— До мене? — розсміявся Мирон.—У вас до мене? Ха-ха-ха! От це цікаво! Що ж це таке душа в такому разі? Ми ні в одній думці не згожуємось, прагнення, цілі наші цілком ріжні. Ви для мене й я для вас духовно, неначе люди з ріжних планет. І раптом "душа". Е, Наталю! Брехня це самій собі! Діло ж зовсім просте: ви довго чоловіка не бачили, я, як мужчина, не гидкий вам. Може, навіть є й справді щось, що ріднить наше тіло. От і все... Ну, і нащо тут ще якісь душі? Нащо брехня? Кохання тіла? Добре. Дає радість? Зла ні вам ні мені не зробила б? Ну, то чого вам? Шукаєте повного злиття? Шукайте. Кохання духовне та фізичне краще за саме фізичне? Чудово. Але коли я нахожу персик смачнішим за вишню, хіба я повинен від вишні відмовлятись? Чому? Навпаки, чим більше матиму вишень, тим з більшою тугою бажатиму персика. Все є цінність: і мрія, і чобіт, і тіло, і душа. Що більше цінностів людина бачить у світі, тим вона цінніша сама... Ви ж багато де чого боїтесь тому, що старозавітна мораль їх осуджує. Тіло здавна в не милости у моралістів... Але ви мораль цю неначе не визнаєте, а тимчасом живете все ж таки по ній, через те що вона у вас в крови. От це я й називаю вашею брехливостю, нечесностю з собою. Тому й кажу вам: або доведіть ваш темний потяг до думки та визнайте, цільно визнайте кохання тіла. І віддайтеся йому сміливо, просто, гарно. Або ваші думки про неможливість самого тільки кохання тіла доведіть до чуття й вбийте цей темний потяг. Не придушуйте себе, але зробіть так, щоб це стало неможливим, просто неможливим, як ну, як не можливою для вас є любов до жандара. От це й буде сильно, чесно. Бо ця тяганина наша, сказати поправді, надокучила вже мені. А иноді під лиху хвилину дратує й хочеться просто взяти та покарати вас за вашу упертість. От власне, довести на вас же, що є й може бути.
— Ну, це слабо! — усміхнулась Наталя.—Я вам вже раз сказала, що такому, як ви, належати не можу. Можете бути певні, що зумію... бути чесною з собою. А от ви, не дивлячись на свої проповіді, цього не вмієте. Коли ви такий мудрець, то чому ви не уб’єте свого потягу до Дари? Га? Вона рідна вам?
— До Да-а-ри? — від несподіванки навіть спинився Мирон.
— Еге-ж, голубе, власно до неї. Гадаєте, не видко? Боже, як він здивувався! Не сподівались? Ха-ха-ха! Так, врачу, ісцілися сам. Ну, до побачення, я вже вдома. До мене більше не приходьте. Кінчати, так кінчати. Я бути одною з багатьох не маю бажання. Ідіть до Дари, і бажаю успіху. Тільки сумніваюся... Прийдеться вам "вбивати свій потяг".
Наталя сухо засміялась і, насмішкувато хитнувши головою, зникла в під'їзді будинку.
Мирон мовчки подивився їй в слід, задумливо підняв комір і помалу повернув назад. На губах та в очах проступала усмішка, а в ній чи то туга, чи біль.
VII
Мирон працював над картиною. Наближалися присмерки. Фарби зливались, і злиті образи здавалися чужими, новими, що самі по собі родилися.
Мирон задумливо з квачем та палітрою в руках, з закаченими рукавами дивився на полотно.
Раптом в коридорчику почулися кроки, голоси й в двері застукало. Мирон швидко озирнувся на стукіт, кинув непокійний погляд на картину, поспішно запнув її простинею й крикнув:
— Ввійдіть!
Двері помалу, нерішуче відчинилися, і на порозі з'явилася Дара. За Дарою стояв Тарас. На пір’ях капелюха, на плечах та довгих віях Дари поблискував порох дощу.
— Можна до вас?
— Прощу!
Мирон чомусь дуже почервонів.
— Ви так довго не відповідали. Гадала, заняті з ким небудь. Я до вас в невеличкій справі. Добридень.
Подала руку. Ні ніяковости, ні більшої, ніж звичайно, холодности, тільки погляд уважніщий та строгіший. Підозріло обвела кімнату очима й спинилась на картині.
Тарас мовчки за Дарою потиснув руку Миронові. Був жовтіший сьогодня, очі, здавалось, сховалися ще більше, і чоло, як опукла скеля над норами, важко нависло над ними.
Він почав ходити вздовж стін, пильно, але без усякої уваги, придивляючись до малюнків і зараз же одвертаючись.
Мирон скоса з непевностю слідкував за ним.
— Я до вас за книжкою, яку ви мені обіцяли колись дати... — почала Дара. — Про проституцію. Німецького професора, який стоїть на вашій точці погляду... Можете?
Мирон швидко уважно подився їй в лице.
— Я вам завтра поверну...
— Можете не спішити, — тихо вимовив Мирон.
— Ні, я спішу.
Тарас підійшов до полотна та узявся за край укривала. Мирон поспішаючи кинувся до його.
— Ні, ні, Тарасе!.. Цього не можна, цього не можна...
І соромлючись, він узяв картину в обійми й одтяг її в куток.
Дара мягко, смішливо посміхнулась, але зараз же сховала посмішку. Тарас же здивовано схилив голову на ліве плече, слідкуючи за Мироном.
Мирон, ніяково посміхаючись, підійшов до етажерки й з протягом сказав:
— Я вам зараз знайду кни-и-гу... Коли хочете, можете сі-і-сти...
Книжка одразу ж знайшлася. Дара взяла її, перечитала заголовок, закрила й сказала:
— Добре. Спасибі. Завтра принесу.
Тарас також узяв якусь книгу й з тим самим пильним та розгубленим виглядом перегортав її.
— Мені треба ще сказати вам кільки слів на одинці, — додала Дара, не дивлячись на Мирона.
— Будь ласка... — трохи здивовано протягнув він.
— Ми вийдемо... До побачення, Тарасе. Ви у нас сьогодня ночуєте?
Тарас неначе очутився. Швидко поклав книжку на стіл і озирнувся.
— Що ви сказали?
— Я сказала, ви у нас сьогодня ночуєте?
— Так, так!.. Я.... Так, я ночую у вас...
— Ну, то я не прощаюсь.
— Так, так...
Дара вийшла. За нею Мирон. Спинилися в коридорчику. Світло з одчинених до кухні дверей боязко та блідо поцілувало щоку Дари. І видко було, як ледве хвилювалися чулі ніздрі.
— От що, — почала вона зараз же, дивлячись просто йому в вічі. — Тарас в дуже нервовому стані. Треба бути з ним обережним... Скажіть, ви, справді, умовляєте Олю йти в проститутки?
Мирон здивовано підняв широкі брови.
— Ні, не умовля-а-ю ...
— Я так і думала. Занадто... не пасує... Ну, добре. Тарас певний, що умовляєте. Будете, мабуть, балакати про це. Заспокойте його. Добре?
— Добре.
— Потім...
На мент замнялася.
— ...Потім таке прохання... Ви шукатимете сестру?
Мирон пильно подивився на неї.
— Так, шука-а-тиму...
— Коли?
— Не знаю... Може через тиждень... Раніше...
— Чому через тиждень?
— Так... Зараз не треба. Хай побуде...
Дара помовчала, неначе міркуючи Ніздрі підіймались та спадали сильніше. Ніжна кругластість щок вкрилась фарбою.
— Ну, добре. Так от, у мене прохання до вас. Коли знайдете сестру, скажіть їй, що я хочу прийти до неї... в гості. Чуєте?
В голосі чулась навіть погорда якась. Мирон весь стрепенувся.
— В гості? Так сказати? Так? Чомусь почав поспішно одкачувать рукава, неначе збірався зараз іти.
— Так. Вона згодиться?
— Не знаю...
— Подумає, що я тільки з цікавости?
— Так, я гадаю...
— Скажіть їй, що нi. Проте, цікавість також є але не головне...
— Скажу. Даро, чому ви так змінилися до мене за останній час? Може, я вас чимсь образив?
— Ні нічим... До побачення!
— Учорашнім... ви дуже... ображені?
Мирон говорив глухо, помітно хвилюючись.
— Ви що? Вибачатись вже хочете? — швидко подивилась вона на його.
— Ні... я просто питаю.
— Це повинно бути для вас байдуже. До побачення.
Хитнула головою й пішла до виходу. Мирон, нахиливши голову, помалу попрямував за нею. Але на сходах Дара раптом обернулась і неначе сердячись на когось, одривисто запитала:
— Послухайте, скільки ви маєте покинутих дітей?
— Ні одної... — тихо, з легким здивованням одповів Мирон.
— А від покоївки, яку звали Сашею, не було?
— Сашею? Ніякої Саші не знаю. Звідки ви маєте ці відомости?
— Кит казав. І ще каже, знає якісь брудні історії про вас. Це — правда про Сашу?
— Ні.
— До побачення.
І Дара пішла вниз.
— Ви не вірите? — глухо похмурившись кинув їй вслід Мирон.
— Не знаю ... — напівобернувшись, сухо відповіла вона й почала швидко сходити.
Мирон стояв, не рухаючись. Дара на повороті підняла до його голову, зупинилась і сказала:
— Коли скажете сестрі, ви мене про це повідомите? Так?
— Ні! — різко одрубав Мирон, повертаючись щоб іти.
— Чому?
— Це хочу!
— Значить сестрі не скажете?
— Ні.
— Адреси її мені не дасте?
Мирон замнявся, потім грубо похмуро відповів:
— Можу.
— Добре.
І Дара так само пішла знову.
Мирон круто повернувся й, зачинивши двері, пішов до себе.
Тарас сидів на канапі, тупо, задумливо дивлячись наперед себе.
Мирон підійшов до столу, одшпурнув якусь книгу, сів на стілець, устав і швидко заходив по кімнаті.
Тарас неспокійно заворушився й почав шукати свого кашкета. Знайшовши біля себе, одяг і став підводитись.
— Ви куди? — похмуро кинув Мирон.
— Я, може, вам заважаю... Так я піду...
(Продовження на наступній сторінці)