— Да Гама! — опанувавши себе, вигукнув Заєць. — Що ти накоїв? Хто нас везе?
— Нн-е-е… знаю… — з переляку не попадаючи зуб на зуб, вичавив я.
— Як — не знаєш? — перепитав командир. — Ти ж бо не спав!
— Я лл-овив ррр-ибу, — відповів, тремтячи. А човен, зрушивши з місця, мчав. Він то, носом розсікаючи воду, стрімко рухався вперед, то його зненацька хилило на лівий або правий борт, і, смиконувши, — так, що натягнутий канат бринів, — нараз тягло далі.
Це були якісь незрозумілі, диявольські гонки, їзда — на морському дияволі, чи що? — наосліп.
Мало-помалу я заспокоївся. Переляк улігся, і я про все як є розповів товаришам.
— На дрібні гачки ніщо не клювало, а от на великий — причепилося…
Човен прудко нісся під зоряним небом. Барарата першим висловив здогад.
— Акіо! Акіо! — закричав він. — Маті акіо, маті!
І, забувши про свою хвору ногу, заходився витанцьовувати у човні.
— Барарата рада, — підтвердила сказане тубільцем Лота. — Він тепер буде є жива. А антітра анцанца[15] буде умирав!
— Отже, да Гама загнуздав акулу, і їй скоро капут?
— Капут? — не зрозуміла дівчина. — Не капут — матіа! — пояснила вона.
— Ну, це те саме, Лото, — відповів Заєць. — Загибель, кінець, себто.
Тубілка, згодившись, кивнула.
— З вами не засумуєш: як не те, то друге, — незрозуміло, осудливо чи просто так, сказав Кім Михайлович.
Пір'їсті хмарини на сході зарожевіли, спалахнули, ніби налиті вогнем, — і стало світло.
ПОДОРОЖ НА АКУЛЯЧОМУ "ТАКСІ"
— Васько — великий приборкувач акул! — репетував Заєць, звівшись на повен зріст під вітрилом і, аби не випасти з човна, рукою тримаючись за стояк кормової щогли. — Слава! Слава да Гамі! — вигукував він.
Барарата ніби ожив. Уперше за всі дні тубілець весело посміхався. Звертаючись до Лоти, щось швидко їй говорив. Дівчина його уважно слухала.
Кім Михайлович і я вмостилися в носовій частині човна — на неширокому півбаці — й спостерігали, як форштевень розсікає океанську гладінь і канат, туго натягнутий акулою, за кілька метрів поперед лакани кінцем упирається у воду, яка його ніби всотує, десь у глибині намотуючи на невидимий барабан.
Долали милю за милею. Після днів повільної плавби, коли човен, здавалося, стоїть — так він повільно рухався, це була справді шалена швидкість.
Усі несподівано повеселішали, забули навіть про скруту, в якій давно опинилися.
Акули, відомо, великі ненажери. Скільки б не їли, все їм мало. Можете уявити, якою прожерливою була ця акіо! Адже риби в тутешніх водах немає.
Звичайно акіо кілька днів десь шастала — можливо, вирушала на свій акулячий промисел. Та — зась! Така ж зголодніла повернулася.
Жадоба й голод її згубили — вона зопалу проковтнула кинутий мною гак.
— Тягни, акуленціє, тягни! Двигун у тебе на багато кінських, ой ні — акулячих, сил.
Заєць не вгавав. Він то прицмокував язиком, поганяючи акіо, ніби коня; то, уявивши, що їде на таксі, як на спинку крісла, відкидався на дерев'яний планшир корми. Ще й голову в сплетеному з бананового листя капелюсі задирав — такий собі бундючний пасажир!
— Кажуть, в Англії таксі дуже високі,— торохтів. — І, знаєш, Васько, чому? Тому що англійці раніше носили циліндри, а вмістити таку копицю на голові не кожна автомашина може. Через це й не відступають понині од традицій.
— По-моєму, — я десь чув, — високі старомодні таксі марки "Остін" скоро зникнуть із вулиць англійської столиці.
— Так, у пресі повідомлялося, що компанія "Карбодіс" випускатиме комфортабельніші, тепер уже не чорного кольору, авто. Щоправда, такі ж високі, як і раніше, і з куленепробивною перегородкою, щоб ті, хто сидить позаду, менше стріляли водію в потилицю, — знаюче мовив геолог.
А Кім Михайлович додав:
— Повертаючись із поїздки до Сполучених Штатів Америки, я, хлопці, відвідав і Англію. І катався у таксі, про які ви згадуєте. Вони справді високі,— підтвердив він. — Але нічого особливого немає. Ще більше, якісь дивні й недоладні. Почуваєш себе в них, ніби у фамільному склепі.
— А кажуть: усе те — в інтересах народу. Тетчер, як мамця, дбає про британців.
— Те, про що патякають, не завжди правда. Он і тоді, коли уряд Англії американцям в аренду здавав острів Дієго-Гарсія, то запевняв, що це — тільки для мирних цілей і в інтересах народу. А бачте, що вийшло. Ворон ворону ока не виклює. Що американські, що англійські імперіалісти — одного поля ягоди. Отож, Васько, треба дивитися в корінь! — розкуйовдив він мого чуба.
Починалася спека.
Спасибі акіо — везла нас прудко. Від руху човна коливалося повітря, створюючи ілюзію вітровію. Але який то вітер! Липкий, гарячий потік ніби всмоктував і обпікав.
Альфред, знаючи, як сліпуче проміння діє на мій зір, виготовив сонцезахисні окуляри. Плівку висушених очей колись пійманої корифени змастив кальмарячою чорнильною рідиною, з бамбукових скалок зробив оправу.
— Прошу! — подав мені.
Я в цих окулярах став схожим на гангстера або ж на головоріза військ спеціального призначення, відомих під назвою "зелені берети", що їх Сполучені Штати використовували у війні проти В'єтнаму і які тепер знову "діятимуть" у країнах Південно-Східної Азії. Що й казати — примітивні окуляри. А все ж від сонця вберігають. Океан крізь них здається сповитий димом, а очам не так боляче.
— Альфреде, поки не пізно, запатентуй свій винахід, — порекомендував я.
— А що — хіба погані?
— Навпаки, прекрасні! І я тобі за них щиро вдячний.
— Носи на здоров'я, як любить у таких випадках говорити твій колега, одесит-гострослів Василь Окань.
— Що він там зараз поробляє, мій тезко? — мрійливо мовив я. — І взагалі, що зараз на "Садку"…
— "Сім'я вечеря коло хати", — Шевченковими словами малює Альфред уявну ідилію на рідному нам кораблі.
— Вечеря чи ні,— відповідаю, — а зараз там обідня пора, й Антрекот Антрекотович, мабуть-таки, частує хлопців своєю фірмовою стравою — "коклетами" й "какавою".
— О-ох… — облизує губи Заєць. — Хоч не нагадуй про той втрачений рай!
— А ти ж, пам'ятається, гудив Антрекотове вариво?
— Усе пізнається в порівнянні.
— Антрекоте, Антрекоте, — ковтаючи слова, ніби підсмажене коком м'ясце, кажу я. — Чи доведеться ще скуштувати твоїх "коклет"?
— Скуштуємо, да Гама, неодмінно скуштуємо, — рішуче каже Заєць. — Ти думаєш, про нас забули? А чорта лисого! Та вони там на ноги підняли увесь світ. Лоті ж Барарата розповідав почуте серед полонених барака — американські душогуби на Носі Мазаві не на жарт сполошилися. Острів збираються відвідати члени Міжнародної комісії 00Н. Ось яка каша заварилася! А ти кажеш: забули, і ми вже не вернемося на "Садко". Не може такого бути! З останніх сил, а вирвемося звідси, доберемося до рідного берега.
— Я не говорив, що не доберемося. Мене, Альфреде, просто гризе й підточує останнім часом якась незрозуміла зневіра.
— Да Гама, да Гама! — розвів Заєць руками. — Ти це чи не ти? Я не впізнаю тебе. Йогівська витримка, психотерапія здатні творити чудеса! — кидає він, пригадавши сказані мною слова.
— Я й сам себе не впізнаю, друже.
— Нічого, — підохотив. — Усе минеться, — все стане на свої місця. Я ще погуляю в тебе на весіллі. Ох, і натанцююся ж! Два весілля водночас — твоє й Наталчине, Сашка Кукси і Моніки. Гопца-дріца, тра-ля-ля! — затяг він, пританцьовуючи.
Сьогодні Заєць на коні. Почувається він краще, ніж я. Тому-то й жартує, повчає.
А я таки, матері його біс, виснажився, і мені, безперечно, не вистачає витримки.
Незвичайно міцним виявився ліановий канат. Ось уже багато годин витримує він акулячі ривки. Акіо, не зупиняючись, летить далі й далі.
Ніхто з нас раніше не їздив на акулі, тому ми й не перестаємо щиро радіти.
— Подумати тільки, Васько, — захоплюється Альфред. — Навіть героям романів Жюля Берна не доводилося кататися на акулі.
— Зате вони потрапляли в пащу кита.
— Фантазія! І не те, що їзда на океанській хижачці,— гордо мовить. — Думаю, за триста п'ятдесят мільйонів років, з часу палеозойської ери, коли на землі з'явилися хрящеві риби, до яких належать і акули, на них ще ніхто так не катався.
— Ти мало знаєш акул, тому так про них і говориш.
— Мало? — перепитує.— Не мало, да Гама. Я ж бо вивчав історію Землі й походження життя на ній.
І Альфред розповів мені дещо про акул.
Виявляється: акули загадкові істоти. Взяти хоч би їхній нюх… Ми думали: чого то акіо не відстає од нашого човна? А виходить, що Бараратина незагойна рана й набубнявілі кров'ю пов'язки, які Лота щоразу міняє, викидаючи за борт, принадили хижачку. Бо акули із двокілометрової відстані можуть уловити запах однієї-єдиної краплини крові, пролитої У воді.
(Продовження на наступній сторінці)