! А я вас увесь час вважав панію... Ви з таким смаком одягаєтесь, така... Ах ти ж Боже мій! От тож-то бачу, що ви така страшенно проста, весела... І потім, знаєте, — у вас є один рух, знаєте, такий загонистий, широкий... і слова, прості цілком. Але це, може, і нічого не означати, себто рухи та слова... Але мене тягло, страшенно тягло до вас... Я, як тільки побачив вас, так одразу й полюбив. Не тому, що ви дуже гарні, хоч може, і це є, але тому, що... Ви смієтесь? Ах, ха-ха-ха, так, так!.. Але ви розумієте, що я сказав "полюбив" не в тому значінню, а душевно. Ет, дурне слово Не люблю цього слова! Просто, як людину... Ну, та ви ж розумієте? Так? Розумієте?
— Та розумію, розумію, комік ви. Тільки не хвилюйтесь так. Що ж тут такого надзвичайного ? подумаєш!
— Ні, ні! Це дуже важно, дуже важно! Себто для мене, для мене важно... Але як же це я раніше не спитав! Мені навіть і на думку ні разу не прийшло. І дивіться, от я вже зовсім инакше почуваю себе з вами, инакше... Себ-то не зо всіх поглядів, але в тім, що я вже з вами не соромлюся... В хорошему значінню, в хорошому не соромлюся... Ух, як у мене голова горить. Це хмари... Але нічого... Я радий, страшенно радий! Ви знаєте, я до муки соромлюся з інтелігентами. І я зовсім не такий, яким здаюся. Їй-богу! Я наприклад, на самоті з собою, я знаю, що значніший багатьох з них, розумніший навіть (я не для похвальби кажу це, їй-богу, а вірно це), а при них роблюся боязким і так по дурному тримаюся, що можна захворіти від сорому. Але, головне, Даро, головне в тому..., що я все-таки в глибіні душі роблюся боязким перед ними, як раб, як нижча істота. От в чому подлість! Розумієте: я от розумом розумію, що вони не кращі за мене, що живуть вони, як і всі, а все ж таки десь там я завжди страшенно упадаю перед ними, вважаю їх вищими і надзвичайно цікавлюся, а як вони у себе там ці... благородні, студенти... Розумієте? Спадщина віків, мужик ще в, мені! А я ж...
— От бачите, — раптом перебила Дара, — коли б же ви були чесним з собою, себто думку про те, що нічим ви не є нижчий за них, довели до почуття, з'явився б вогонь і тоді не стало б спадщини віків... А то думка недокінчена.
І вона з сумною усмішкою подивилася на його з під руки, що притримувала капелюха.
Тарас недовірчиво глянув на неї.
— Але ви маєте рацію... — раптом додала вона тихо. — Це є... Себ-то не як на вищих, а, дійсно, як на чужих. Це ви вірно...
Вона говорила, якось відразу замислившись. Тарас схвильовано стрепенувся.
— Адже справді? Правда? І ви це помітили? Ну, а ви ж скільки з ними.... І в подружжю цілий рік. А і то... Ні, це...
— Тай зрозуміло... Инше життя з дитинства... А це на все життя... Завжди відчуваєш щось нерідне... Ну, а що до дармоїдства, то я в кожному разі не можу судити! — раптом різко й несподівано вихопилось у Дари.
— О, ні, ні! — Навіть з переляком скрикнув Тарас. — З якої речи? Я — це одне, а ви — жінка, товариш, законна...
— Ну, це питання складне. Дармоїд є — кожен, хто на себе не заробляє! Ви зараз... додому, себто, до нас чи... куди?
— Ні я... до своїх... Але я вас проведу... Треба піти... Чекають...
Замовкли.
— Вони мене зневажають. Мої... За те, що не живу з ними... І це зрозуміло. Але не можу я... Коли хоч найменший шелест, не можу спати.. Весь здригуюсь, внутренно так, знаєте... і після того серце щемить — щемить... Я певно збожеволію...
— Ну, дурниці! Лікуватись вам треба серйозно.
(Продовження на наступній сторінці)