Погожого дня вранці, захопивши свої лахи та густу капронову сіть, яку Паганель знайшов на березі разом з моєю робою та маскою Мотовила, ми з Оканем і Паганелем подалися на мис.
Ішли, не здогадуючись про його намір.
— Може, він… того, ну, словом… — пошепки мовив Василь, покрутивши пальцем коло скроні. — Від спеки, я чув, таке трапляється.
— Ти що?! — обуривсь я. — Адам Варфоломійович даремно нас не турбував би. Людина він серйозна, і якщо вже щось задумав, напевне цікаве.
Зліва від куреня, трохи далі того місця, де ми після аварії вийшли на берег, височіли одна біля одної дві скелі. Розтуливши і витягнувши в напрямку моря свої увігнуті, серповидні боки, вони, ніби долонями, ловили ними хвилі.
Вода то прибувала, линучи протокою між скель, то знову відкочувалась назад.
— Стривайте! — гукнув природознавець, коли порівнялися з тими долонями-скелями.
Ми зупинились.
— Ось тут і почнемо…
Паганель узяв тільняшки, інший одяг, сіть. Зв'язав усе докупи — так, що утворилась низка торбинок.
— Готово! — проголосив і кинув нам: — А тепер беріться за кінці.
Ми з Василем узяли ті кулі й понесли до скель.
— Подайте кінчик! — звернувсь до мене Адам Варфоломійович.
Я простягнув йому рукав чиєїсь тільняшки. Він узяв і закріпив його за виступ скелі, другий прив'язав до протилежної, таким чином перегородивши між ними прохід.
Зігнуті в кільця та вставлені у труси й тільняшки лозини робили цей риболовецький пристрій схожим на тканку або ж на ятір. Грузила з камінців утримували невід на вису, "перерізаючи" хвилю навпіл.
— Рибку ловитимемо? — поцікавивсь я.
— Чудасія! — неприховано засуджуючи Паганелеву дивакуватість, випалив Окань.
Набігла хвиля. Процідившись крізь тканину, залишила в її торбинках ледь помітний темнуватий наліт. Паганель озвався:
— Дивуєтеся з незвичної риболовлі? — перепитав. — Поясню: дива немає. Ми добуватимемо їжу… До вечора ще далеко, — глянув старий на сонце, — і в табір можна повернутися з багатим уловом.
Так ми почали ловити планктон.
Але не подумайте, буцімто його така сила-силенна, що можна гребти лопатами. Ловили ми по крихітці, година за годиною — до самого вечора.
В куточках саморобних кулів поступово осідала різноманітна живність: мальки риб, слизькі шматочки медуз, черв'ячки, які, до речі, бувають отруйними.
— Усе, що зверху, — неїстівне, а от під ним, — показав на коричневу, гидку масу Паганель, — то — планктон, мікроскопічні рослини й тваринки. Скуштуйте!
Природознавець зачерпнув у жменю тієї гиді, покуштував сам, решту подав мені й Оканю.
Ми добряче-таки зголодніли — ладні б вовка з'їсти, — а все ж цей делікатес нас не приваблював, скоріше викликав огиду.
Нарешті я наважився попробувати крихітку. Боязко-боязко, ніби в роті сиділа жаба, ворухнув язиком, заходився жувати.
— Знаєте, нічого! — сказав, проковтнувши першу порцію.
Смаком планктон нагадував креветок, може, навіть раків, зварених із кропом.
— Не такий уже й гидкий, як здавалося!
— Чого ж бо йому бути гидким! — чи то спитав, чи то заперечив Адам Варфоломійович. — Планктон — висококалорійна, поживна речовина. В ній понад п'ятдесят процентів білка, є вуглеводи, жири, різні необхідні для нашого організму вітаміни. Щоправда, він розпорошений на поверхні океанів, тим-то й збирати його важко — доводиться фільтрувати величезну кількість води. Але ж скількох людей він може нагодувати! Один океанолог, — вів далі Паганель, — запропонував ловити планктон густо сплетеними сітями, перегороджуючи ними, як оце зробили ми, вузькі протоки. Вчений підрахував: тисяча таких тканок за добу може зібрати стільки планктону, що його вистачить, аби нагодувати п'ятдесят тисяч чоловік.
— Ого!
— От вам і ого! — хитнув головою Адам Варфоломійович і додав: — Але вигідніше збирати криль. Знаєте, що це таке?
— Ні.
— Крилем китобої звуть яскраво-червоних рачків, що ними годуються кити. Він теж надзвичайно поживний.
На підтвердження сказаного Паганель навів такий приклад: гігантському антарктичному киту, вага якого понад сто п'ятдесят тонн, щодня потрібно майже мільйон калорій. І він їх дістає — знаєте звідки? — поїдаючи криль.
Ось яка сила закладена в мікроорганізмах! Того дня ми повернулися в табір з небагатим уловом. Та й їли планктон наші друзі знехотя.
— Я вам не кит-риба, — першим обурився Мотовило. — Китових вусів, крізь які проціджується вода, у мене немає. Калорій теж потребую менше.
— Ну, звичайно, в лежнів енергія не витрачається, — докинула Наташа.
Але навіть він, Мотовило, принесений нами делікатес все ж скуштував.
— На безвідді і рак — риба, — поглинаючи ті морепродукти, буркнув, примирливо.
А я переконався, що планктон їсти можна. Навіть незначна порція втамовує голод. До того ж після остогидлої копри як-не-як переміна в харчуванні.
Звідтоді ми й почали проціджувати воду, навперемінки, майже щодня вовтузячись біля скель.
Сьогодні черга припала Наташі й мені.
Стояла спека. Вітер, зриваючи з берега пісок, запорошував очі, боляче бив по обличчю. Море теж починало збурюватись.
З тих пір, як ми втрьох рятувалися од припливу на безлюдному острівку, а потім, у досвітній темряві повертаючись через протоку, об коралові зарості подряпали ноги, минув не один день. Та ще й досі виразки ті не зажили, гноїлися й пекли вогнем.
— Ви, Андрійовичу, безжальний, — поскаржився я. — В таку лиху годину добрий хазяїн пожаліє навіть собаку, а ви змушуєте нас іти по планктон.
— Нічого з вами не станеться, — відповів боцман. — Помалесеньку, потихесеньку — в шию ж вас не гонять! — і наловите. Он голодні сидять, — кинув він докірливий погляд на Оканя і Мотовила. — Їх треба ж удовольнити!
І ми пішли.
Поставили, як учив Паганель, сіті. Самі примостились на скелі і стали чекати припливу.
Хвилі набігали не круто — плинули, ніби ковзаючи по гладіні моря: лють і стрімкість вони розгубили ще на бар'єрному рифі.
Раптом одна закучерявилась, піднявшись вище за інших, і жбурнула в сіть щось важке й продовгувате.
— Наталко, дивись! — крикнув я, дістаючи з куля "рибину".
— Пляшка? — здивувалась дівчина.
— Та ніби вона…
Ми залишили скелю й вийшли на берег.
Я так захопився тією знахідкою, що навіть забув про свої болячки: став навколішки, уважно почав розглядати улов.
То була велика, — очевидно, з-під шампанського, — міцно закоркована пляшка. Всередині щось лежало. Не інакше — записка!
— Що робитимемо? — запитав я.
— Давай пропхнемо корок.
Наташа подала пальмовий шпичак, я натиснув ним зверху, але корок не піддавався. Спробував камінцем оббити смолу — шийка раптом тріснула, і я побачив зібганий шматочок паперу.
— Та швидше витягай! — згораючи від нетерпіння, підганяла Наташа.
Я перехилив пляшку догори дном, і папірець випав.
Ось що ми прочитали: "Я мореплавець-одинак на прізвище Голопупенко, літа тисяча дев'ятсот… такого-то року з півночі на південь перетинав Тихий океан. В ніч з тридцятого на тридцять перше грудня вітрильник мій (наводились координати: градуси, мінути — широта й довгота, на якій розташовано атол Туамако) потрапив у скажений шторм.
Такої лютої бурі я ще не бачив зроду: потрощило щогли, хвилею змило палубний вантаж.
На борту були два мої вірні супутники — папуга Кара та кіт Мара.
Але — бідні-бідні створіння, і царство їм небесне, чи то ба, морське! — їх ще напередодні поглинула безодня. Я лишився сам-самісінький.
Порятунку немає! Відчуваю: через годину-другу човен піде на дно. Що на мене, нещасного, чекає? Жахлива смерть у пащі акули; в кращому разі прибій винесе на який-небудь кораловий суходіл, де на мене нападуть тубільці або ж розтерзають хижі звірі".
І внизу на аркушику приписка: "Кому до рук потрапить цей лист, нехай — благаю уклінно! — передасть його бабуні в Жмеринку і сповістить, що вона може пишатися своїм онуком: він загинув, як герой, сміливо глянувши смерті в очі".
— Ну, що ти скажеш? — стривожено запитала Наталка. І сама відповіла: — Як мені його шкода, того сміливця! А це його передсмертне послання… Васильку, та це ж сенсація, знахідка віку!!
Я мовчав.
Сенсація віку, бідний-нещасний. Ах, ах! Якби-то все було так, як вона думає. А то ж, — правда, я Наталці про це не зізнався, — мені відомо походження тієї пляшки.
…. Того новорічного вечора на "Буревіснику" було весело й гамірно. Кок та його кухарята на кормовій палубі накривали святкові столи. Гриміла музика, лунали пісні.
Капітан розщедрився, велів розкупорити, — що в плаванні трапляється рідко, — кілька пляшок вина.
Новорічна гулянка тривала до ранку. Я в ній участі не брав — саме стояв на вахті. Пригадую, на капітанський місток опівночі завітав Мотовило. Привітав мене з Новим роком і сказав:
— Слухай, старий, у тебе не знайдеться шматка паперу й ручки?
(Продовження на наступній сторінці)