— Пояснення мої будуть в тому, ж дусі. Ні що до шлюбу, ні до кохання, ні що до інтелігенції я своїх поглядів нікому не нав’язую. Коли ж казав робітникам про інтелігенцію, то тільки як ілюстрацію нецільности, млявости та нечесности з собою приводив. І брати прикладу з їх не радив; рахуватись з їхньою опінією не радив. Інтелігент живе мораллю та привичками, що дістав у спадщину від дідів — гнобителів. Інтелект же пристосовує до пригноблених. Від того розірваність і брехливість з собою. Наприклад: кожен інтелігент визнає інтелектом, розумом повну інтимність та свободу в справах кохання. Кохання — особиста справа кожного, і ніхто в цю справу втручатись не може. Не дивлячись на це, ідуть вінчатись так само, як і ті, хто вважав необхідним контроль церкви в справах кохання. Це — повна відчуженість розуму від почуття. Наприклад, найщиріші... ну хоч би з цього самого зібрання, щиро переконані, що санкція церкви не потрібна. Не дивлячись на це всі повінчані. Що це? Думка, ідея сама по собі, життя саме по собі. Брехливість з собою, роздвоєність, ріжниця корінів в думках та моралі! І, дійсно, я не радив робітникам брати прикладу з, ну хоч би з... товариша Сергія, Дари, Михайла та инших. Нехай з своїм досвідом рахуються. Потрібна санкція? Іди та вінчайся. Не потрібна? Не бреши собі й не лукав з собою.
— Чекайте! — раптом перебив Семен Васильович. — Дітей же своїх ви понесете хрестити до церкви?
Мирон зупинився. Запитання було несподіване. Забіліли посмішки на обличчях.
— Так, понесу!— рішучо сказав він. Усмішки розсипалися рідким сміхом.
— Як же це? Хіба ви визнаєте санкцію церкви?
— Ні, але тому, що без метричного свідоцтва немає паса, а без паса ж, як вам відомо, в нашому високоморальному громадянстві, що без души, то мушу. Бо инакше моїх дітей не буде на світі, їх ніхто не прийме ні на яку роботу. Роботу. Розумієте? З двох зол — менше.
— О, — тож то бо й є! — хитнув головою Семен Васильович. — Те саме й з вінчанням, — з двох зол менше.
Мирон усміхнувся.
— Не вірно. Не вінчаючись ви можете жити й працювать. Це — головне. Без паспорта ж — ви робити не можете. Визнати ви це повинні, а коли так, то цей ваш аргумент і є та нечесність, то лукавство з собою.
— А друге ви забуваєте? — раптом не витримала Катерина Андрієвна.
— Що саме?
— А те, на що ви наражаєте жінку своїм вільним коханням? Ваша теорія дуже зручна... тільки не для жінок! Хм!
— Я не розумію, на що ж я наражаю жінку!
— Не знаєте? А образи, а шопотіння ріжних крамарчуків, двірників, а брудні натяки? Звичайно, на вас це не лягає! Хм! Але коли навіть жінка згожується, то кожен порядний чоловік, коли він кохає її, а не бажає під прикриттям теорій скористуватись її довір’ям, повинен захистити її від бруду! Сам повинен це зробити!
— Скажіть, будь ласка, — перервав її Мирон, — коли б ви попали серед негрів і вони почали робити натяки та насмішкувато шепотітись, що ви біла, вам би це здавалося, образливим? Чи тільки смішним?
— Вибачте, добродію, ваше порівнання дуже невдале.
— Як вам вгодно. А мені здається, що людині, яка до кінця пересякнена якимсь переконанням, просто смішне шопотіння инших. Але діло, звичайно, в тому, що цьому чоловікові та тій жінці образливі шопотіння двірників тому, що вони, по сути, опінією двірників дорожать і самі думають як двірники. Тоді нащо ж насилувати себе? Звичайно, вінчатись без зайвих слів. Але для того, хто перенявся цим переконанням до кінця, хто чесний тільки з собою, тому смішні шопотіння двірників. І жінки своєї захищати не треба, бо й їй тільки смішно. Коли ж не смішно, тоді на чому ж їхній союз кохання? Люди ріжні, розійтись і кінець.
— Як просто та легко! А діти? Де гарантія?
— Ну, знаєте, — гидливо скривився Мирон, — коли ви збіраєтесь родити з людиною дітей і з самого початку одне одному не вірите й на всякий випадок контракти пишете, то вам і книги в руки. Такого шлюбу я в кожному разі робітникам рекомендовати не буду. Так! І з вашою думкою рахуватись їм не поражу. Як і з двірниками та крамарчуками!
— Тільки з собою? — усміхнувся Семен Васильович.
— Так! Йому це буде вигідніше, ніж з вами.
— А коли йому буде вигідніше красти, то й тут порадите тільки з собою рахуватись?
— Безумовно!
— Не дурно ж у його стільки приятелів — злодіїв! — гукнула Віра.
— О, так! — злісно підхопив Мирон. — Недалеко й ходити: ви — перша, Дара, Сергій, ваші шановні батьки... Добродій...
Але докінчить йому не вдалося. Неначе вихор ввірвався звідкись в кімнату.
— Мерзотник! — закричала підстрибнувши Катерина Андрієвна. — Геть звідси! Геть! Забирайся з мойого помешкання! Що це таке?!
— Це дійсно... — в обуренню швидко підвівся редактор, розстібаючи для чогось сурдут та оглядаючись.
— Геть, поганцю! Розпутник! Геть!
— Мамо! Мамо! — блідий весь, одтягав Сергій Катерину Андрієвну, яка, люто стискуючи кулаки, тяглася до Мирона.
З Вірою почалася істерика, вона дико сміялась. Всі товпились, кричали, деякі поспішали до передпокою та хапливо одягались. Навіть Петро зблід і невдоволено казав щось дуже схвильованій Наталії.
Оля злякано тягла Тараса, який тер рукою лоба та чудно посміхався. Оля мало не плакала.
Дара також підвелася і важко, дихаючи, притулилася до стіни. Вона нічого не говорила. Губи були щільно стиснені, неначе тримала ними нитку, очі ходили по постатях, але очевидно нічого не помічали.
Іона, Рисецький та инші отовпили Мирона, кричали йому в лице, погрожували, навіть лаялись.
Мирон, увесь смугляво-сірий мовчки, чудно-цікаво та зло вдивлявся в обличчя. Здавалося, не до його було направлено ті крики, але до когось иншого, сам же Мирон невидимо є присутній в кімнаті, і не має діла ні до того, кому кричать, ні до тих, хто кричить.
Вітальня почала порожніти. Катерину Андрієвну та Віру вивели. Гості розходились. Кит кричав ще партійним про страйк та спиняв. Лишалися неохоче.
— Ну, панове, до побачення? — раптом рушив до дверей Мирон. — Робіть суд, судіть мене, робіть, що хочете. На все згожуюсь.
Його провели галасом. Хтось навіть свиснув.
— До побачення, Олю ! — натикнувшись на неї в дверях, сказав Мирон.
Оля злякано підняла до його очі й тихо сказала: — До побачення. Ходім, Тарику, швидче.
Мирон усміхнувся.
— А ви, Тарасе, як що хочете анархиста, приходьте завтра до мене в п’ять годин.
Тарас раптом дивно оглянув його з ніг до голови, вдивився для чогось в лице й відповів:
— Добре. Прийду.
Мирон одягся й вийшов. Обігнав на вулиці Наталю та хотів пройти вперед, але вона спинила його.
— Підождіть. Ходім разом. Нам по дорозі.
— Коли не боїтесь мене, — ходімте.
— Мені боятись нема чого.
Але вони майже всю дорогу мовчали. Мирон задумливо посвистував, а Наталя куталася, — вітер зробився холодний та лютий.
— Ні, Мироне, ви дуже брутально зробили! — раптом почала Наталя. — Дуже брутально!
Мирон мовчки подивився на неї.
— Ви були люті, але це ще не виправдання для такої образи...
Мирон задумливо посміхнувся.
— І головне, щиро образились деякі, — тихо промовив він. — От що цікаво! — Ні трішки не мають сумніву... А теоретично згожуються що експлоатація — злодійство. Всі, повінчані, але кохання повинно бути вільним... Або ж: Сергій готовий з жалю прийняти до партії спілку проституток. Але теоретично — проституція є абсолютне зло. І не помічають навіть цієї своєї одірваности... От що цікаво... Навіть бажання не мають бути цільними. Ще кусаються за свою нікчемність. "Не чіпай!"
— Ну, а ви самі дуже правдиві та чесні з собою? — раптом різко спитала Наталя.
— Я хочу бути таким. Це дуже трудно, але...
— Так? От ви позавчора мене називали... брехливою, нечесною з собою, мовляв, тягнуся до вас тілом, але закриваюся душею. Тому що принято, мовляв, осуджувати тільки тілесне кохання... Добре, але ви мені скажіть...
— Хіба-ж це не вірно, Наталю?
— Звичайно, ні! Коли хочете, то, може, душа саме й найбільшу ролю грає в цьому потягові. Але я вам...
(Продовження на наступній сторінці)