Трохим понуро сидить.
Маруся (обривисто, хмуро). Ви хочете... щоб я з вами навіть не балакала? Трохим. Простіть...
Маруся. Ідіть, покличте Марковича. Я хочу йти додому.
Трохим. Зараз... (Встає винувато, нерішуче). Ви сердитесь на мене?
Маруся. Ідіть, ідіть...
Трохим. Ну, чим же я винен, що безумію? Я дурію при вас... Не сердьтесь. Ну, посміхніться. Я буду знать, що ви не сердитесь, і... і світ, Марусю, переверну догори ногами! Як табуретку! Ій-богу!
Маруся (слабо посміхнувшись). Без ричага?
Трохим. Без... без соломинки! Одною радістю своєю. Ех, Марусю!.. (Чухається). Ну, я йду! Ех! (Швидко йде вліво).
Маруся ходить по полянці, потім сідає там же й понуро дивиться в одну
точку, часом глибоко зітхаючи. Справа виходить Леонід і пильно, як всі короткозорі, придивляється
до Марусі. Підходить ближче.
Маруся (озирнувшись, радісно, як дитина). Леоніде! (Простягає руки).
Леонід. Що, моя діточко?
Маруся. Як я рада! Сядьте коло мене... Дайте мені вашу руку. Отак...
Леонід. Що з вами, Марусік мій? Га?.. Чого хвилюєтесь? Все те саме? Да? Не треба, не треба хвилюватись... (Ніжно гладить її руку).
Маруся. Ні... Так... Я скучила за вами. Мені так гарно, спокійно-спокійно з вами. Я нічого не боюсь з вами...
Леонід. Правда? Діточка зо мною нічого не боїться? А промову свою зіпсувала? Га? Ах, ви ж...
Маруся. Знаєте, коли ви так зо мною говорите, мені вже стає соромно за свої думки... І стидно, що я наробила сьогодні. Робітники будуть-незадоволені, правда?
Леонід. Ні... Розуміється, було б краще, якби ви скінчили. Ну, та бог простить на цей раз... А вони вас так люблять, що все простять. Вони занялись тепер іграми. Нічого...
Маруся. Правда? Спасибі... І ви не сердитесь на мене? Не сердьтесь. Ви — мій єдиний...
Леонід (тихо). Я тільки що балакав про вас з... товаришкою Оксаною...
Маруся. 3... "товаришкою"?
Леонід. Да. Ми розійшлись... Я сказав, що люблю... другу, і ми попрощались...
Маруся (тихо). Я бачила, як ви йшли.
Леонід. Ми чесно розійшлись і тепер підем різними шляхами...
Маруся (стискує його руки й потуплюється). Який ви... чистий... чесний...
Л е о*н і д. Тільки, щоб діточка любила мене хоч трошечки... Тоді ми з нею так заживем, що й... Любить діточка? Любить?
Маруся. Люблю.
Леонід. І вірить у мене?
Маруся. І вірю.
Леонід. Глибоко-глибоко? До самих темних куточків ясної душі своєї. Так, дитинонько? ' Маруся. Так, так... (Пригортається до нього).
Леонід. Ну, значить, нам тепер море по коліна, море зла і страждання. Правда? Ну, скажи...
Маруся. З тобою... Ах, Леоніде, я не така хороша, як ти думаєш... Я — погана. Але я буду тепер страшно хорошою... Я з тобою почуваю себе такою чистою, спокійною. Я себе дитиною просто почуваю. А я — не дитина...
Леонід. Ой? Моя діточка не хоче буть дитиною? Ні, "будьте як діти". Ах, це велика істина... Але не всі навіть діти бувають дітьми. І не треба боятись буть дитиною. Не треба, мій Марусік.
Маруся. Я не боюсь... тільки... Ну, нічого. Значить, ти тепер будеш сам жить?
Леонід. Ні, не сам... (Дивиться на неї). Маруся (здивовано). Не сам?
Леонід. Ні... З одним своїм товаришем, любим, дорогим... З одним своїм найвірнішим товаришем, якщо він, розуміється, схоче... дать мені це щастя... (Дивиться на неї).
Маруся. Ах!.. (Змішується). Мені зовсім в голову не приходило... Я якось...
Леонід (пригортає її, озирнувшись). Марусік не хоче? Не хоче, малюсінький?.. (Цілує їй руку).
Маруся. Ні, але я...
Леонід. Дорога моя! Єдина, бажана... (Пригортає дужче, цілує щоку, важко дихає, зазирає в очі). Марусік!
Маруся (обережно визволяючись, з маленькою ніяковістю). Не треба, любий. Тут видно...
Леонід (жагуче, шепотом). Жіночка моя кохана!
Маруся визволяється і встає. На лиці якась легка здивованість, хмурість,
ніяковість.
Леонід. Куди ж ти? Куди, діточко?
Маруся (поправляючи капелюх). Нікуди. Я так...
Мовчання.
Леонід (подивляючись на неї, тихо). Тобі неприємно?
Маруся (прудко сідаючи коло нього, пригортаючись). Не треба, любий, так. Добре? Мені з тобою так спокійно, а коли ти такий... мені це неприємно.
Леонід. Неприємно того, що діточка хвилюється?
Маруся. Ні... я не хвилююсь. Я з тобою не хвилююсь... І мені тим паче неприємно, що в наші чисті відносини входить... це... у тебе. Не треба більше... Да?
Леонід. І коли ми будем жить разом, то й тоді теж не треба?
Маруся. Хіба так треба жить разом? Хіба так не гарно? (Згадавши). І, крім тоґо, я тепер нізащо не можу... Ні-за-що!..
Леонід. Чого так?
Маруся. Так... Я не можу сказать... Потім, потім.
Леонід. Тайни від мене? Діточка не довіряє мені?
Маруся. Ні... Ах, ні! Але... Це не моя особиста тайна... Ну, ради бога, не треба питать мене. Потім, через тиждень, я все скажу... І потім, ось ще що: ми не будемо виказувать наших відносин перед всіма, особливо перед Трохимом... Добре?
Леонід. Перед Трохимом? Чудно...
Маруся. Ах, боже... Ти не віриш мені?
Леонід. Але чого ж "особливо". Я вірю, але, згодься сама, що це трохи дивно, через що "особливо перед Трохимом"...
Маруся. Ну, так... Ну, так треба. Мені від цього теж важко, але... Ну, дивись на це, як на жертву... а жертва не в тому, що легко, а що важко.
Леонід. Не розумію. "Жертва"... Правда, тобі так весело з Трохимом буває, що, може, не хочеться рвать з ним відносини. Отак весело смієтесь... що... Я, розуміється, не знаю... Може, це жертва й велика. Але перед любов'ю...
Маруся. Господи! Ну, я не можу сказать... (Рішуче). Не можу! Це жертва вищому... боротьбі... але не... (Встає). Он ідуть уже Трохим і Маркович. Не треба сердитись на мене... Га? (Зазира до нього). Я страшно люблю тебе... Ну? Я потім все скажу. Хіба не можна повірить моєму слову?
Леонід (натягнуто засміявшись). Ах, ти моя подвижниця хороша! (Встає). Ну, хай буде жертва... Значить, на "ви"? Добре...
Маруся. Дякую...
Входять Цінність Маркович і Трохим.
Цінність Маркович. Ну, любчики мої, до справи, до справи. (Пильно оглядає всіх). Щоб не вишукувать конспіративних квартир, давайте зараз обміркуємо одне маленьке питаннячко... Як ви на це, Марусю? Не дуже стомились? Це забере не більше п'яти хвилин...
Маруся. Я нічого не маю проти, хоч і десять. А чи стомилась я, чи ні,— це не важно для справи...
Цінність Маркович. Ви — ідеал товариша, як звичайно. Ну, а ви, панове?
Леонід (задумливо ходить по полянці). Я нічого не маю проти. Я слухаю.
Трохим (лягаючи на траву). Слухаєм!
Цінність Маркович. Так. Так от, перш усього, така річ. Публіка в тюрмі дуже хвилюється, ждучи від нас звістки. Ми таки здорово затягнули... У них уже все наготовлено. По першому знаку нашому вони підпоюють дозорця, в'яжуть і виходять у двір. А тут уже наша справа. У нас з над-вірнього боку вартовий уже підкуплений. Значить, той, що з середини, погибне... Ну, тут же... Але ми не можемо нічого робити, поки не настане черга нашого вартового. Розумієте? А це, здається, буде днів через три-чотири... Не раніше. Вони там вимагають, щоб дали їм динаміту, й вони самі зірвуть стіну, але це — дурниця, розуміється. їх переловлять зараз же усіх, і тим все скінчиться. Крім того, тепер передать у тюрму динаміт ніяк неможливо. Неможливо абсолютно. Отака, любчики, історія. Ну, так от, виходить діло таке, що їх треба неодмінно заспокоїть і сповістить, що у нас теж усе наготовлено, тільки чекаємо дня, коли заступить наш вартовий. Його, між іншим, неодмінно треба зв'язать, заткнуть рота й покласти у будку. Інакше ми засуджуємо його на каторгу. Ну, та Трохим це знає. Правда?
Трохим. Знаю. Ми з ним навіть умовились, як це найшвидше зробити. Веселий парнішка. Хоче навіть в партію вступить.
Леонід (саркастично). А гроші все-таки бере?
Трохим (холодно). Ну, так що з того? Хіба всякий зараз же стає свідомим і готовим на каторгу йти за партію?
Леонід. Ну, та я думаю, що в партію таких суб'єктів приймать не можна. Раз він зрадив там, то й нам зрадить. Аби ті більше дали.
Трохим. Ви мелете дурниці.
Л е о н і д. Ви самі мелете дурниці. Не розуміючи, що людина, яка...
Цінність Маркович. Ну, хлопці, хай йому біс, це до діла не стосується. Факт той, що він нам помагає. Зараз тільки про це йде мова.
Трохим. Ні, досадно, що зараз же, як тільки...
Маруся. Ну, Трохиме, дайте ж говорить про справу!
Трохим зиркає на неї. Нахмурюється.
Л е о н і д. Я пропоную вибрать предсідателя, щоб самі не балакали.
Трохим. Ви так само говорили, як і я.
Леонід (сухо). От і для мене, значить, треба...
Маруся. Цінність Маркович за предсідателя.
Цінність Маркович. Добре? (Озирається на Леоніда і Трохима). Ну, так я беру собі слово. Значить, панове, перша справа — то довідатись точно у нашого вартового, коли його черга. Це найкраще взяти Трохимові.
Трохим. Беру. Сьогодні взнаю.
Цінність Маркович. Так. Далі друга. Узнавши, треба завтра ж сповістити тюремних. Маруся. Завтра нема побачень.
Цінність Маркович. Я знаю. Але це треба зробити неодмінно. Я пропоную товаришці Марусі піти завтра ж до тюрми й добитись побачення з Петром.
Маруся. Та мене ж не пустять.
Цінність .Маркович. Вас пустять; другу — ні, а вас пустять.
(Продовження на наступній сторінці)