Раптом у передпокої залунали гучні голоси, дзенькіт острог, кахикання, і до вітальні ввійшли Мешков, Глоба, Степанов, поручик Богомолов і ще якийсь високий рудий офіцер з другої роти, якого Шевченко бачив тільки здалеку на плацу. Поки офіцери віталися з генералом і шанобливо й церемонно цілували ручку Лідії Андріївни, Шевченко з Фішером відійшли в куток, але генерал одразу про них згадав.
— Знайомтесь, панове, і не в службовому, а в приватному порядку, — пробасив він. — Це єдиний справжній художник і справжній поет у нашому Орську. Прошу любити й поважати.
Після такого вступу офіцерам лишилося тільки потиснути Шевченкові руку, і кожен з них почув себе дуже ніяково, згадавши, як він "тикав" його на плацу і обзивав за кожен невдалий крок, поворот і змах ногою.
— Гляньте, мсьє Степанов, і ви, капітане, які чудові ноти мені надіслали з Оренбурга, — дуже вчасно защебетала Наташа. — Ось арія Сусаніна з опери Глінки. Де спеціально для вас, капітане. А ось романс: "Стонет сизый голубочек" для вас, поручику, — обернулася вона до Степанова. — А ми тут з паном Отто вже розучуємо дуже мелодійний дует. Я хочу, щоб на мої іменини кожен з вас що-небудь вивчив. Пан Фішер заграє на скрипці, і ми з ним проспіваємо дует. Я хочу, щоб вийшов справжній концерт, як улаштовують по великих містах.
— Тільки без балетного ансамблю в постановці майора Мешкова, — пошепки підказав їй Фішер.
Наташа не витримала і пирснула, уткнувши ніс у носову хусточку, удаючи, що чхає.
Мешков підсів до генерала, а Петя вчепився в Степанова, показуючи йому модель римської катапульти з дощечок, гумок і корків, яку він сам змайстрував. Лідія Андріївна всадовила Шевченка біля себе і почала його розпитувати про Варвару Миколаївну Рєпніну, з якою колись зустрічалася в Петербурзі, а офіцери розглядали ноти і розповідали один одному якісь вузько військові новини.
Обід пройшов шумно й жваво. Офіцери трохи випили і весело й невимушено балакали з дамами. Після кави генерал запросив Мешкова до кабінету і почав розпитувати про Шевченка.
— Людина він тиха і, якщо порівнювати з іншими, твереза і ввічлива, але, хоч убий, залишається таким же тюхтієм, яким прибув до нас. Нема виправки — і край! — розвів руками Мєшков.
— Ну і хай лишається, яким народився, — посміхнувся Ісаєв, випускаючи дим із свого довгого чубука. — Я гадаю, що його як політичного треба перевести на приватну квартиру.
— Але ж, ваше превосходительство, це суперечить статуту.
— Чому? Адже ж і Фішер, і Завадський, і Крулікевич — солдати, а живуть на квартирі?
— Щодо поляків ми маємо окрему інструкцію. Государ вважає за потрібне ізолювати їх від солдата, оскільки вони можуть на нього погано вплинути. А цей Шевченко...
— Е, ні. Цей Шевченко теж не проста штучка. Сьогодні він унтерів лає, а там і до височайших осіб добереться...
— За ним же стежитимуть...
— Та воно так. Але ж... Вилетіло слово, його, як горобця, не піймаєш, а шкідливі думки вже в солдатські голови й посіяні. Знаю я таких... Його треба негайно ж ізолювати. Я знаю, що кажу. Не за крадіжку і не за яке-небудь там вбивство його забрито... Справа серйозніша. А коли б йому вдалося посіяти в казармі небажані настрої і це дійшло б куди треба? Що було б? Та ви б перший як батальйонний командир відповідали за це, а капітан Глоба — як ротний.
Такий несподіваний аргумент вразив і спантеличив Мешкова.
— Давайте покличемо Глобу і обміркуємо разом із ним, — запропонував він.
— Гаразд. Покличемо.
Глоба вислухав генерала і рішуче відрубав:
— Суперечить статуту.
— Е, батечку, — прикро обірвав його генерал. — Статути пишуться для порядку, але кожен з вас коли-не-коли та й порушує його. Вам, наприклад, капітане, належить відпустки двадцять вісім днів на рік. А хто, як не ви, ще й, крім того, двічі їздили до Оренбурга і кожного разу на десять днів, і я вам і слова тоді не сказав, бо, як кажуть, не за кожну провину києм у спину. А ви, майоре, просили мене допомогти вам, коли ставили собі будинок. Тридцять солдатів безплатно працювали на вашій будові півтора місяця: вони й стіни вам звели, і крокви, і дах, і груби склали — все. Навіть у свята робили, — підняв генерал палець. — І це за рахунок стройових занять, які за тим же статутом, нічим не дозволяється заміняти. І я теж на все це дивився крізь пальці. А тут же справа зовсім особлива. Я серйозно кажу, що від такого тихенького може вибухнути і політичний бунт. Уявіть собі, що знов повстануть киргизи, як було десять років тому за Ісатая Тайманова з Утемисовим. І ось підступлять вони під Орськ, а він солдатам голови накрутить, що в киргизів нема кріпацтва, і вони здуру перекинуться до бунтівників. Якої ви тоді заспіваєте? Ось чому раджу вам не суперечити. Завтра ж уранці я підпишу наказ, бо вирішив пильнувати і вашу, і свою безпеку, ізолювавши його своєчасно від нашої "сірої худобинки", — ріжуче доказав генерал і підвівся, даючи зрозуміти, що рішення його остаточне.
Виходячи до вітальні, він ще на мить затримався на порозі і додав:
— І в строю раджу вам, панове, бути з ним делікатнішими. Не треба перед солдатами робити з нього мученика за волю.
В гостях у генерала офіцери завжди відчували себе трохи зв'язано: пиячити вони любили без міри і, випивши, починали співати або танцювати, але присутність Лідії Андріївни, столичної дами з вищого світу, перешкоджала їм. Для годиться вони попросили її заграти на роялі, а поки вона грала, нудьгували, удаючи, ніби уважно слухають, разом поплескали їй і буквально не знали, що робити далі.
— Ех! — зітхнув раптом рудий поручик з другої роти. — Стояв я торік у Нижньому Новгороді. Під час ярмарку йшла там шалена гульня. І цигани, і комедія, і по ресторанах кожен вечір пиятика. Був там один прапорщик. Нот він не знав і голос мав не з найкращих, але ж як він добре співав хохлацьких пісень! Просто за серце брало, до сліз доводив. Слухав я його годинами.
— Ось і наш Тарас Григорович теж співає малоросійських пісень, — вкинув Фішер, вмить збагнувши, що в інтересах Шевченка зробити на офіцерів найкраще враження. — Попросіть його. Він чудово співає.
Але Тарас Григорович лишився невблаганний. Другого дня, по обіді, тільки-но Шевченко ввійшов до казарми, днювальний гукнув йому з глибини:
— Гей, Шевченко! Марш до канцелярії! Писар Лаврентьев кличе. Бігом!
Такі виклики взагалі не віщували нічого доброго: або гауптвахту, або позачерговий наряд, або ще щось в такому ж дусі, але Лаврентьев зустрів його привітно.
— Могорич з тебе, служивий, тому що такий є наказ, щоб тебе перевести на вільну квартиру, тільки з щоденним виходом на стройову муштру та на всі інші ротні заняття. Отже, збирай свої лахи, бери сухий пайок і топай у слобідку. Хліб діставатимеш щодня перед муштрою.
Шевченко аж перехрестився з радості і мало не кинувся на шию Лаврентьеву. Той усміхнувся і спитав:
— Куди ж тепер підеш? Гайда до мене! Хата в мене одна з найкращих. Баба, теща тобто, взимку померла. Житимеш в її світлиці. Тепла вона, чиста і блощиць нема. Гляди з собою казармених не принеси. Жінка моя за блощиць і тебе, і мене з світу зжене. Твоя вона землячка — хохлушка, полтавська галушка, тому і в хаті у мене чисто, як у самого генерала.
— Скільки візьмеш? — завбачливо спитав Шевченко, бо кошти його доходили кінця.
— Люди карбованець на місяць беруть, а я тебе так пушу, коли ти дійсно моїх хлопчиків Васька та Стьопку грамоти та рахувати навчиш, а потім і всім іншим шкільним наукам.
— Згода, — зрадів Шевченко і поспішив до казарми по речі.
Того дня він ніяк не міг заспокоїтися. Мешков несподівано відпустив його із "словесності" улаштуватися на новому місці. Шевченко позичив у хазяйки косу, накосив собі трави на сінник, на простий, неструганий стіл виклав з чемодана книжки Шіллера, які чудом збереглися від жадібних очей Козловського та Білобровова, але віршів своїх не дістав з-за халяви, бо й на приватній квартирі за ним теж стежитимуть і в перший-ліпший час дня чи ночі можуть зробити несподіваний трус, а ці захалявні книжечки були йому дорожчі від життя.
До вечора сіно на сонці висохло. Він набив ним сінник і маленьку пошивку для подушки, покрив постіль сірою солдатською ковдрою, повісив шинель на цвях і сів на стільчик, з насолодою прислухаючись до тиші і вдихаючи чисте повітря охайного людського житла. В кімнаті ледь помітно пахло сухим зіллям, пучечки якого були розвішані по стінах. Шевченко згадав, що померла теща Лаврентьева була знахарка, і від душі побажав їй царства небесного.
Тієї ночі Шевченко вперше за багато днів спав міцно і спокійно. І потяглися дні душевного відпочинку. Навіть муштра здавалася значно легшою після здорового нічного сну. Звільнившись, Шевченко одразу поспішав у слобідку, в свою злиденну, але таку тиху й охайну кімнатку, та ніколи не говорив, що поспішає додому, тому що слово дім зливалося в його уяві зі словом Україна.
Васько та Стьопка перші дні боялися свого вчителя, але згодом, коли "дядько Тарас" змайстрував їм розмальовану розрізну абетку з картону, що його десь здобув Лаврентьев, і на звороті кожної картки намалював тварину або птаха, вони раптом загорілися довірливою дитячою любов'ю до нього, годинами від нього не відходили і все просили, щоб він розповів їм казку або яку-небудь цікаву пригоду.
(Продовження на наступній сторінці)