Від того й нам якось світліше ставало на душі.
Розділ десятий
"МОАНА" — ПОЛІНЕЗІЙСЬКА ШХУНА
Ми збиралися обстежувати південно-східну, відмежовану од місця нашої стоянки озерами й густими джунглями частину острова. Намір був не лише роздивитися узбережжя, а й попірнати, якщо там, звичайно, нема стрімких течій.
Крім боцмана, який занедужав, у дорогу вирушали всі.
Андрійович ще раз попередив:
— Не спитавши броду, не лізьте у воду! Спочатку промацайте дно, — радив він, — а вже потім пірнайте. Журавка — за старшого.
Боцману не можна не вірити. Він чимало разів плавав до Полінезії. Багато її островів та архіпелагів знає, як свій дім.
— Запам'ятайте, — додав Андрійович, — що зі сходу, з навітряного боку, звідки дме південно-східний пасат, майже біля всіх тутешніх атолів дно глибоке, а от рельєф західного узбережжя — ну, та ви й самі в цьому переконались! — пологий і закінчується, як правило, пасмом підводних рифів.
Коли ми дістались на місце, то зрозуміли, що звернений до схід сонця берег Кілі-Кілі справді дещо крутіший, ніж той, де ми отаборились. Він височів над поверхнею моря на міцному стемнілому кораловому підмурку. Крім того, в нього вклинялося кілька невеличких бухт. Власне, це були видовжені, своєрідні затоки, які під час морського припливу наповнювались по вінця. Коли ж хвилі відкочувались в океан, — а це траплялося двічі на добу, так звана мала вода правильних півдобових припливів, що виникає завдяки притяганню Місяця і Сонця та центробіжній силі, утвореній внаслідок обертання Місяця і Землі навкруг свого спільного центра, — дно бухти тоді оголялось, і перед очима поставала панорама морської безодні: ошкірені шпичаки скель, кратери-заглибини, плато. Ми прийшли саме тоді, коли вода відступила. Глибоким шрамом на океанському тлі чорніла обміліла затока.
— Справжній акваріум! — захоплено вигукнув Паганель, розглядаючи заглибини, в яких хлюпотіла вода. — Іхтіологу про таке можна лише мріяти: для дослідів кращої природної лабораторії і не знайти.
У багатьох місцях дно зовсім оголилось; воно лиснилося проти сонця матово й сріблясто. Прилиплі до скель водорості нагадували чуб казкового велетня, що, скупавшись, вийшов з океану та й ліг перепочити. Легкі хлюпотливі брижі, коли вода переливалась із заглибини в заглибину, набігали і тихо ворушили порослу на підводних схилах світло-зелену траву. Кожна стеблинка випромінювала якесь м'яке, неземне світло. Здавалось, галузки світяться зсередини. "Таке буває, — подумав я, — лише в загадковому царстві Нептуна або ще напровесні в полі, коли, захлюпані хиткою місячною повінню, виблискують пшеничні вруна".
Не дивно, що я замилувавсь тією знадою. Не відводили од неї зачарованого погляду й мої товариші.
— Краса яка! — тихо мовила Наташа.
Поряд, де півметрова товща води покривала дно, утворилось мілководдя — акваріум, про який щойно говорив Адам Варфоломійович.
Чого там тільки не було!
Плескаючи хвостом, билася срібляста, схожа на шаблю риба; між громаддям волохатих скель в'юнко звивались вугри. Метеликами пурхали грайливі коралові рибки.
І губки, й живі морські зірки, і ще безліч невідомої живності лежало перед нами, як на долоні.
— А підійдіть, будь ласка, Василю Петровичу, сюди, — звернувсь до мене Паганель.
Я наблизивсь до природознавця.
— Мені здається, — підсліпувато розглядаючи нешироке плесо, мовив він, — там плаває хауліод!
— Що це таке? — поцікавивсь я.
— Риба, — відповів Паганель, — з підзагону стоміатоїдних.
У воді щось таки ворушилось — чи то риба, чи то гадюка, і я, не роздумуючи, кинувся ловити того хауліода. Та науковець вчасно мене попередив:
— Обережно! Представники стоміатоїдних, які утворюють групу риб з ротом-капканом, дуже агресивні.
— А ми зараз побачимо, які вони агресивні, — і Мотовило саморобним сачком вихопив рибу з води.
Це було якесь чудисько. Гострі зуби, що войовниче витикалися з рота, заважали рибі стулити пащу, і вона в неї на всю широчінь була роззявлена.
По вигорбленій спині, де, мов крило метелика, стирчав косий плавець, тягнувся схожий на антену, тонкий і довжелезний відросток.
— Вельми вам вдячний — даруйте, знову забув, як по батькові, — озвавсь розчулений Паганель.
— Саврадимович, — відрекомендувався Мотовило.
— Так, так — схиляючись над рідкісним екземпляром стоміатоїдних, щось про себе бурмотів біолог. А потім, підвівшись на повен зріст, потис Мотовилу руку. — Від імені колективу природознавців "Буревісника", — сказав він, — дякую вам, Анатолію Саврадимовичу. Ви навіть не розумієте, що ви піймали!
— Не інакше, чорта, — засміявсь Мотовило.
— Е, ні, — заперечив Адам Варфоломійович. І пояснив: — Кожна істота, згідно з науковою класифікацією, має свою назву. Цей спійманий вами екземпляр зветься риба-дракон.
Мотовило від подиву, здалося, отетерів. Потім, лукаво мені підморгнувши, перепитав:
— То, кажете, дракон?
— Так! — радо підтвердив Паганель.
— Я безмірно щасливий, — докинув матрос, — що наш боцман і це страхіття — тезки.
Ні, Мотовило невиправний баламут, про себе відзначив я. Знову йому треба зачіпати Андрійовича.
— Кусючий ти, хлопче! — зауважив Журавка.
— Яке "добридень", таке й "доброго здоров'я", — обгрунтував свою в'їдливість Анатолій.
А Наташа вже — вона пішла з Оканем до сусідніх скель вздовж берега — гукала:
— Мерщій сюди!
Окань теж нетерпляче махав нам рукою.
Що вони там знайшли? Ми залишили Паганеля, що схилився над рибою-драконом, а самі рушили далі. Віками спресовані рештки відмерлих коралів, а може, й базальтові породи утворювали бар'єр спадистого берега. Для низинного острівця, яким є Кілі-Кілі, це був надійний захисток, що вберігав його від нападу океану. Дивлячись на нього, я подумав: що тут діється, коли заклекоче буря! Хвилі стрімко б'ються об міцний бар'єр, у безсилій люті лижуть його шорсткими язиками, жбурляють спінені вали — і відступають, щоб знову почати нескінченно-одноманітний штурм.
І все ж берег вистояв! А видовби в ньому — низка гранітних заглибин-шрамів, розташованих нижче лінії прибою, — свідчили про жорстокий поєдинок.
Ці нори, як видно, і зацікавили Наташу.
Ми наблизились, коли Окань, лячно викрикуючи, тягнув з них щось схоже на велетенського павука — живе і непокірне.
— Чергова порція делікатесів для гурмана, — казав він, жбурляючи ту здобич на високий берег.
— Що воно? — здивувавсь я.
— О темношкірий отроче, — знову почав у своєму грайливому стилі Окань. — Слуга покірний і слухняний життям своїм не дорожить, аби…
— Не слухай, Солоний, цього базіки, — перебила його Наташа. — Просто ми натрапили на нори, в яких безліч морських раків — лангустів.
— Ура! — несамовито закричав Мотовило. — Я ще в Кембріджі чував про цю королівську страву.
— Чувати мало, друже, впрягайся в колісницю! — і Окань запропонував товаришеві теж діставати раків.
Не встиг Мотовило занурити у воду руку, як закричав:
— Матка боска! Та вона кусається, ця нечисть. З пальця в нього капала кров.
— Покроплений живою кров'ю, цей берег вікопомним буде, — докинув Окань.
— Вікопомний чи ні, але гинути ні за цапову душу я не збираюсь! — і Мотовило виліз із води.
— Слабак! — тільки й мовила Наташа. А до нас звернулась: — Сміливіше, хлопці!
Ми з Журавкою, наслідуючи дії Оканя, теж заходилися нишпорити в норах.
Ось під рукою щось заворушилось, поповзло геть. Глибше, глибше — і рак попався.
"Ну, й рачище!" — подумки відзначив я, викидаючи на пісок величезного лангуста. Кілограмів на два — не менше… Одного за другим витягав я з нори раків.
Майже півметрової довжини, вони були важкі й непіддатливі, щораз намагалися вислизнути з рук. Один із них, коли я намацував його в норі, таки щипонув мене за палець. Та я, пересиливши біль, все ж його не випустив.
— Ага, піймався, капосний! — зловтішно примовляв, розглядаючи розчепірені клешні лангуста.
— Одного хвоста вистачить, щоб досхочу наїстись, — відзначив Журавка.
— Та ще аби холодне пиво…
Але що ж із ними робити, з сирими? їсти їх так не будеш.
Володя Журавка запропонував:
— Біжи, Мотовило, в кущі, знайди сухостою. Не мені тебе вчити, як видобувати вогонь.
Коли на піску повзало з десяток спійманих лангустів і палахкотів огонь, Володя Журавка заходився оглядати коралові брили, що валялися по всьому узбережжю. Ми знали: старший матрос камінчиками просто так цікавитись не буде — він щось та задумав. І незабаром Журавка гукнув:
— Солоний, іди з Оканем сюди!
Ми підійшли і побачили завбільшки як невеликий казан мушлю тридакни.
— Беріть! — наказав старший.
Окань і я схопили ту стулку й понесли до багаття.
— Ну й казан! — захоплено вигукнула Наташа. — Юшкою, звареною в ньому, можна нагодувати увесь екіпаж "Буревісника".
(Продовження на наступній сторінці)