Марширували по двоє, по четверо, по вісім чоловік у шерензі. Наче балерини, які щоранку годинами вправллються біля станка, солдати мусили високо викидати ногу наперед, не згинаючи коліна, щоб уся нога від стегна до кінця пальців становила одну рівну лінію, і одразу вдаряти нею об землю. Ротний та молодий офіцер з одного боку і фельдфебель та унтер-офіцер з другого пильно стежили, щоб уся шеренга, строго підібрана за зростом, одночасно підіймала ноги на однакову висоту, щоб усі носаки ніби торкалися одної туго натягнутої струни і всі ноги одночасно з однаковою швидкістю і силою били підошвою землю. Звук від цього кроку мусив бути не розсипним, а єдиним, сильним і чітким.
З першої ж хвилини Шевченко відчув себе в строю безпорадним. Нові юхтові чоботи ще не облягли його ногу як слід. Вони були тісні в підйомі, а нога мимоволі згиналася в коліні, кирпатий носак стирчав угору і порушував стрункість шеренги.
— Гей ти, черевань! Вийди-но з строю! — люто загримав ротний. — Як маршируєш, мерзотнику?! Злинцев! Пристав до цього йолопа дядьку з старих солдат! Хай навчить йото марширувати по-людському. А ти, — звернувся він до Шевченка, — зарубай собі на носі: зашмагаю, коли будеш клеїти дурня. Зрозумів?!
— Так точно! — відказав Шевченко і опустив очі, щоб погляд не виказав його почуттів.
Підбіг рум'яний кучерявий унтер, викликав із строю старого солдата, сусіду Шевченкового по нарах, і сказав Тарасу Григоровичу:
— Ось він тебе вчитиме. Слухай його і вчися. Добром не навчишся — злом примусимо. У нас тут без меду та кренделів.
Кузьмич відвій Шевченка вбік, став поруч із ним і, спираючись на ліву п'ятку, з дивною, як на його вік, легкістю викинув праву ногу вгору, вигнувши ступню пальцями вперед, як балерина, і чітко стукнув об землю всією підошвою, потім так само спритно махнув лівою погою і зробив другий крок.
— Коли людина по-звичайному ходить, — пояснив він, — так вона завжди спочатку спирається на п'яту, і в нас треба одразу бити землю всією ступнею, наче тавро або печатку ставиш на дорогу.
Шевченко спробував повторити його рух, але у нього все виходило незграбно і вайлувато.
— Ще один раз! Ще! Ще! — примовляв Кузьмич, крокуючи поруч із ним таким же журавлиним кроком. — Та не так, не так!..
Шевченко швидко втомився. Все його єство протестувало проти цього насильства, безглуздого фізичного виснажування, і цей внутрішній опір несвідомо надавав усім його рухам незграбної ваговитості.
— Ать-два! Ать-два! — бадьоро вигукував Кузьмич, а з поета котився піт струмками. Наскрізь промокла його сорочка, серце калатало в грудях підстреленою ластівкою.
Муштра тривала добрих дві години. Під час п'ятихвилинного перекуру плацом пройшов Долгов з батальйонним командиром майором
Мєшковим. Помітивши, що солдати відпочивають і курять, сидячи на траві, а один лише Шевченко із своїм "дядькою" б'ють землю підошвами, Долгов звернув з дороги до них і потягнув із собою Мешкова.
— Зверніть на нього увагу. Це талановитий петербурзький поет і художник, — казав він Мешкову. — Сьогодні він у неласці, але завтра обставини можуть раптом змінитися, і він знов з'явиться у столиці, у вищому світі, і знов прогримить або новою книгою, або новою картиною. Ще невідомо, може, і нам з вами колись доведеться просити його протекції. В Оренбурзі мені казали, що за нього вже клопочуться дуже впливові і дуже високопоставлені особи.
Побачивши офіцерів, Кузьмич і Шевченко виструнчилися.
— Вільно! — махнув рукою Мешков, а Долгов підійшов до Шевченка.
— Доброго ранку, Тарасе Григоровичу.
— Здравія бажаю, ваш бродь!
Мешков, ніби міркуючи вголос, протягнув:
— Так ось він який, художник і славетний сочинитель. — Тоді звернувся до поета: — Генерал Федяєв54, людина найдобрішої душі, писав мені про вас, просив допомогти вам. Оскільки ви у нас з правом вислуги, то з часом можете вийти в офіцери. Отже, я, з свого боку, намагатимусь виправдати довір'я його превосходительства і зробити з вас хорошого стройовика і зразкового солдата, — додав він, відходячи.
Вражений у саме серце, Шевченко не знайшов у собі сили, щоб відповісти по-солдатському: "Радий старатися, ваш скобродь".
"Бовдур і йолоп! — думав він у розпачі. — Адже ж не міг Федяєв так прямо й написати, щоб він звільнив мене від муштри, а цей бурбон он як зрозумів... Зажене він мене в труну..."
Тим часом закінчився перепочинок. Знов затріскотіли барабани. Знов залунав важкий тупіт, знов, обливаючись потом у жаркому сукняному мундирі, гупав Шевченко з своїм "дядькою" важкими чобітьми, остаточно розгублений і вбитий словами батальйонного командира. Єдина слабенька надія на полегшення обірвалася, як тонесенька ниточка.
Смертельна туга гнула його до землі, і коли до розмови з Мєшковим у цього почало наче щось виходити, то тепер вдалі кроки траплялися все рідкіше й рідкіше.
— Чи не захворів ти часом, братику? — спитав його нарешті Кузьмич.
— Все, все байдуже! — скоріше собі, ніж Кузьмичу відповів Тарас Григорович,
— Ну-ну! Це ти ще справжньої біди не бачив, коли від марширування таке кажеш, — з докором обізвався Кузьмич.
Невідомо, що сказав би на це Шевченко, але в ту мить дали відбій і солдати пішли обідати. Потім знов було навчання. Шевченкові дали рушницю, просту гладкоствольну рушницю, хоча в англійській, французькій, австрійській і навіть у турецькій арміях вже ввели нарізну зброю, так звані штуцери й гвинтівки. Кузьмич розібрав рушницю, показав, як її чистити, і був надзвичайно вражений тим, що Шевченко безпомилково зібрав її і знову розібрав. Відповів поет і на "солдатській словесності" на "відмінно", чітко й правильно вимовляючи такі "важкі" слова, як флігель-ад'ютант, фельдмаршал і генерал-квартирмейстер. Це примирило старого з його вайлуватим учнем, і коли нарешті всі заняття закінчилися, Кузьмич схвально поплескав його по плечу.
— Добре, братику. Не горюй! Усього навчишся. Сало і черева трохи зійде — тоді й марширувати стане легше. А щодо рушниці і всього іншого, ось побачиш, — ще й похвалу заробиш.
Після муштри знов довелося задихатися від смороду в розпеченій сонцем казармі... Махорковий дим їв горло й очі. Боліла голова, нестерпно нили натруджені ноги, і в душі з безсилою люттю бився розпач від свідомості того, що він рокований на фізичне й духовне отупіння.
Спливав день за днем. І кожен з них був точним повторенням минулого. Шевченкові здавалося, що він живе тут вже кілька тижнів, а насправді кінчався тільки перший тиждень його солдатчини. І ось прийшла неділя.
Як завжди, вранці розбудив його барабан. Як завжди, вивели солдатів на перевірку. Після сніданку їх повели до церкви, а потім дехто ліг спати, а більшість розійшлися хто куди.
Ніби прокинувшись від важкого марення, вийшов Шевченко з казарми і наштовхнувся на Кузьмича, що розбирав цілу в'язку вудок із саморобними дротяними гачками.
— На промисел збираєшся, Кузьмичу? — спитав Шевченко.
— Еге ж! На річку піду! На Урал, а то й на Ор. Стерлядки та чечужки тут чудові трапляються, а коропів таких, як тут, ніде не знайдеш. За день відра два наловити можна. Така юшка буде — пальці оближеш. Я й лаврового листу купив. І генералові рибки занесу. Дочка його завжди у мене рибу купує. І чарочку піднесе. Ходімо разом!
— Ходім!
Обігнувши церкву, вони пішли курною вулицею, заваленою гноєм і купками попелу, пройшли повз будинок священика і чепурненькі будиночки, які Кузьмич назвав офіцерськими.
— Аде тут мешкає прапорщик Долгов? — спитав Шевченко.
— Який Долгов?
— Той, з яким я приїхав.
— Нема тут такого. У нас штат панів офіцерів заповнений. Його в четверту роту призначили, у сусідню фортецю. Там, кажуть, якийсь офіцер помер.
Шевченко зітхнув. І ця надія зрадила!.. І пошта, як він уже довідався, приходить сюди тільки раз на місяць з оказією. Отже, й написати друзям можна буде не швидко. І згасли віджилі на мить очі поета.
Ішов він, не підводячи очей від пилюки на шляху, не бачив зеленого палісадника біля попівського будинку і розкішних кущів бузку під вікнами коменданта генерала Ісаєва. З-за генеральського будинку визирав і садок з високими тополями, з вишнями та яблунями і не баченими на Україні карагачами. За рогом уздовж вулиці зеленів і генеральський город. Далі пішли дерев'яні, потемнілі від часу, міцно зрублені або брусовані хати уральських козаків, а ще далі — жалюгідні подоби людського житла, зліплені з саману, грубо обмазані кізяком з глиною, не побілені. Низенькі пласкі глиняні дахи були на рівні людського зросту, а вікна біля самої землі.
Біля кожної з них порпалися в смітті кури з курчатами, тхнуло гноєм, стояли стоги торішнього поруділого сіна і сіруватої зелені свіжого покосу, від якої пахло зубрівкою і чебрецем, а позаду визирали жалюгідні хлівці, сажі та пташнички. І всі ці поганенькі халупки розсипалися схилом гори без вулиць, без будь-якого плану, в безглуздому безладді, без плотів і тинів, навіть без глиняних дувалів. Двори ніяк не відділялися від вулиці, ніхто не міг би зрозуміти, де тут шинок, де крамничка, де швець, де кравець і з чого живуть усі ці люди.
(Продовження на наступній сторінці)