— Дуже просто. Генерал удівець. Живе з дочкою Наташею, яка недавно закінчила Смольний. А тепер до нього приїхала й старша донька, вдова офіцера, вбитого торік на Кавказі. У цієї дами є хлопчик, якого я готую в гімназію. Я часто залишаюся в них на весь вечір. Звичайно, розповів я їм і про вас. Генерал хоче вас бачити, а старша донька його читала ваші вірші і захоплюється ними. Вони просили обов'язково привести вас.
Відсвіжені купанням і прогулянкою в степу, намилувавшись білим димом ковилу, що хвилювався вдалині, пішли вони до генерала.
В скромно обставленій, але просторій вітальні генеральського дому головною прикрасою був великий рояль Ебергардта і кілька пишних фінікових пальм та фікусів. Весело щось вигукував у високій круглій клітці сірий з малиновими грудьми папуга.
Зустріла їх старша донька генерала Лідія Андріївна.
— Здрастуйте, — просто простягла вона руку Шевченкові, якого церемонно відрекомендував Фішер. — Рада познайомитися з вами. Але що ж ми стоїмо? Сідайте, будь ласка, Папа, як завжди, хандрить і охає. Він зараз вийде... А я читала ваші вірші, ваш "Кобзар". Ще там, на Кавказі, коли чоловік був живий. Свіжий, оригінальний у вас хист. Іноді він такий м'який, такий ліричний, а іноді — стихійний, гострий і мужній. Наче буря на морі. Ви повинні зберегти себе, повинні все перетерпіти, щоб подарувати людям ще не одну хорошу книжку.
Шевченко тільки мовчки вклонився.
В цю мить увійшла Наташа з десятирічним Петею, сином Лідії Андріївни. Петя ніс кошичок вишень, тільки що зірваних у садку, а Наташа кинула на рояль новенькі ноти і, привітавшись з гостями, звернулася до Фішера:
— Допоможіть мені, мсьє Отто, вигадати засіб від нудоти, Улаштуймо концерт. Ось нам прислали чудові романси Варламова70, уривки з опери "Жизнь за царя" Глінки71 і ще дещо. Ви — на скрипці, ми з Лідою — на роялі. У Глоби непоганий бас, а в Степанова — малесенький тенорочок. Крім того, можна створити хор. Матушка Степа-нида має непоганий голос, а пропищати зо два романси зможу і я.
— А кордебалет нєх організує пан Мешков на прусський зразок, — весело підхопив Фішер. — Недурно він муштрує нас, жолнерів, витягати носаки, як на оперній сцені, тільки без пачок і трико, якщо панна Наташа не пошиє їх всій роті з лазаретної марлі та тарлатану.
Всі весело сміялися. Лідія Андріївна сіла за рояль і почала проглядати ноти.
— Це надзвичайно мелодійний дует, — зауважив Фішер, поставивши на пюпітр ноти в барвистій обкладинці. — Я співав його ще вдома, у Варшаві.
— Он як! А я вже розбирала його сьогодні гранці. Ану спробуємо заспівати, — підхопила Наташа. — Грай же, Лідо! Пардон, мсьє Шевченко. Яіне спитала: мабуть, і ви теж співаєте?
— Співаю, тільки не романси, а народні пісні. Співайте, будь ласка. Я так скучив за музикою.
Вступаючи в акомпанемент, Наташа заспівала дзвінким і чистим сопрано:
По реке вниз по широкой, По летящей быстрине Из отчизны в край далекий Едет странник по реке, —
підхопив Фішер, кидаючи на Наташу закоханий погляд.
Река шумит. Река ревет.
Мой челн о брег кремнистый бьет, —
красиво злилися їх молоді голоси, а Шевченко заплющив очі і на мить забув, що він в Орську. Йому здалося, що він знову на Україні, у Березових Рудках, маєтку Закревських72.
Лідія Андріївна ще старанніше підкреслювала голоси співаків то дзвінкими акордами, то оксамитовим рокітливим тремоло.
Не изменю в стране чужой,
И здесь и там — везде я твой! —
патетично закінчив Фішер.
— А тепер ми попросимо заспівати вас, Тарасе Григоровичу! — вигукнула Наташа і заплескала в долоні. — Ні, ні! Не відмовляйтеся! Адже ж це не концерт. Ми всі тільки аматори! — палко заговорила вона, бачачи, що Шевченко знітився і навіть замахав руками. — Ну, заспівайте, будьте ласкаві! Ми любимо малоросійські пісні!
— Не до пісень мені тепер, — суворо сказав він. — Може, колись, пізніше.
Лідія Андріївна раптом стиха заговорила ніби сама до себе:
— Як я це розумію! Вже рік, як загинув мій Альоша. А я все не можу примиритися з його смертю. Хіба оті нещасні кавказці винні в його смерті? О ні! Цар!
— Дорога пані Лідо, — зупинив її Фішер. — Не можна вголос говорити такі речі. Не можна! Перед вами живий приклад: пан Шевченко про все це написав, і ось він в Орській фортеці, солдат. Всі ми це знаємо і розуміємо, але ке можна в Російській державі про це одверто говорити, тому що коли б пан Глоба, або пан Мєшков, або хтось інший з офіцерів таке почув, то і вам, і пану генералові було б тоді багато лиха.
Лідія Андріївна гірко розсміялася.
— Знаю! Але іноді й німий починає кричати. Я жила в П'ятигорську з сорокового року. Пам'ятаю Лєрмонтова. Він теж був у неласці і теж не міг мовчати...
— ...і загинув від кулі підісланого вбивці, — договорив за неї Фішер.
Шевченко слухав цю розмову з глибоким хвилюванням. Яке щастя, що він переступив поріг цього дому!
Фішер заговорив про музику, про оперу і концерти в Варшаві, Наташа почала з захопленням згадувати Петербург. Зайшла мова і про драму, про гру Щепкіна, Каратигіна. Знайшлися і спільні знайомі. В розпал розмови ввійшов генерал, який завжди сидів зранку в своєму кабінеті, читав "Русский инвалид" або "Всемирную историю" і тільки до обіду одягав мундир і в повному параді виходив до столу, але сьогодні, зацікавлений розповіддю Фішера про засланого художника і поета, вийшов у вітальню на годину раніше, щоб поговорити з ним до появи офіцерів, які щонеділі обідали у свого командира.
Побачивши генерала, Шевченко підвівся і виструнчився. Генерал посміхнувся і подав йому руку.
— Облиште ви ці церемонії, дорогий мій! Вони й на службі досить обридли. Сідайте та розкажіть, як вам тут живеться.
— Намагаюся звикнути, ваше превосходительство, і бути не гіршим за інших, — сказав Шевченко.
— Важко, либонь? Та ви не заперечуйте, батечку! Сам знаю і дуже жалію, що досі про вас не потурбувався. Хвороби замучили, чорт їх забирай! Військовій людині важко, а цивільній людині наш... кордебалет і зовсім не подолати. Я — суворовської школи солдат і ненавиджу цю кляту прусську шагістику. Армія існує, щоб воювати, щоб захищати батьківщину, а не для парадів і не для того, щоб знущатися з людей, — гримів генерал, дедалі більше розпалюючись. — Марширувати навчають, а влучно стріляти навіть офіцери не завжди вміють! А на війні цей кордебалет нікому не потрібний, Ні! Не маршируванням перемогли ми Наполеона, і не маршируванням штурмували Ізмаїл, і не під марш переходили Альпи! Через ці кляті порядки і пішов я з гвардії, тому що звик різати правду-матінку просто в вічі. Ось і вирішили, що тутешній клімат для мене здоровіший... Ну, та чорт із ними! — махнув він раптом рукою, замовк і похнюпився.
Коли генерал віддихався від своєї палкої тиради і знов спитав Шевченка, в чому йому допомогти, той просто сказав:
— Марширування — клята річ, але ще гірше — життя в казармі. Цей жахливий бруд, цей непереносний сморід, і воші, і мільйони блощиць та мух, тарганів і прусаків, що не дають ані на мить відпочити. Під ранок закуняєш від знемоги і прокидаєшся з головним болем, втомлений і зовсім розбитий. Я виріс у злиднях, у жалюгідній селянській хаті, але нічого подібного й уві сні не бачив...
— Моя провина, — буркнув генерал, — Вже що-що, а блощиці винищити і чистоту навести можна, і... І все інше. Ну, нічого, це ми налагодимо. І ви не сумуйте: я про вас потурбуюся.
Він докладно розпитав Кобзаря, як і чим годують солдатів, і раптом помітив, що Шевченко наче зам'явся.
— Що ж ви недоговорюєте? Коли вже почали, шпарте все начистоту.
— Я хотів про хворих. Є кілька солдатів, яких виводять на стройові заняття, хоч треба було б... лікувати...
— Чого ж вони самі не доповіли по начальству?
— Доповідали унтер-офіцерам і фельдфебелю. Один такий є... новачок. Тихий такий. Усього боїться. А в нього грижа висить, як торба.
— Як прізвище?
— Карпов Іван.
— Ага... А втім... все одно. Хоча... Цікаво.. .А ще?
— Ще Березін Хома. У того гнійна виразка на нозі. А в Петрова, очевидно, чесотка.
— А унтери?
— Не знаю... Люди кажуть, що коли б їх підмогоричити, — доповіли б начальству. А так...
— От мерзотники! — розсміявся генерал. — Ну що ж! Діло звичайне. Від унтерів залежить багато що в солдатському житті. А ви їх правильно хабарниками та п'явками нарекли, — додав він і підморгнув Шевченкові.
Тарас Григорович ледь помітно примружив очі. "Донесли-таки", — подумав він. А генерал, ніби прочитавши його думки, пробасив:
— Отак воно, голубчику. Хай це для вас буде наука: скажеш слово, а начальству передадуть три. У вашому становищі це... зайве, Потім генерал пересів у своє улюблене крісло-гойдалку, і попросив Лідію Андріївну заграти йому щось хороше. Лідія Андріївна грала з душею, і під її пальцями ноктюрни Шопена набували особливої глибини.
(Продовження на наступній сторінці)