Оціпеніння тривало лічені секунди — мимовільна судома, без будь-якого почуття розгубленості чи страху.
Та… Отямившись і зрозумівши, що зі мною сталося і в якому я становищі, злякався.
"Тут же повно акул! — майнула думка. — Акули он наздоганяють запряжену в шлею-канат акіо!"
Втім, те, що вони за нею гналися, мене і врятувало.
Поки Кім Михайлович і Лота шукали сокиру, щоб перерубати канат і пустити на волю акіо, човен від мене був уже далеченько.
Він мчав далі й далі. А я, ніби пробудившись од сну, рвучко викинув руки вперед і поплив за ним навздогін.
Плив, не відчуваючи дотику води. Як робот або якийсь заведений механізм.
Уся моя енергія й помисли зосередилися на човні. Я його будь-що повинен догнати, догнати якомога скоріше, поки акуляча зграя не повернула назад. Якщо ж акули вернуться, мені не минути лиха — вони неодмінно нападуть!
Щось боляче, ніби кропива, вжалило й обпекло руки. Я машинально одвів їх убік. Але, з брасу заходившись пливти наввимашки, знову наткнувся на щось невидимо жалюче.
— Ах ти ж, клята! — вилаявся вголос.
Переді мною на воді, ніби матові риб'ячі міхури, рясніли гірлянди пухирчастої фізалії. Ці крихітні тварини-"вітрильники" (вони так і звуться: португальський кораблик) мандрують з кінця в кінець по океану. Дотик їхній хоч і не смертельний, проте неприємний — на тілі довго лишаються сверблячі опіки.
Кораблики вжалили мене, і я зрозумів, що живий.
Глянув довкруг, озирнувся назад — акул не було. Лише там, де я впав, погойдувався мій крислатий капелюх та ніжками вгору, мов вуса морського рака-лангуста, стирчали окуляри фірми "Заєць і К°".
Натільна пов'язка спала зі стегон теж, і я плив майже голяком.
"Непогана приманка для акул!" — гірко посміхнувся.
Хоч і худий та кістлявий, а розшматують і проковтнуть залюбки.
Тим часом човен зупинився. Командир і Альфред сідали на банки, опустивши за борт весла.
Вони повернули лакану й швидко попливли мені назустріч.
Плив і я. І хоч плив недовго, за цей короткий час пам'ять встигла перегорнути не одну сторінку.
Я спочатку пригадав кілька трагічних історій, які трапилися з тими, хто опинився за бортом, їхні намагання не піддаватися паніці, перебороти страх.
Згадка ця додала сил. Але… Одразу ж, на зміну їй, виникла інша — океан кишить безліччю різноманітних страховиськ! Акули-людожери, гігантські спрути, кальмари, морські змії.
"… Раптом я жахнувся, мене охопив дріж, і тієї ж миті здалося, що за мною хтось стежить. Я озирнувся. Ліворуч, за кілька десятків метрів од човна, над водою височіла голова і довга шия. Двоє чорних, як вуглини, очей дивилися просто в душу. Вони банькато, ніби величезні нарости, нагорбилися на голові. Поглянувши на мене, дивовижна істота відвернулася, і я помітив у неї на спині схожі на темно-коричневу гриву пасма, замість волосся стирчали жахливі бородавки".
Ця історія про те, що трапилося одного разу із старим канадським рибалкою біля острова Ванкувер, як і пригадані розповіді про зустрічі з морськими зміями та чудовиськом на шотландському озері Лох-Нес, знову кинули мене в розпач.
Пливти, пливти, хоч би там що! — вирішив я, чимдуж вимахуючи руками.
Лакана мчала мені назустріч.
— Васка-Кваска, бідна моя! — заломлювала Лота руки.
— Тримайся, Василю! — крикнув Кім Михайлович. — Звихрюй воду! Барарато, Лото, — звернувся він. — Кидайте на акіо горіхи.
Та про це можна було й не говорити — тубільці самі приготувалися "бомбити" хижаків.
Один за одним кокоси полетіли в океан.
Акули, наполохані ними, крутонули ліворуч, за корму лакани.
Ще якийсь десяток метрів — і я біля човна.
— Давай руку!
Кім Михайлович і Альфред схилилися над водою.
І тієї ж миті, коли вони мене хотіли вихопити й підняти вгору, я відчув, як об ліву ногу щось боляче тернуло. Єдиний, блискавичний дотик — і все.
…Коли мене витягли на борт, із рани, вище коліна, юшилася, розтікаючись по човну, кров.
От тобі й да Гама — великий приборкувач акул!
ТАК ТРИМАТИ!
— Тепер це вже не човен, а плавучий госпіталь. І Барарата, й ти…
Заєць допомагав мені з пошкодженою ногою зручніше вмоститися на лаві.
— Бравий солдат Швейк, хоч і на милицях, а вигукував привселюдно: "Вперед! На Белград", — посміхнувсь я.
— Ти від нього далеко не втік. Такий же, як і він, баламут, — відповів Заєць. — Але чи не забагато твоїх витівок? — запитав.
— Хіба ж я винуватий, що випав із лакани?
— Ну, звісно, ти — боже ягнятко! — обурився Альфред. — Але затям, да Гама: нам зараз не до жартів. Усі знесилені, запаси харчів і води кінчаються, а скільки ще пливти, невідомо.
Кім Михайлович не говорив — засмучений, злий на мене. Барарата й Лота мовчали теж.
Незважаючи на те, що нога боліла, — слава аллаху, що вкусило акуленя, а не велика акула! — я, ось уже який день, не випускаю весел, хоч товариші й наполягають, щоб відпочив.
— Ніякого відпочинку! — відмовився рішуче.
І знову — помах за помахом — уперед.
Лихо саме не ходить — треба ж було до всіх наших нещасть прилучити ще й напад акули!
Схожий на підкову, майже такий завбільшки, як вона, слід від дотику зубатої пащі назавжди лишився у мене на нозі… Хижачка тільки вкусила, розверзла, але не встигла відгризти шмат ноги.
— Дякуй акулячому богові,— оглянувши рану, сказав Кім Михайлович. — Сухожилля не пошкоджено. О, Васько, Васько, — зітхнув він. — Бити тебе треба, та нікому.
Я й сам карався через ту пригоду. І хоч рана боліла, старався не показувати цього друзям.
Хоч як дивно, а зір мій покращав. Та й голова перестала паморочитися.
Ми, перепочиваючи, знову заходилися кидати наживлені копрою гачки на воду. Але риби, хоч лусни, не було. І це гнітило, змушувало думати про безвихідь.
Кім Михайлович підбадьорював:
— Нічого, друзі, треба ще трохи потриматися. Я вірю, скоро потрапимо у води, де є живність. Немарно ж учора тут кружляли чайки. Отже, десь поблизу острів або води, багаті на риб.
— А що коли ні того, ні другого?
— Тоді… тоді, Альфреде, — помовчавши, відповів він. — Затягнемо паски і що раз, максимально, уріжемо раціон води й копри. І… Просуваючись уперед, сподіватимемося на краще.
За цих обставин мимоволі згадали, як біля Курильських островів четвірку наших співвітчизників — Федотова, Зіганшина, Крючковського й Поплавського — тайфун виніс далеко в океан. На самохідній баржі відважні воїни дрейфували сорок дев'ять днів. І перемогли.
— А ми ж, хлопці,— сказав Кім Михайлович, — ще й місяця не мандруємо. Тож невже здаватися? Люди і не з такої скрути, бачте, вийшли живими.
— Будемо боротися до кінця, — відказав я й подумав: померти, склавши руки, ніколи не пізно. Якби людині відводилося не одне-єдине життя, то тоді можна спробувати побувати й на тому світі. Хоч разок. Щоб подивитися, як там грішники язиками лижуть розпечені сковороди та варяться у смолі. Подивитися й вернутися на землю. Але — зась! Живемо ж бо раз.
А до того — особисто ми не маємо права гинути, брати з собою в могилу таємницю підводних об'єктів "Баракуди" й "Мурени", Драконової Голови, так і не розповівши людям про те, які "подаруночки" на островах і в глибинах океану готують для них американські атомні маніяки-головорізи.
Відомо, що мужність інших завжди окрилює… Я вчився у початковій школі, коли газети повідомляли про дрейф підхопленої бурею баржі. Її випадково помітили за тисячу миль від тихоокеанського острівця Мідуей.
Американські вояки з авіаносця "Кірсардж", дізнавшись про відвагу радянських моряків, яких вони й уздріли біля Мідуею, дивувалися: що ви, мовляв, за люди, що не побоялися навіть смерті?
І паші хлопці, наша відважна четвірка — мене, пригадується, вразили тоді їхні слова — відповіли:
— Ми — звичайні радянські люди.
Ось так! Звичайні люди. Такі ж, як і ми. А трапилася з ними, може, навіть гірша скрута, ніж з нами.
Часом буває незвичайний, випадковий збіг подій… Тоді ж таки, коли наші хлопці перед усім світом довели, на що здатні, на острові Батерст в Індійському океані, десь неподалік від місць, в яких ми зараз скитаємося, моряки австралійського есмінця "Куїкметч" стріли здичавілу людину, яка всього боялася й намагалася сховатися в заростях джунглів.
Хто він, цей нещасний? Як опинився на пустельнім суходолі?
Зрештою з'ясувалося. Риболовецька шхуна "Семенгет-Бару" потрапила в шторм. Більше місяця вітри й течії носили її по океану. Половина екіпажу, не витримавши голоду й спраги, загинула, решта — їх було десятеро — висадилась на безлюдний острівець Батерст.
Море — велике горнило: воно випробовує людей на злам. Лише той, у кого тверда віра та сильний дух, перемагає, як перемогли чотири наші земляки з тієї самохідної баржі.
Та зовсім інакше повели себе рибалки шхуни "Семенгет-Бару". Хоч членам екіпажу все ж пощастило висадитися на острів, двоє з них, охоплені розпачем, збожеволіли. Товариші кинули їх напризволяще, а самі спробували вибратися з острова.
(Продовження на наступній сторінці)