Та не могла Кульжан вирватися з аулу: якраз стригли овець. Від світанку до смеркання стригла вона ярок і баранів, які лежали перед нею зі зв'язаними ногами. Руки їй боліли від важких ножиць, сморід овечого поту, гною і бруду з дрібним сухим пилом від вовни забивали їй дух. Важке, то рудувато-чорне, то брудно-сіре руно підстригала вона одним, збитим у напівповсть шматком і лише на мить розгинала втомлену спину, коли чабан розв'язував ноги обстриженому барану, клав перед нею нового барана і швидким звичним рухом зв'язував йому ноги коротеньким ремінцем із сириці.
Дні стояли жаркі й безхмарні. По-південному короткі тіні опівдні тулилися до ніг людини й ховалися під черево коня, тільки ледь-ледь визираючи з-під нього з північного боку.
— День добрий, Кульжан! — гукнув якось Жайсак, проїжджаючи повз неї. — Рахім за тобою дуже скучив, просив тебе приїхати до нас у табунний стан. У нас дуже хороше. Не пожалієш!
— Ніколи мені, — зітхнула Кульжан. — Стрижу, стрижу і кінця-краю не видно... Руки геть у мозолях.
— А ти відпочинь. Жінки й без тебе упораються, — порадив Жайсак. — Приїде твій батько, покажеш йому свої рученята в мозолях — він зрозуміє.
— Та не зрозуміє Шаукен... — сказала Кульжан. — Мені б теж хотілося подивитися на табун і хоч трохи побути з Рахімчиком. А як там твій Акбозад?
— Живе лоша, здорове, нівроку сказати, — застерігся забобонний Жайсак. — Не бійся так своєї кши-апа! Сідай на коня! їдьмо!
Кульжан лише тепер помітила, що Жайсак веде на поводі другого засідланого коня. Вона ще раз нерішуче глянула на недострижено-го величезного чорного барана, але спокуса була надто велика.
— Але що ж ми скажемо батькові? — ще спитала вона.
— Я скажу, і всі табунники ствердять, що Рахім об'ївся суниць і захворів, а ти приїхала його лікувати мідним чаєм і зіллям, що дає від цього Зейнеб, — не розгубився Жайсак.
— Добре! Поїду! — вирішила Кульжан і гукнула подружку: — Дострижи його за мене, любонька Каракоз!
І, наче птах, злетіла на коня.
— Гайда! — весело гукнув Жайсак. І вони поскакали.
Легкий гірський вітерець, насичений ароматом квітів і трав, смолистим подихом лісу і стиглих ягід, бив їм в обличчя, куйовдив чорне волосся Кульжан, заплетене в довгі коси, залітав у розпірку її довгої сорочки, підперезаної строкатою хусткою, і за спиною роздмухував одіж своїм свіжим подихом, обіймаючи її всю замість огидного смороду овчини.
— Днями ми випробовували наших жеребців. Карайгир набагато обігнав усіх, а Акбозад, хоч він ще одноліток, самохіть пристав до скакунів і обігнав Карайгира, з яким вони подружилися, як рідні брати.
— Так вони ж і є брати, — зауважила Кульжан. — Обидва сини нашої славетної Карлигач і Бурана.
— Так, але дружать вони не як коні, а як люди, — захоплено розповідав Жайсак. — За рік не знайдеться їм рівних по всьому нашому степу від Алтая до Алатау і від Китаю до Уралу. Вони знають мій голос, скачуть до мене, коли я їх кличу, — ось зараз побачиш.
І ляснувши в повітрі камчею, вихором помчав уперед. Кульжан дзвінко скрикнула, вдарила коня голими п'ятами і кинула його вчвал. І знов скакали вони поруч, веселі, щасливі своєю юністю і почуттям здоров'я, яке переповнювало їх радістю буття.
І не помітили, як збоку виїжджає з лісу на жирній ваговитій кобилі Шаукен і з злим вогником у своїх ведмежих очицях стежить за їх вихровим повним радості чвалом.
В далечині вже видно було величезний табун, де було кількасот коней. Досвідчене око Жайсака здалека пізнавало кожного коня, кожну кобилу і кожне лоша і одразу відшукало своїх улюбленців.
— Ось вони, — притримав він коня і, машинально простягнувши руку, впіймав і стиснув пальці Кульжан. Бачиш? Ось білосніжний Акбозад поклав голову їм спину Карайгира, а Карайгир тягнеться до гілки дикої яблуні.
— Бачу, — насилу прошепотіла вона, але руки не забрала. Жайсак здригнувся від цього голосу і ще міцніше и ніжніше
стиснув її пальці. Обоє мовчали, опустивши очі додолу, бо відчували,
Зінаїда Тулуб. ISBN 978-966-97236-2-8.
145
що погляд скаже більше слів, і у обох раптом з болем стиснулося серце від свідомості, що десь існує невідомий їм обом і ворожий Ібрай.
— Акбозад! Карайгир! — лунко крикнув Жайсак.
І вірні коники заіржали у відповідь дзвінко й радісно, наче засміялися, і вихором помчали на голос людини.
Незабутній день провела Кульжан у табунників. Рахім з радісним вереском повис на шиї в сестри і одразу почав їй показувати свої скарби. їх, правда, було небагато, тому що співочі пташки не йшли в його сильця, і клітка, приготовлена для них, стояла порожня. Зате він з гордістю почастував її двома смаженими рибками, спійманими вранці вудкою, потім повів сестру в ліс збирати суниці. Звісно, й Жайсак пішов з ними, щоб пардуч не плигнув на Кульжан з ялини. Від його присутності гарячіше палали смаглявим рум'янцем щоки Кульжан, а очі сяяли глибоким внутрішнім світлом, яким сяють дівочі очі, коли кохання чисте й глибоке.
Табунники любили Кульжан і за вечерею почастували її кращим шматком баранини, націдили їй найкращого кумису, а тому що не годиться дівчині ночувати поза рідною юртою, Жайсак і Рахім провели її до самого аулу.
— Добре, що ти повернувся, сину, — зраділо приказувала Кумині, готуючи синові постіль. — Хазяйка подарувала нам нову юрту і кожен день питає, де ти, і наказує тебе покликати, а тебе все нема й нема. Піди до неї, подякуй за подарунок.
— Аде бай? Приїхав чи ні?
— Нема. Приїхав Байсали з Ісхаком, а бай лежить у Зулькарная хворий. Він зламав собі ногу десь у горах і повернеться, коли зможе сісти на коня. Тепер Шаукен у нас верховода.
Жайсак незадоволено скривився.
— Добре. Коли так, пішли з тобою вдвох, ana. Збирайся! Кумиш накинула чисте біле покривало і задріботіла поруч з сином. Шаукен вже збиралася спати, коли вони підійшли до її юрти.
— Що це ти, Жайсак, наче ховаєшся? — з незадоволеною усмішкою, але все ж грайливо спитала Шаукен, вітаючись.
— Роботи багато, хазяйко, — вклонився Жайсак. — Ми з матір'ю прийшли подякувати тобі і Джантемир-азі за подарунок. Хороший подарунок, і треба його заслужити. Ось я і залишаюся при табуні. Адже помер мій батько, загинув дідусь Файзулла, а табунники там молоді, незвиклі. Ось і доводиться мені то до косяка, то до дійних кобил, то об'їжджати молодих. Та й за чабанами потрібне око. Поснуть, а хижаків тут багато... І жайляу таке, що за день не об'їхати.
— За це ми й цінуємо тебе, — всміхнулась Шаукен. — Ти справжній жигіт і заслуговуєш такий подарунок. Живіть у новій юрті на здоров'я... А тепер розкажи, як там нагул?
Жайсак стисло і точно доповів про все, і хоч вона намагалася затягти розмову, почав прощатися:
— Ходімо, ana! На світанку чабани прийдуть по мене, щоб переганяти отару до іншого водопою. Я обіцяв їм допомогти. На добраніч, хазяйко!
І Шаукен довелося його відпустити.
Минуло кілька днів. Жайсак лише зрідка повертався в аул, весь час проводячи з табунниками та чабанами. Вдвох із Тайжаном вони зрубали велику ялину, обтесали і розпиляли її на кереге для нової юрти і, поки дошки сушилися, знов зібралися в міжгір'я, але на цей раз не по орля, а по дорослого орла для Джантемир-бая.
Напередодні від'їзду Жайсак весь ранок пробув при отарі і тепер повертався пішки гірською стежкою вздовж потоку, коли раптом, обходячи одну із скель, вражено зупинився. В крихітній тихій заводі купалася Шаукен.
— Ой Жайсак! — скрикнула вона чи то з переляку, чи то з радості. Жайсак сором'язливо відвернувся.
— Салем, хазяйко, — пробурмотів він, не знаючи, що й робити.
— Погано ж ти мене приймаєш, Жайсак, — грайливо сказала Шаукен, викручуючи мокре волосся. — Одвернувся. Глянути на хазяйку не хочеш.
Він повернувся обличчям до неї і остовпів. Вона стояла тільки по коліна в воді, зовсім гола, і вода капала з неї й текла по ногах. Кров шугнула йому в голову, коли він побачив це пишне жіноче тіло у повному розквіті. Але зусиллям волі примусив себе відійти й повернутися до неї спиною.
— Не годиться мені дивитися на дружину такої поважної людини, як наш ага, — сказав він якимсь глухим голосом. — Не треба так жартувати, хазяйко.
Шаукен злісно знизала плечима, але накинула на себе довгу сорочку і почала заплітати мокрі коси.
— А мені набрид старий чоловік. І вода тут така тепла й чиста. А ти де напуваєш свій табун?
— Де доведеться. Іноді тут, а іноді нижче, — відповів Жайсак, не розуміючи, до чого вона веде.
— От я й буду сюди приходити. І ти дивитимешся на мене, тому, що молодому жигітові солодко дивитися на пишне жіноче тіло.
— Недобре так говорити, хазяйко! Не треба! Та й небезпечно самій ходити цими стежками: нещодавно пардуч загриз тут ішака, а Улагай забив другого пардуча каменем з пращі.
— Але ж я буду не сама, а з тобою. Хіба ж ти мене не захистиш?
— Табун пасеться далеко. Я можу не почути, а люди побачать і осудять.
— Які ж тут люди?! Навколо ліс, луки та скелі. Ми будемо тільки вдвох. Обридло мені Джантемирове буркотіння. Хоч би й зовсім він не повертався назад! А з тобою нам буде чудово.
Хвиля огиди скипала в Жайсакових грудях.
(Продовження на наступній сторінці)