Тільки Мирон лишився спокійним, і здавалось, що те, що привело в замішання всіх, було сказано не про його, про когось другого, кого Мирон зовсім не знає. Але те, що сказано, зрозуміло йому.
— Пробачте! — зірвалася з місця Віра й підбігла до його, з благанням хапаючи за руку.
— Запевняю вас, зовсім не хотіла, я нічого не думала... я...
Мирон засміявся.
— Ну, о-от ще! Нічого ж поганого ви й не сказали... Цілком правільно: і злодії, й шулера... Дуже шано-о-вні особи... А власна сестра — простіту-у-тка... .
— Але ж ви не думаєте, що я з наміром? Не думаєте?
— Їй богу, не ду-маю... Образить, звичайно, хотіли, але не так... І це не ва-ажно...
Як тільки Віра зірвалася з стільця, Дара швидко обернулась і, спершись своїм струнким великим тілом об стіл, допитливо почала дивитись в обличчя Миронові: гостро, строго.
— Але я від своїх слів не одмовляюсь! — сердито скинулась знову Віра. — повторюю, що ви й серед злодіїв знайомих маєте. І навіть приятелів...
— Та-ак, навіть приятелів, —згодився Мирон і озирнувся до Тараса: — Як що треба, можу познайомити... А ви хіба з тюрми не могли узяти явок до анархи-истів?
— Ні, я з ними лаявся, вони б не дали,—похмуро буркнув Тарас, який спідлоба, недовірчиво подивлявся на Мирона підчас балачки з Вірою.
— Я ж — не інтелігент, — пояснив він. — Між иншим, ви, здається, знаєте... Ви з моєю сестрою знайомі... З Олею, панчішницею...
— Зна-а-ю, вона мені багато про вас розпові-да-ла....
Тарас чудно скинув на його очима та знову втер лоба.
— Прощайте, я йду! — раптом шарпнулась до дверей Віра.
Мирон нічого не сказав, тільки подивився на неї.
— Почекай, разом підемо, — кинула їй услід Дара, aле без особливої жвавости.
— Ні, я не можу... До побачення!
І нервово, поспішаючи, чіпляючись за власні ноги, вийшла з хати. Мирон ледве посміхаючись, провів очима її невеличку постать з довгою талією та важким чорним вузлом волосся на потилиці. Потім звернувся до Тараса.
—До-о-бре... Я це улашту-ую вам. Та сідайте, чого, стоїте... Сідайте, товаришко Да-а-ро...
Дара одійшла трохи від столу.
— Ні, ми також зараз ідемо. Мені треба тільки де-кільки слів сказати вам.
— Я слу-у-хаю...
3 під брудно-оливяної хмари, що важко насунулась над обрієм, раптом видерлось декільки соняшних промінів, вдарило з розгону в вікно й залило цілу стіну, канапу, Тараса й темно-золоте волосся Дари жовто-оранжевим світлом.
Дара швидко обернулась, прижмурила очі й ледве-ледве посміхнулась. І лице її з ніжною дитячою кругластостю внизу одразу зробилося від посмішки чи світла иншим, — ясним, ніжним. Звичайно очі її з злегко-здивованим закрутом темних брів дивилися занадто розумно та уважно. Ніжність її звичайно ховалася лише в пустотливому заломі уст, почуттьових, свіжих та невинних, як у дітей. Але зараз разом з посмішкою ця ніжність розлилася по всьому обличчю, й воно все освітилося теплотою та ласкою.
— Я слухаю, Да-аро.
Вона повернулася до Мирона.
— Який промінь, — хитнула вона назад. І раптом похмурившись, сказала:
— Так я от що хочу сказати...
— Вибачте, будь ласка... — перервав її Тарас, встаючи та звертаючись до Мирона: — Ви нічого не матимете проти, коли я зачиню кватирку?... Гомін там, на вулиці... Мені важко, я не виношу, дуже вуха б’є, це дратує... Чи це вам потрібно для повітря?
— Ні, прошу...
— Сидіть, я зачиню, — сказала Дара і, перехилившися через стіл, захопила пальцем кватирку й зачинила.
— Спасибі... — винувато сказав Тарас і знову звернувся до Мирона: — Це смішно, правда? Панська хвороба... Але я не можу... Більш усього гомін... Це мене завжди дуже турбує...
— Нерви?
— Так, так! — з вдячною жвавостю підхопив Тарас. — Дyже це .... нерви... Я от і ніяковію все так тому, що нерви... Ви, звичайно, помічаєте, що я дуже, ніяковію і повожусь як дурень?
Мирон засміявся:
— Ви самі бачите, що як дурень, чи вам здається, що ми це думаємо?
Тарас не зміг одразу відповісти.
— Я?... звичайно, я б хотів, триматись не так, алe... Я гадаю, що вам це здається дурним, а тому і я також...
— Ну, то це не важно. Сідайте й думайте, що нам це здається дуже розу-умним. Як самі думатимете, так і бу-уде... Я вас слу-ухаю, Даро.
Тарас деякий час так само ніяково посміхався, потім одразу, неначе проковтнувши посмішку, похмарнів і похнюпився.
Дара одвела від Тараса очі.
— Я хочу сказати... Вам нічого Віра не розповідала про Колю?
— Ні, розповідала.
— І те, що він хворий?
— І те-е...
— Значить, ви знаєте, що всі хотять вимагати від вас пояснень?
Мирон мовчки, з веселим здивованням підняв брови.
Жорстке, безладно сторчаче волосся, здавалося, також здивувалось і безладність його чомусь зробилась ще більше помітною.
— Значить, не знаєте.
— Це ціка-аво! скрикнув Мирон.
— Але з приводу чого ж пояснення? Невже з приводу Ко-о-лі?
Дара строгим, слідкуючим поглядом дивилась на його.
— Взагалі, з приводу всього... всіх ваших ідей, пропаганди...
Тарас підняв голову й звернувся до Мирона:
— Так, це ви... вірно!... Це може бути... Це один з родів автосугестії... Хм!... Це ви почасти вірно...
І Мирон, і Дара подивилися на його з здивованням.
— Ви це про що? — спитав Мирон.
— Про те, що ви сказали... Але це не завжди удається... не завжди. О, коли б то можна було внушити собі все, що схочеш!...
Раптом, помітивши здивовані, пильні погляди їх, засоромився, винувато забурмотів щось і почав шукати кашкета, якого весь час сам люто мняв руками. Помітивши й це, підвівся й почав прощатись.
Тоді Дара спокійно, неначе мала на це право, взяла його за руку вище ліктя, посадила знову на канапу й сказала:
— Сідайте й сидіть. Вам погано сьогодня. Зараз разом підемо.
Він покірливо сів, втер чоло й з сумом згодився:
— Так, сьогодня погано... Хмари ці... Коли от так хмари, важкі мені страшенно не добре... Важко, душно і от тут — показав він на нижню частину грудей — душить... Але це нічого... Ви балакайте, — вже проходить...
Дара ще трохи мовчки подивилася на його й повернулася до Мирона.
— Так... З приводу всього...
Одвернувся й Мирон, що пильно розглядав Тараса. Посміхнувся та обома руками підняв вуса до гори.
— Це ціка-а-во... Але чому ж тепер? Вони ж і раніше знали ці іде-еї.
Він надув щоки й уважно скоса зиркнув на Дару.
— Вони кажуть, що тепер це тому, що ваші ідеї..., що ви починаєте розповсюджувати ваші ідеї серед робітників та молоді... І з'являються результати. От і з Кольою та... инші... Взагалі, хотять вияснити це питання про організацію простітуток, вільне хождіння в публичні доми та инше... Коли б це торкалося самого вас тільки тоді б їм не було ніякого діла, але ви агітуєте й серед робітників...
— Я це підтверджую! — голосно скрикнув Тарас.
Мирон подивився на його, нічого не сказав і звернувся до Дари.
— Це цікаво... А цей Ко-о-ля... Він як, — просто пішов в публичний дім, чи з пропагандою?
— Каже, що з пропагандою...
Мирон весело засміявся.
— Це до..обре... Я задово-o— лений.
— І тим, що він заразився, також задоволені? — не піднімаючи голови, знову несподівано буркнув Тарас.
Мирон ще раз уважно подивився на його.
— Ну, це непре-ємно... Але не так важно... Таким чи-ном, бу-у-де суд... Я задово-олений. Це занятно.
Дара не зводила з його допитливих, суворих очей.
Мирон, здавалось, був щиро вдоволений. Посміхався всім обличчям і в очах йому миготіло щось веселе, смішливе. І коли він так посміхався, лице ставало якимось иншим, мяким, простим, притягуючим до себе з дивною силою.
І раптом він підняв вуса до гори й наче проспівав:
— До-б-бре... Значить ви прийшли попереди-и-ти мене?
Дара злегка почервоніла.
— Так, коли хочете... Мені здавалося, що недобре нападати на непідготовленого. Для самого себе недобре, наче крадеш... А вони хотять зненацька... Тому, здається, і Віра не казала. Я з тим не згоджувалася заявила, що беру на себе передати вам запрошення, а разом з тим розповісти про цілі його... От і все... Зібрання завтра. У нас.
— Д-о-бре... А Ко-ля як себе почуває? Я ж уже тижнів зо два як нікого з вас не бачив.
— Коля нічого... Задирокуватий і нічого не боїться.
— Ви, здається, цього не похваля-аєте?
Дара неначе не чула, — повернулася до Тараса й сказала:
— Ходім?
Мирон посміхнувся, а Тарас зашамотався, знайшов у себе в руках кашкета й підвівся.
Але вийти їм не вдалося.
— Почувся грюкіт виходних дверей чиїсь кроки в коридорчику, й двері до Мирона без стукоту розчинилися. На порозі з'явилася Маруся, сестра Миронова. Дара бачила її разів зо два здалека. Тарас же зовсім не бачив, але кожен зараз же, не знаючи навіть, що це сестра Миронова, вгадав би це по подібности їхніх обличь. Така сама вугластість, тільки змягчена у Марусі, тіж широкі тверді губи, та ж сама смуглявість та очі, — у Марусі гарніші та одкритіші.
(Продовження на наступній сторінці)