— Від тюрми та від торби не зарікайся, — готовим словом відгукнувся Лаврентьєв. — Ти тут хвилинку посидь, а я наказ напишу, бо ж треба тебе на довольствія зарахувати.
Коли наказ був готовий, Лаврентьєв сам відвів Шевченка до кашовара і наказав добре його нагодувати, а прощаючись, подружньому поплескав його по плечу.
— Скрізь, голубе, жити можна. Проживеш і ти у нас в Орську. А якщо ти дійсно навчиш моїх хлопчиків читати й писати та всіх інших наук, — буду я тобі друг і заступник перед нашими панами офіцерами.
Казарма була на п'ятдесят чоловік, незатишна, брудна, велика й напівтемна. Біля груби і скрізь під стелею сушилися на мотузках зопрілі онучі і подерта солдатська білизна. На нарах, просто на брудних матрацах, лежали й сиділи солдати — хто в самій сорочці, хто в розхристаному мундирі, а хто й напівголий. В кутку дихала несказанним смородом ніколи не мита незмінна супутниця всіх казарм і в'язниць
— славетна царська "параша". В другому кутку стояла діжка для води з прикутим на ланцюжку бляшаним кухлем. Довга стійка для рушниць тьмяно виблискувала сталевими стволами і курками. Запльована підлога в уривках паперу, недокурках і різному смітті була така брудна, що не можна було розгледіти на ній окремих дощок.
Шевченко нерішуче зупинився, не переступаючи порога, і мимоволі відсахнувся від смороду, який війнув йому в обличчя і в якому важко було розібрати, чого більше: запаху кислого борщу, гнилої капусти, поту, прілих онуч, махоркового диму чи смороду від "параші". Шевченко примусив себе переступити поріг і ввійшов, шукаючи очима днювального. Той кивнув поетові на вільне місце в кутку, наказав йому скласти речі в окрему шафку, де не було ані замка, ані защіпки, і, вважаючи свою роль закінченою, десь зник.
Шевченко оглядівся. Сорок п'ять пар очей з цікавістю стежили за кожним його рухом: хто насмішкувато, а хто й зловтішно, особливо, коли він витяг хусточку і приклав її до носа, щоб хоч на мить перебити задушливий сморід.
Раптом з глибини казарми рушив до нього чудернацькою, вихлявою ходою високий чорновусий солдат у розхристаному мундирі з коротенькою люлькою в руках:
— Кого я бачу! Бонжурь!* Поздоровляю з приїздом! А ми вже думали, що вас відправили в іншому напрямку!
* Добрий день (фр.). Козловський говорить, перекручуючи французькі слова і пом'якшуючи "р" на кінці слова, яке французькою мовою завжди звучить твердо.
І Козловський безцеремонно згріб Шевченка в обійми.
— Чого кривитесь? Не подобається наше амбре?48 Та-ак, шановний добродію, це вам не пачулі49: не іланг-іланг50, якими пахнуть столичні дамочки та мамзельки вищого світу й півсвіту. Це — майте на увазі — "руський дух, тут Руссю пахне"52, — як сказав якийсь сочинитель, здається, пан Барков53 або щось подібне.
— Закуримо? — запропонував Шевченко, щоб димом розвіяти сморід і припинити слововиверження дворянина Козловського.
— Мерсі-с! З охотою, — хитнувся всім тілом Козловський.
І витяг з пачки відразу три цигарки, з яких одну поклав собі в рот, а дві — в кишеню.
— Люльку поки що відкладемо, — сказав він. — Проте, здається, в ній ще лишився вогник.
Зараз це була єдина людина, яка могла розказати про тутешні порядки і, переборовши в собі огиду, поет спитав:
— Ну як ви тут живете?
— Цікавого мало. Марширування, фрунт, — з апломбом почав пояснювати Козловський, — Іноді стрільба, а взагалі — картярство, зелене вино, коли в кишені бряжчать, а щодо справ делікатних — є дві-три хвацьких солдатських удови, але надзвичайно моветонних.
— А листи? Чи дозволяють тут писати листи і часто тут буває пошта? — схвильовано спитав Шевченко.
— Пошта? — ніби здивувався Козловський. — Буває, буває. Дехто пише і одержує листи і навіть гроші. Проте я мало цим цікавився. Мамахен дуба дала. Нема кому писати.
І знов потягнувся до цигарок. Шевченко сам дав йому ще дві цигарки і спитав, насилу приховуючи огиду:
— На якій підставі ви копалися в моїх речах там, у пересильній казармі?
Козловський лише на мить загнувся, потім ляснув поета по плечу і вищирив свої сліпучо-білі зуби.
— Подякуйте мені за послугу! Вам треба перш за все позбутися різних сувенірів і всього, що наводить на сумні думки. Я полегшив вам цю справу, а тут однаково нічого цивільного не дозволяють тримати.
Одверте нахабство Козловського більше не дивувало Шевченка. Знов стримавшись, він сухо відповів:
— Добре. Не будемо більш про це згадувати, але пам'ятайте: я категорично забороняю вам і будь-кому іншому торкатися моїх речей і в шафці, і в постелі. Якщо це станеться, одразу вживу найрішу-чіших заходів!
Як кожен нахаба, Козловський при першій уже відсічі одразу присмирів і підвівся з місця.
— Компрене і о ревуарь!* Улаштовуйтесь, а я піду в одне місце, куди і ви незабаром почнете вчащати, — проголосив він, стукнув підборами і поплентався до виходу своєю вихлявою ходою.
За хвилину на плацу заграла сурма. Солдати посхоплювалися, почали одягатися, застібатися на всі ґудзики й підтягати пояси.
— Що це? — спитав Шевченко літнього солдата, свого сусіду по нарах.
— Перевірка, братику. Молитва — і дню кінець, — охоче пояснив той. — Хіба по інших гарнізонах не так?
— Не знаю. Сьогодні перший день моєї солдатської служби, — тихо відповів Шевченко і зітхнув.
— Нічого, братику. Звикнеш. Я вже двадцятий рік служу, — також тихо відповів солдат, затягаючи пояс. — Ти тільки з командирами не загризайся, а жити скрізь можна.
Весь вечір Шевченко не міг знайти собі місця. Він то вибігав з казарми дихнути свіжим повітрям, то повертався назад, лягав, але не міг заснути під оглушливий гомін, регіт і лайку, під верескливі звуки гармошки, а коли люди потроху втихомирилися, на нього накинулася незліченна армія блощиць, від яких усе тіло з незвички почало пекти, як від кропиви.
— Господи! Та як ви тут можете спати?! — з жахом прошепотів Шевченко сусідові. — Живцем з'їдають блощиці.
— Е, братику, натопаєшся за цілий день разом із нами — заснеш і ти, та так, що й сурма архангельська не збудить, не те, що наш батальйонний горніст, — зітхнув старий. — Коли свято, тоді дійсно дошкуляють кляті, а в будень не до блощиць.
І безнадійний, покірний сум, примирення з усім на світі прочува-лися в його рівному голосі.
— Слухайте, дядьку, — знов зашепотів Шевченко, підсовуючись ближче. — Мені в Оренбурзі казали, що тут є польські засланці. їх ніби теж віддано в солдати, як і мене. Де ж вони?
— А хіба ти з поляків?
— Ні. Я з Київщини. Хохол я по-вашому.
— Ясно. Поляки тут дійсно є, але вони не з нашої роти і більшість на вільній квартирі живуть. Раніш було їх багато, а тепер і п'ятеро не набереться...
"На вільній квартирі! Це ж і Герн казав, — згадав Шевченко. — Вони зі зброєю повстали проти Миколи, але їм дали пільги. А мене... Погані твої діла, Тарасе!"
* Розумію. І до побачення (перекручене французьке).
В казармі миготів тьмяний каганець. Солдати вкладалися спати, кашляли, чухалися, хрестилися і важко зітхали. Дехто вже спав. Іноді хтось починав голосно розмовляти уві сні, і майже завжди це була брудна лайка. Від розпарених, спітнілих тіл у казармі стояла страшна задуха, і сморід далі дужчав.
Кобзар ніяк не міг заснути. Невимовна туга стискала душу. Він скинув ковдру, потім шорстку сорочку, але дихати не було чим. Різноголосе хропіння, почухування, лайка й сонне бурмотіння виповнювали темряву.
Шевченко підвівся й вийшов надвір. Чорне небо висіло над степом, граючи незліченним розсипом зоряних іскор. Розпечена за день земля ще не прохолола, і сухий гарячий вітер огорнув його голі груди. Він підвів голову до неба, і зойк розпачу зірвався з його вуст.
Мовчало байдуже небо, як мовчить воно на всі сльози і зойки землі. Мовчав і степ. Гарячий вітер, повний ароматів полину, зубрівки та інших запашних трав, м'яко огортав його тіло,
І раптом згадав поет, дивлячись на зорі — ті ж самі зорі, якими він милувався в дитинстві, лежачи на чумацькому возі під рівномірний крок круторогих волів, — що сьогодні ж ніч проти Івана Купала, чарівна ніч, коли дівчата плетуть вінки і пускають їх з тоненькою восковою свічечкою на тихі степові річки — ворожать про своє дівоче щастя, а чорновусі парубки шукають до ранку по лісових хащах вогняний цвіт папороті, який розкриває людині зачаровані скарби, довіку заховані в надрах землі. Де ж він, той чарівний вогняний цвіт, перед яким розсипаються кам'яні мури, залізні грати і кайдани?!
Ні, нічого не вдіяла б тут і чарівна квітка папороті. Нема в цій безкраїй в'язниці кам'яних мурів, ґрат та дзвінких кайданів. Нема про що ворожити солдатові лінійного батальйону. Не для нього червоною жаринкою розквітне десь у хащі лісу цвіт папороті.
Довго стояв Кобзар, дивився на зорі, довго дихав бальзамічним ароматом полину і нарешті знов пірнув у темряву казарми, зморений втомою і важкими думами.
Зранку починалася щоденна солдатська муштра.
Після молитви й сніданку роту вивели на плац для головної солдатської науки — марширування.
(Продовження на наступній сторінці)