— Без потреби ти це... Але нічого. Все це зрозуміло... Лягти тобі треба...
— Ро-о-ню! — раптом кинулася до його Маруся.
— Ронічку! — і, впавши навколюшки перед ним, обхопила ноги його й конвульсійно цілувала та билась обличчям об їх. Капелюх заважав, чіплявся за руки його й так само конвульсійно дріжав чорним пишним пером
— Ну, Марусе, годі... Дурниця, чого там... залиш... Не треба ...
— Роню! Рідненький! Вбий мене погану, розтопчи! За що я тебе? За що тебе, бідного? Щастя ти ж моє єдине, братику мій! Не треба прощати мені, вижени мене, негідну! Роню мій, Роню!...
Дара озирнулася по кімнаті, знайшла очима на столику біля мольберту карафку з водою та шклянку, налила й піднесла Миронові. Очі їй дивилися строго, губи зблідли від хвилювання, рука з шклянкою тримтіла.
— Дайте їй.
Мирон узяв шклянку, але зараз же віддав назад і нахилившися до ридаючої Марусі, ніжно, як до ображеної дитини, забалакав:
— Годі, Марусінько, годі. Ну, чого там. Ходім до тебе. Га? Ну, ходім, хороша, ходім, годі. Треба заспокоїться, заснути, все це дрібниці й не важно...
Ходім, люба, ходім...
Маруся затихла й почала важко підводитись.
Він поміг їй і, як хвору, притискуючи до себе, помалу повів із хати. На порозі обернувся до Дари.
— Підождіть хвилинку, я зараз.
Дара хитнула головою й одішла до вікна.
Унизу рождалися вогники міста; вгорі, як п’яні, важко ворушились хмари. Дім був п’ятиповерховий, стояв на, горі, і видко було з вікна далеку смугу залізниці, вже вкриту ріжнобарвними сигнальовими вогниками.
Тарас ходив по хаті, потираючи лоба, спинявся біля малюнків і зараз же одривався від них, неначе при першому погляді переконувався, що це не те. Закаблуки його чобіт тупотіли якось недоладно та самотно в насталій тиші. Потупотять, потупотять і затихнуть, потім знову раз-два й затихнуть.
З сусідньої кімнати ледве доходив м’який барітон Мирона. Уявлялося його чудне затихше обличчя з жорсткими розкудовченими вусами, що схилилось над таким самим смугляви обличчям, темним від підняття та сліз.
Дара глибоко зітхнула. Присмерки повзли сміливіще з кутків.
Скоро голоси зовсім затихли, і в кімнату ввійшов Мирон. Підійшов зараз же до Тараса і звичайним своїм протяжним, ліниво-недбалим голосом сказав:
— Так ми це зро-обимо... Зайдіть цими днями. Це мо-о-жна бу-у-де.
Дара швидко зирнулася на згук його голоса, а Тарас хапливо, винувато забурмотів:
— Еге, еге. Спасибі ... Я зайду.
— Що ж до су-у-ду, — звернувся Мирон до Дари — то я з охо-о-тою. Більш за всіх, звичайно, хвилюється Іона? Достойний поваги молодий чоловік. Він трохи невлучно відповідає. Але це... не важно. І Кисельські за Ко-о-лю, звичайно?
Дара мовчки, пильно дивилась на його.
— До-обре... Ціка-аво... Завтра? Ціж самі збори й про стра-айк? При-й-ду... Трохи, може, спізнюся, але це не ва-ажно...
Дара не зводила з його очей.
— Ви занадто часто вживаєте "це не важно" — несподівано зауважила вона, не перестаючи слідкувати за ним.
— Так? Не помі-ітив. Можливо.
Дара раптом стрепенулася, чудно усміхнулась і голосно сказала:
— А знаєте, шарлатанськи ви добрий актьор, Мироне.
Мирон круто повернувся усім тілом до неї й, мовчки подивився їй в обличчя, — мовчки, глибоко й тихо, як дивився на Марусю. І так само ледве посміхнулися очі його не то від суму, не то від болю. І одійшов до вікна. Подивився в його й голосно зауважив:
— А хма-а-рки збіраються. Буде дощик... Я люблю-ю осінній до-о-щик.
— До побачення! — різко сказала Дара. — Ходімте, Тарасе.
Тарас помалу одяг кашкета, ще раз з під лоба подивився на Мирона і, буркнувши "до побачення", пішов за нею. Мирон ввічливо провів їх і зачинив за ними двері.
ІІ
На вулиці їх зараз же зустрів вітер, котрий неначе давно вже піджидав біля під'їзду, скучив і, як вірний пес, в буйному захваті кинувся на їх.
По брудно-сірому небі над містом повзли незграбні хмари, неначе велетенські кішки й зловісно терлися грудьми об дахи будинків та вершки тополів.
Засвічувались ліхтарі.
Був той час, коли всі поспішають додому, до лямп, а на вулицях незримим легким павутинням плине смуток і, прилипаючи до серця, викликає в йому щось забуте, жаль за далеким.
Візники сиділи згорбившись, неначе в скорботній задумі; конячинки їхні дивилися в землю непорушно, безнадійно.
Тільки вітер чомусь скажено радів та зачіпав усіх.
Довго йшли мовчки. Дара притримувала капелюха й задумливо дивилася просто поперед себе. Тарас хмурився, неуважно щулився від вітру та закладав руки в рукави.
— Так! Актьор... — раптом рішуче сказав він.
Дара повернула до його своє обличчя, на якому ще лишалася задума, і вслухалася в слова його.
— Безумовний актьор! — з сердитою глибокою переконаностю повторив Тарас. — Безумовний.
— А що, як ні? — раптом спитала Дара, чудно посміхнуввшися.
— Себ-то як?
— Ну, от так, а що як він не актьор і все це щиро? Га? А ми ж так його образили і я, і сестра, і Віра, і ви, навіть? Га? Бідненький, справді?
Тарас зрозумів жарт і сказав:
— Так, шкода, звичайно, безневинно страждає... Але я б його, власнo, не так... Фу, як ці хмари душать мене!.. Ну, наплювать... Нічого... І головне, якесь наївне нахабство: всякому ж видко, ну, проститутка твоя сестра, нещастє, ну чого вже тут? Ні: мені це, мовляв, нічого... Кажуть, він і ходить з нею скрізь, а коли питають, чим займається сестра, одповідає: "зараз нічим, а займалася простітуцією". І нахабно сміється. Знаєте, тут дійсно можна в пику плюнути. Якась вже занадто цінічна гордість. Я цього не розумію! Ну, що ти цим хочеш показати? Ну, що? "Моя сестра — проститутка". Ну, для чого ця хвальба?
Дара засміялася.
— А коли се не хвальба й не гордість? Що тоді?
Тарас подивився на неї: чи серйозно вона питає, чи жартує.
— Як не хвальба? А що ж тоді?
— А коли він і справді так думає, що проституція така ж професія, як і инші? Ну, от уявіть, що він дійсно так думає. Ми ж тоді з вами — смішні та дурненькі? Га? Уявіть, що людина настільки переродилася, що для неї наші поняття про ганебне цілком чужі! Людина з цілком иншої планети? Га?
Тарас все ж таки не міг розібрати, чи жартує вона, чи говорить серйозно. А Дара, притримуючи рукою капелюха та дивлячись з під руки на Тараса, як дивляться на сонце, так само посміхалась і казала далі:
— Ви ж знаєте його "чесність з собою"? Ні? Фе, який же ви! Виходить, ви, дійсно, нічого не розумієте? Чесність з собою, це — нова мораль. Розумієте? Все старе треба відкинути. От тобі життя, дивись, живи, і роби свої власні висновки. Розумієте? власні. Ці висновки, думки доведи до почуття. Коли доведеш, тоді мусить з'явитись вогонь...
Вітер, неначе розсердився за все більш насмішкуватий тон Дари, гнівно налетів на неї й сильно штовхнув своїми мягкими грудьми. Тарас скорцюбився.
— Ух, вітер який! Розумієте: вогонь. А вогонь цей є воля, котра й дає акцію. Чим повніше ви доведете вашу думку до почуття, тим палк буде вогонь. Вогонь цей спалить усі перепони, усі дрібні старі думки, почуття. От як два роди електрики; самі по собі вони ніщо, а з'єднавши маєте силу. От як! Зрозуміли?
— Хм! Щось не дуже, — усміхнувся Тарас.
Дара засміялась.
— Ах, ви чудний! Це ж так просто. Ну, от візьмемо його. Дивіться: пішла сестра в проститутки. Добре. Тут він починає думати: що таке проституція. Зауважте: відкидає все, що каже мораль. Робить свій висновок: проституція — звичайна професія. Ви слухаєте?
— Так, так! — швидко відповів Тарас.
— Ну, добре. Звичайна професія. Ще тільки думка. Щоб бути чесним з собою, треба довести до почуття. Доводить. З'являється вогонь. Він спалює всі забобони і людина вже цілком инакше дивиться й робить. Розумієте? І, звичайно, він уже не розуміє, чому соромно назвати свою сестру проституткою. А ми — смішні та дурненькі люди — не розуміємо його й глузуємо з його! От бачите, з якою людиною ви познайомились.
— Хм! — пробурмотів Тарас, — таким чином і кожного шпига оправдати можна.
— Звичайно! — підхопила Дара. — От прийдіть ви, наприклад, до висновку, що шпигом бути не ганебно, не неморально, доведіть до почуття висновок, ідіть у шпиги — і він вас навіть похвалить. Хоч, може, на темній вулиці й уколошкає.
— Кажуть, він матір свою отруїв. Також, мабуть, з чесности з собою? — похмуро, злістно кинув Тарас.
— Напевно! От і з матіррю. Вона була цілком недоумна. Розумієте, стара, недоумна, хвора... Ні до чого не здатна, словом. Нікого вже не впізнавала й лише мучилася. Він узяв та й отруїв. Розумієте: довів думку до почуття й отруїв. А от ні ви, ні я цього б не зробили! Зробили б ви це, чи ні? Га?
Тарас злісно посміхнувся.
— Такого суб'єкта, як він, я б, дійсно, отруїв.
— За що ж? — засміялась Дара. Сміх її був якийсь чудний, глибокий, з самого дна грудей, здригуючий. — Ви ж тільки подумайте: Мати лише мучиться, та других мучить. Вона не живе, а страждає. Не видужає. Стара.
— А хто йому сказав, що не видужає?
— Він сам прийшов до цього висновку.
— "Він сам"!
(Продовження на наступній сторінці)