Винюхавши й обравши своєю мішенню яку-небудь здобич, океанські ненажери уже від неї не відстають.
Мешканцям тропічних островів відома ця акуляча настирливість. Плаваючи в океані, вони завжди відчувають переслідування "зеленої згуби".
Чи не тому й з'явилося повір'я, що акула, яка не відстає од човна, обов'язково віщує смерть?
— Я ладен краще знову потрапити на зуби до своїх вельмишановних колег — рецензентів, аніж в акулячу пащу, — зізнається майбутній кандидат наук.
— Чому такий страх, Альфреде?
— Бачиш, да Гама, — відповідає він. — Серед нашого брата, вчених, вважається, що тому, кого покусали критики-опоненти, уже нічого не страшно. А все ж не доведи боже потрапити в обійми акули! Паща її, ярус за ярусом, іноді в півтора десятка рядів! — усіяна гострими зубами. Уявляєш, майже чотири сотні зубів. Ніколи не треба допомоги дантиста. Бо на місці старих або з'їдених виростають нові.
— Це справді — розкіш, — позаздрив я.
І позаздрив не випадково. Кілька передніх зубів у мене випало — жувати доводиться лише кутніми.
— Ну, а крім страшних зубів, у неї знаєш яка шкіра? — запитує Альфред і відповідає: — Як рашпіль.
— Раніше ти з акулами стрічався?
— Аякже! І на землі, й у цьому ж таки океані… Було це кілька років тому, — вів далі Заєць. — Після третього курсу мене послали в експедицію на практику. Ми, група студентів-геологів, вивчали підводні хребти. Плавали з нами на "Досліднику" й іхтіологи. Ото вони й ловили рибу та іншу живність. Акул — теж. Тоді якраз випробовувався віднаджувач акул — порошок репелент. Барвник нігрозину, який входить до складу порошку, вступаючи в реакцію з водою, сповиває її в чорне — своєрідна димова завіса, що повинна, як гадали спеціалісти, застувати акулам "світ". Оцтовокислий амоній (він, до речі, міститься в протухлому акулячому м'ясі), на думку американських біологів з Морської лабораторії в штаті Флоріда, мав відлякувати агресивних хижачок.
— Ну і що?
— Не поспішай, да Гама! — зупинив мене Заєць. — Я дійшов до найдраматичнішого місця… Так ось. Коли іхтіологи кинули у воду порошок, а потім приманку — кок розщедрився на смачну телятину, — відразу, де не візьмись, налетіла зграя прожерливих акул. М'ясо пошматували, з'їли й попливли далі.
— Ти кажеш, цей метод запропонували американські біологи? Хіба у Штатах цікавляться акулами?
— Ще й як цікавляться, — відказав Альфред. — Пілоти із збитих американських літаків швидше ладні потрапити в полон, ніж у води, які кишать акулами. Бояться "хоробрі" вояки смерті! Сам президент Сполучених Штатів пішов у наступ проти акул — наказав ученим розробити дійовий засіб боротьби з ними, тим самим додати хоробрості й відваги солдатам.
— Як — нинішній президент?
— Ні, один із його попередників. Хоч, правда, акулами цікавиться й нинішній, тому що він, мабуть, більш за всіх колишніх президентів США намагається своїх "орлів" посилати над чужі води, в чуже небо. А отже, зрештою — акулам на харч. Так що, Васько, американці й у наші дні вивчають акул, — зручніше вмощуючись під вітрило, сказав Альфред. — Один з їхніх учених, Балдріж, нещодавно запропонував засіб боротьби проти океанських хижачок — сильнодіючий токсичний порошок, а відомий плавець Джон Хікс — випромінювач електромагнітних хвиль.
— Дива!
— От тобі й дива — двічі по два! От тобі й справи — що зліва, що справа! — жартом закінчив він свою розповідь.
ПАДІННЯ
Це була величезна сіро-коричнева акула. З темними цятками й смугами вподовж боків, через що й зветься тигровою.
— Хто з них прожерливіший: біла, блакитна, мако чи тигрова — науці невідомо, — сказав Заєць.
Принаймні ця акіо довела, що апетит у неї неабиякий.
Ліановий канат невтримно тягнув нашу лакану вперед.
Кажуть, акула розвиває швидкість набагато більшу, ніж у військових кораблів. Отож ми й мчали, неначе на супершвидкохідному есмінці.
Як акуленція не перекусила товстої линви, лишалося загадкою. Втім, нічого загадкового — довгий гак, який вона проковтнула, своєю металевого шийкою уп'явся в зубату пащу і, немов вудила, стримував і не давав змоги ненажері стуляти щелепи.
З усієї сили тягла вона за собою човен. Він то навалювався на ніс, то знову осідав і занурювався по бортовий обвід.
Коли акула норовилася й виплигувала з води, канат, здригнувшись, туго натягався, і човен, здавалося, повисає в повітрі. Вгору-вниз піднімався й опускався раз у раз.
Карколомний сатанинський танок. Альфред назвав його "танго безвиході".
Проте час минав, а гасання по океану так ні до чого й не привело. Якби, скажімо, у нас на човні був курсограф і ми ним зафіксували пройдений в акулячій упряжці шлях, це б була якась ламана, зигзагоподібна лінія, вимережана в одному й тому ж районі океану.
Акула тягла човен на схід, потім збочувала з курсу і мчала зовсім у протилежний бік.
Добре, якби ми рухалися тільки вперед. Врешті цей поступальний рух кудись би та привів. Та акуленція, чортяка, "тупцювалася" на одному місці — квадрат океану, кілометрів десять в поперечнику, не більше.
Та ось акула різко повернула ліворуч.
— Погляньте, погляньте! — закричав я. — Вона змінює галси й переходить у повний бакштаг.
— Бакштаг, хлопче, — засміявся Кім Михайлович, — курс корабля, який з лінією вітру утворює кут понад дев'яносто градусів. А про який бакштаг, галфвінд чи фордевінд можна говорити, якщо зараз мертвий штиль?
— Може, я неправильно висловився… — зашарівсь я, а все ж (знай наших — ми теж дечого навчилися!) додав, уживаючи більш ніж треба морську термінологію: — Якась дивна циркуляція.[16] Лакана зазнала носового диференту.[17]
Акула крутилася, мов на прикорні коза, тягнучи за собою човен.
— Карусель, — відзначив Альфред, якому сподобалась ця крутильня.
Коло за колом. Спочатку розмашисті й широкі, далі почали звужуватися, ніби сходячись біля лакани.
— Чого доброго, вона, як скажений собака, почне кусати борти, а то й нас.
— Боїшся? — зважив мене поглядом Кім Михайлович.
— Ні.
— Ну, тоді — вперед! — і він, немов пужалном коня, хотів було дістати акулу бамбуковою хворостиною.
Хижачка рвонула з місця. Переставши кружеляти, перейшла на галоп.
Збурунилась вода, і в ній, пообіч прокресленого канатом сліду, щось раптом майнуло. Ніби зелена переливиста тінь.
— Масай маро акіо![18] — вигукнула Лота. — Вони будут жерти-пожирать нашу лехібе[19] акіо.
— Цілісінька зграя, і, видно, збирається розтерзувати свою невдаху-сестру, — погодився командир.
Як твердять знавці: таке серед акул буває. Зачувши запах крові, вони нападають навіть на своїх поранених родичів.
Велика акула, передчуваючи лихе, з усієї сили рвалася вперед, слідом за собою волочачи човен.
Зграя не збиралась од неї відставати. Навіть малі, півметрові акуленята, й ті, капосні, старалися тусонути акулу-велетня мордами й поживитися — смакота ж яка! — її, просоченим кров'ю, м'ясом. Жорстокий акулячий звичай, коли сильний поїдає слабшого!
"Бакштаг… диферент… циркуляція", — кепкуючи сам із себе, бубонів я, вмостившись на планширі й однією рукою ледь-ледь тримаючись за щоглу.
Бакштаг, бакштаг…
Зловживати іншомовними словами сором. Наші, українська й російська, мови такі багаті і розмаїті, що ними можна передати всі без винятку поняття, найтонші відтінки мислі. Жонглює ж іноземною лексикою той, хто насправді мало знає, а хоче показати, що багато. Ну, та ще ті, для кого в незрозумілих для них словах криється, як вони гадають, якийсь загадковий зміст.
Ніколи не забуду радіограми, яку в далеке степове село послав матрос Мотовило.
"Мамаша, — писав він. — Сьогодні рівно в нуль-нуль за Грінвічським меридіанним і о восьмій ранку за східним стандартним часом я віддав кінці і лівим галсом бейдевінд на "Буревіснику — Глорія" вийшов у відкрите море. Курс норд-норд-ост. Жди свого сина".
Мотовило хвастун. Скільки його й знаю, завжди намагався підкреслити, що він — щось виняткове й особливе, не рівня нам, палубним матросам. І хоч сам був матрос, такий же, як більшість, новачок на морі, все ж перед відпусткою пошив собі штурманський, з кількома поперечними смужками на рукаві, кітель. Мічманку з крабом над козирком роздобув.
Розступись, море! Капітан — шибайголова та й годі.
Не встиг я ото додумати думу про хвалька Мотовила, соромлячись за своє патякання про бакштаг та диферент, як — трапилось це в мить ока! — човен хитнувся. І… я опинився у воді.
— Рятуйте! — заволав переляканий Заєць. — Він тоне.
— Рубати кінці! — наказав командир, намацуючи під лавою сокиру.
Випавши з лакани, я, не поринаючи (океанська, екваторіальна вода — важка, вона з надзвичайно великим вмістом солей і виштовхує із себе все), як жаба, розчепірено лежав на поверхні.
Я кажу: лежав. Але не подумайте, що це був відпочинок. У такій позі, з розкинутими руками й ногами, я плюхнувсь за борт і відразу ніби скам'янів.
(Продовження на наступній сторінці)