(Драматична поема)
І
Берег понад озером Гадаринським. Далеко на горизонті ледве мріють човни коло берега і чорніє люд, що хмарою заліг далекий берег.
Міріам, "одержима духом", в глибокій тузі блукає поміж камінням понад берегом, далі зіходить на шпиль скелі і дивиться не на берег, а в глибину пустелі, вона бачить там когось удалині.
М і р і а м
Він там, він все сидить так нерухомо,
як те каміння, що навколо нього.
Над ним — мені здається, я те бачу, —
нависли думи хмарою важкою,
от-от з них стрілить ясна блискавиця
і цілий світ осяє. Ох, коли ж,
коли вона розіб'є темну хмару?
Хоч би мене убила блискавиця,
я прагну, прагну, щоб вона злетіла,
щоб хоч на мить чоло те просіяло.
Годівлю дав юрбі, тілам і душам,
всім дав спокій, а сам у сій пустелі
пасе думок отари незчисленні.
Нема їм впину, а йому спочинку...
Який він одинокий, боже правий!
Невже йому не можна помогти?
Невже він завжди буде одинокий?
"Месія прийде в славі світ судити", —
так сказано в пророцтві, більш нічого.
І правда, й милосердя — все для світа,
а для Месії що? Чи тільки слава?
"Війна і звада, смерть, недуги зникнуть,
мир буде на землі і щастя в людях..."
А для Месії? — знову "слава в вишніх"?
І тільки слава? О, яка ж то кара
Месією, що світ рятує, бути!
Всім дати щастя і нещасним бути,
нещасним, так, бо вічно одиноким.
Хто міг би врятувать його самого
від самотини, від страшної слави?
(Пригнічена раптовою втомою, сідає під скелею і схиляється на камінь).
Чого ж се я слідом за ним блукаю?
Чого? Сама не знаю. Певне, дух
мене сюди завів на певну згубу.
Ну, що ж! нехай! Мені тут гинуть краще,
ніж в іншім місці. Я загину тут,
я вигострила погляд у пустині,
мов соколиний зір, — все виглядала,
чи він хоч не подивиться на мене?
Не подивився і не обернувся...
Занадто вже буйна була надія!
Чого ж я сподівалась?.. Я не знаю!
(Розхитуючись, як ті, що голосять на гробі, співає стиха тужливу східну пісню, довго, без слів.).
Про се співати можна, а сказати
слів не стає.
(Співає знов).
Яка була юрба
за ним, як він ходив по Галілеї.
І кожний встиг торкнути хоч одежу,
хоч край плаща Месії, тільки я
торкнути не посміла, бо нічого
просить не мала в нього: ні здоров'я,
ні страви на безхліб'ї. Я не знаю,
чого я йшла з юрбою...
(Співає знов)
Він нікому
не відмовляв потіхи і поради.
Кому що бракувало, він давав.
(Співає)
А що ж мені бракує? О Месіє,
ти, може, знаєш?!
Незамітно для Міріам Месія наблизився до неї з-за скелі, надійшовши з пустині, і схилився над нею.
М е с і я
Знаю, Міріам!
М і р і а м
(жахнулась)
Учителю!
М е с і я
Не бійся, жінко, спокій
я хочу дать тобі.
М і р і а м
О, я не хочу,
не хочу я спокою!
М е с і я
(лагідно і разом суворо)
Міріам,
Се дух в тобі говорить. Чом не хочеш?
Спокою прагне всякий.
М і р і а м
Але ти,
учителю, покинув той спокій,
що був у тебе в тихім Назареті.
М е с і я
Ти дорівнятись хочеш...
М і р і а м
(з поривом)
Ні, Месіє,
я не рівняюся до тебе, ні!
Я знаю те, що я нещасна жінка.
М е с і я
Так нащо ж ти зрікаєшся спокою,
єдиної потіхи всіх нещасних?
М і р і а м
(з раптовою одвагою)
Бо ти його не маєш, сине божий!
М е с і я
Яке тобі до мене діло, жінко?
Міріам, знищена, збентежена, закривав лице покривалом і повертається йти геть.
М е с і я
Стій, Міріам, скажи, ти в мене віриш?
М і р і а м
(не одкриває лиця)
Я вірю, що ти божий син, Месіє,
і всім, окрім мене, даси рятунок.
М е с і я
Усім, крім тебе, жінко?
М і р і а м
Ти сказав.
М е с і я
Я не сказав того.
М і р і а м
Та я те чула.
Прости, учителю, я мушу йти.
(Відступає).
М е с і я
Куди ти йдеш?
М і р і а м
Не знаю. Так, на безвість.
М е с і я
Чого ж та йдеш?
М і р і а м
Бо мушу йти.
М е с і я
Навіщо?
М і р і а м
Ти знаєш. Ти — Месія! Я не знаю.
М е с і я
Зостанься тут.
Міріам мовчки спиняється.
М е с і я
Скажи мені, ти чула,
що говорив я людям?
М і р і а м
Так, Месіє.
М е с і я
Ти прийняла мої слова?
М і р і а м
Ніколи
я не забуду їх.
М е с і я
І вслід їх підеш?
М і р і а м
Вони слідом за мною підуть всюди,
волаючи: "Ти йдеш в неправу путь!"
І, мов на жар пекучий, наступати
я буду на слова твої огнисті, —
сліди мої від них криваві будуть.
М е с і я
Уперта річ твоя, ти мов рабиня,
що знає волю пана і не слуха.
Таких рабів сувора кара жде.
М і р і а м
(падає навколішки)
О горе! Впала вже на мене кара,
і вже її ніхто не здійме з мене!
М е с і я
У тебе мало віри. Якби ти
хоч зерня віри мала...
М і р і а м
О, я вірю,
без краю вірю в тебе, сине божий,
та я не вірю в себе! Я не вірю,
щоб я могла твої слова прийняти.
М е с і я
Таке смирення гірше від гордині.
М і р і а м
О, сто раз гірше, я те добре знаю,
і з того розпач мій.
М е с і я
Ти не наводь
обмови зайвої на власну душу, —
такою чорною вона не може бути.
М і р і а м
О ні, учителю, вона чорніша,
ніж хата-пустка, що після пожежі
чорніє порожнечею. Вода
твоїх речей, цілюща та живуща,
душі моєї вигоїть не може.
Вода боронить від огню живого,
згорілу ж хату дарма поливати.
М е с і я
Та що тобі спалило душу, жінко?
М і р і а м
Не знаю: чи ненависть, чи любов.
М е с і я
Кого ж ненавидиш ти?
М і р і а м
Ворогів.
М е с і я
Своїх?
М і р і а м
Твоїх.
М е с і я
Я їх казав любити.
М і р і а м
А я люблю... не їх.
М е с і я
Вони для тебе,
як і для мене, ближні.
М і р і а м
Але я
від них далека, наче від єхидни.
М е с і я
Вони не відають, що творять.
М і р і а м
І єхидна
несвідома, а всяк її розтопче,
як стріне на шляху.
М е с і я
Якби єхидна
могла покинути свою отруту,
вона була б не гірша від голубки.
М і р і а м
Але вона отрути не покине.
М е с і я
Про царство боже на землі ти чула?
М і р і а м
Та я ж тепер ніде його не бачу.
М е с і я
Ти дивишся й не бачиш, маловірна.
М і р і а м
О так, не бачу! Світло твого духа
мене сліпить. Чим ти мені ясніше,
тим душі ворогів мені темніші,
тим менш єхидна схожа до голубки.
Не маловірна я, занадто вірю,
і віра та мене навік погубить.
Я вірю, що ти світло — і такого
ся темрява до себе не приймає?
Я вірю, що ти слово — і такого
отой глухорожденний люд не чує?
Їм, може, треба іншого Месії?
Їм, може, сина божого не досить?
М е с і я
Вони сліпі, вони ще не прозріли,
самого слова мало їм для віри,
їм треба діла.
М і р і а м
Ти творив дива!
М е с і я
Творив дива ще тільки над водою;
сього не досить — треба крові.
М і р і а м
(з жахом)
Крові?
Чиєї крові, вчителю?
М е с і я
Моєї.
М і р і а м
Хай їм вона на голову впаде!
М е с і я
Не проклинай, вертається прокляття
на того, хто сказав його.
М і р і а м
Нехай!
Я знаю се, проклята я навіки,
бо я любить не вмію ворогів.
О, кожний тихий усміх фарисея
для мене гірш від скорпіона злого.
Мені бридка не так сама отрута,
як все оте гнучке, підступне тіло.
Я вся тремчу, коли його побачу.
В моїх очах я чую зброї полиск,
в моїх речах я чую зброї брязкіт,
так я узброєна в свою ненависть,
як вартовий коло царської брами,
що радий вихопить на кожного свій меч,
хто тільки зле замислить на владаря.
М е с і я
Чи ти й мене ненавидиш так, жінко?
М і р і а м
(з докором)
Учителю!
М е с і я
Ти, може, скажеш — любиш?
М і р і а м
Ти се сказав.
М е с і я
Я так сказав: хто мовить,
що любить господа, а брата ненавидить,
неправда то.
М і р і а м
Хіба ж і той не любить,
хто душу віддає?
М е с і я
Що значить, жінко,
віддати душу?
М і р і а м
Значить — буть готовим
загинуть за любов.
М е с і я
То се ж би звалось —
віддати тіло. В тім душі нема.
М і р і а м
А хто покине батька, матір, браття,
все рідне, любе, все, чим жив він досі
для іншого — невже і той не любить?
М е с і я
Хто зрікся всього, а себе не зрікся,
не любить той.
М і р і а м
О господи, якої
ти жертви хочеш?
М е с і я
Жертви я не хочу,
любові тільки.
М і р і а м
Мушу всіх любити?
М е с і я
Так, всіх.
М і р і а м
Всіх, окрім тебе, — се можливо.
Але тебе і всіх — се понад силу.
Та за що ж, за що ж маю їх любити?
М е с і я
Недовірки питають тільки "за що?".
М і р і а м
О, як недовірки любити вміють!
(Продовження на наступній сторінці)