— Чого ж, є, — відповів я, діставши з шухляди все, що він просив.
От спасибі — виручив! — подякував Мотовило. — Зараз накатаю бабуні душевного листа.
Я ще здивувався: якого листа? Адже з берегом у нас зв'язок лише по радіо. От і наші новорічні поздоровлення випурхнули з-під руки радиста, що, схилившись над ключем, увесь час чаклує в радіорубці.
Радіограму послати додому ще можна, але лист… Шлях "Буревісника" проліг далеко від материків — яка вже тут у біса пошта! І от пляшка із запискою… У мене відразу майнув здогад: це його, Мотовила, робота!
— Ходімо мерщій в табір! — силоміць потягла мене Наталка.
Ми так і не наловили планктону, з порожніми сітями вернулися назад.
Лист викликав і подив, і безліч здогадів. Його жваво обговорювали до пізнього вечора.
— Це ж треба такому трапитись! — не переставав дивуватись Окань. — Хтось із наших співвітчизників просив порятунку.
— От би зв'язатися з портом, щоб дізнатися, хто останнім часом вирушав у одиночне плавання.
— Зробити це буде неважко, тим паче, що зачіпка є, — втрутився в розмову Адам Варфоломійович. — Відважний мореплавець Голопупенко адресує листа бабусі. Отже, ясно, що він із Жмеринки або десь із тих країв.
— Із Жмеринки, кажете? — вислухавши всі наші за і проти, нарешті озвався боцман. — Даю відсікти свою правицю, якщо цей лист не написав хтось із екіпажу "Буревісника". Дурний жарт! — сердито додав він. — Я б тому жмеринському горе-героєві скинув штани та добре всипав, щоб і десятому переповідав, що на морі подібні витребеньки недоречні. От тільки важко дізнатися, хто ж усе-таки додумався до такого глупства: на "Буревіснику" десятки людей, а почерк, як видно, змінено — лист писаний лівою рукою.
Я слухав Андрійовича, і мене ніби хто тягнув за язик — так і хотілося сказати: "Он він, той Голопупенко із Жмеринки!" Та я під заворожуючим і благальним поглядом Мотовила, — скільки ми й говорили, Анатолій не зводив з мене очей, — мовчав.
Допізна затяглася розмова.
Мовби з мішка, посипались різні морські оповідки. Про пошту в пляшках, якою з давнини користувалися мореплавці.
Нас найбільше захопили розповіді боцмана: він знав безліч цікавих історій.
Тоді-то ми й дізналися, що в морях і океанах з кінця в кінець, ніби повноводні ріки, струмують потужні течії. Більшості відомі лише такі, як Куросіо та Гольфстрім. А скільки їх ще є, про які ми навіть не здогадуємось. Ось хоч би і в Тихому океані: Північна та Південна Екваторіальна. Під однією з них, плинучи на стометровій глибині в протилежний бік, несе свої води течія Кромвелла. Є Перуанська, Ель-Ніньо, яку мешканці країни Перу ще називають Агуахе, що означає: приплив. Ойяйо, Антарктична, десятки інших…
Щомиті могутній плин течій переміщує з місця на місце гори води. Ця рухлива вода і стала тією дорогою, по якій з давніх-давен пересувається пляшкова пошта потерпілих моряків.
Ось кілька прикладів — випадки, про які того вечора розповів бувалий моряк.
Трапилось це в середині минулого століття.
Після шторму, який раптово налетів з неспокійної Біскайської затоки, чотирищогловий бриг "Грифтен" обігнув береги Португалії і заякорився в іспанському порту Гібралтар.
Коли після звільнення на берег моряки вертались на судно, вони, щоб вітер та хвилі не хилили шлюпку на бік, поклали в неї кілька кам'яних брил. Одна особливо поросла водоростями та черепашками. Круглобока, опукла, вона нагадувала пузату бочку.
Моряки уважніше придивились і побачили, що перед ними справді барильце.
Що ж, непотребу в морі більш ніж досить. Але ця знахідка виявилась неабиякою. Всередині барильця лежав засмолений кокосовий горіх, а в ньому — сувій пожовклого пергаменту, густо помережаний стрімкими готичними літерами.
Знахідка була не що інше, як трагічна і запізніла — вона пролежала у воді понад триста п'ятдесят років! — звістка великого мореплавця Христофора Колумба про загибель каравели "Санта-Марія".
Так розгадали таємницю зникнення славнозвісної іспанської каравели.
Пляшки, в яких потерпілі посилали своє останнє "прощай", люди знаходили й раніше. Ще в шістнадцятому столітті в Англії була заснована дивна посада: відкупорювач пляшок. Приводом для цього став такий випадок. Одного разу літній рибалка, повертаючись з моря, знайшов на березі викинуту прибоєм пляшку. Як потім довідались, у ній зберігалась таємниця державної ваги. Якийсь невідомий сповіщав про те, що військові кораблі Данії захопили в Арктиці російський острів Нова Земля.
Чутка про це докотилася до королівського двору Англії. Тоді королева Єлизавета і запровадила посаду відкривача пляшок. Шибениця чекала на того, хто знайдену біля моря пляшку наважувався розкоркувати сам!
Звичайно, мене й Наташу ніхто не уповноважував розкорковувати пляшку. Таким чином ми мимоволі стали сучасними відкупорювачами.
Тоді-то й вирішили: якщо інші користуються пляшковою поштою, можна спробувати й нам.
Вранці у джунглях знайшли великий кокосовий горіх. Журавка роздобув смолянистої речовини; я з Наталкою — схоже на провощений папір або пергамент листя острівного фікуса; Мотовило і Паганель на мілководді піймали кальмара: в нього, до речі, як і в інших головоногих молюсків — спрутів, каракатиць, — є мішечок з чорнильною рідиною, яку кальмар, замість димової завіси, "ставить" перед очима свого переслідувача.
Перо виготовили із скалки перламутрової черепашки.
Отже, все було готово. І ми заходились писати. В листі розповіли про те, як загинув наш човен, як ми потрапили на берег. Про життя-буття на Кілі-Кілі та наші пригоди. Всі, крім боцмана, розписались.
— Вигадки! — сказав Андрійович і ставити підпис відмовився.
Лист поклали в горіх, отвір залили роздобутою десь серед густолісся живицею.
— Пливи! — кинули на хвилі. І нашу пошту підхопила стрімка течія.
Може, через сотню літ лист цей теж потрапить до рук відкупорювана пляшок. Тоді-то світ ахне, довідавшись про наші поневіряння на далекому атолі Туамако.
Так ми жили — збирали планктон, на саморобні гачки ловили рибу. Паганель та Наташа вели якісь там свої наукові дослідження.
Табір наш — місткий курінь та невеличка, побудована особисто для Наталки хижка — стояв неподалік од води, на тому березі, де ми вперше заночували, потрапивши на острів. Але обставини склалися так, що хижку й курінь довелося перенести в інше місце…
Ще в плаванні, коли "Буревісник" простував на південь, ми помітили, як над океаном повисають барвисті райдуги. Вони виникали після викинутих високим водограєм бризок, які розпорошувалися в повітрі і знову падали на воду.
— Що це? — запитав я Адама Варфоломійовича.
— Кити, — пояснив він.
— Кити?!
Я вперше тоді побачив цих океанських велетів і неабияк ними зацікавився. Ну, насамперед, що то за струмінь води, який піднімається так високо вгору?
І Паганель відповів: то кит, піднімаючись з глибин, аби зробити видих, через ніздрі випускає з легень тепле повітря. Вириваючись, як струмінь з пульверизатора, воно захоплює і розпорошує на дрібні бризки морську воду.
— За висотою й формою водограїв — а вони бувають високі або зовсім низькі, нахилені до поверхні моря під кутом сорок п'ять градусів і прямовисні — можна розпізнати, — додав Адам Варфоломійович, — який кит пливе, навіть визначити його приблизний розмір. Бачите, — показав він на обрій, де головами кульбаби якраз розпукло кілька фонтанчиків, — то сейвал, після блювала та фінвала третій за величиною кит. Його особливі прикмети: плавець високий, і пірнає він під прямим кутом.
Я глянув удалечінь. Там кит, ніби ставши на голову, свічкою йшов донизу. Енергійні помахи хвоста залишали на поверхні океану пласкі водокруті.
— У вас є годинник? — перевівши розмову на інше, поцікавився природознавець. — Ви спите, юначе?
— Є… А що?
Замітьте: коли сейвал пірнає, то через якийсь проміжок часу виникають водограї.
Раз, два, три… Велика стрілка годинника спочатку показала вісім, потім — дев'ятнадцять секунд.
— Усе правильно, — підтвердив Паганель. — Цей кит, колего, рухаючись, викидає один, інколи два водограї з інтервалом від чотирьох до двадцяти двох секунд.
— Така точність?
— Атож, хоч звіряй годинник.
— Адаме Варфоломійовичу! — крикнув я. — Он, ондечки залп фонтанів!
Прямо по курсу "Буревісника" то виростав, то знову опадав високий водяний султан.
Від хлопців я наслухався різних оповідей про те, як океанські велетні нападають на човни і трощать їх ущент, а тому квапливо запропонував:
— Слід би повідомити капітана, що перед нами небезпека — стадо китів. Нехай змінить курс.
Паганель розсміявся.
— Ні, шановний, стада немає. То після тривалого перебування під водою випірнув один єдиний кашалот. Він ще довго хвилин десять, може, салютуватиме нашому "Буревіснику".
І Адам Варфоломійович не помилився. Корабель уже минув велетня, а він усе бризкав і бризкав над собою.
(Продовження на наступній сторінці)