Зате інший таємний біль почав смоктати дівочу душу: вона знала, що там, у далекому Семиріччі, кочує аул її майбутнього чоловіка, що Джантемир для того й вирішив відкочувати так далеко від своїх звичних літніх кочовищ, щоб остаточно домовитися, коли відсвяткувати її весілля. Досі вона про це думала майже байдужно, бо ж від долі не втечеш, але тепер, покохавши Жайсака, вона з жахом зрозуміла, що шлюб з Ібраєм — це розлука, довічна розлука з Жай-саком. Іноді, погойдуючись на верблюді, вона поринала в дрімотні мрії, і їй здавалося, що Жайсак і той невідомий наречений Ібрай це одна і та ж людина, і тоді серце її тріпотіло від радості, але варт було опам'ятатися, і таємний біль знов починав точити душу, і похмурою, і жорстокою здавалася їй її жіноча доля.
Тепер аул Джантемира ішов не сам: він влився у величезний, гамірливий потік аулів, які посувалися на літні пасовища — жайляу, і чабанам, і табунникам доводилося весь час пильно стежити, щоб отари не змішалися. Найважче доводилося їм на ночівлях. Верблюдів та коней кожен аул таврував своєю родовою тамгою, але кози, вівці і барани не носили на собі ніякого знака і мало не всі були одної породи, тому з ними було справжнє горе. Щодня і щогодини то в одній, то в другій отарі не дораховувалися кільканадцяти голів, — і починалися суперечки і сварки, крики і лайка, а іноді доходило і до бійки. І, як водиться, від такої плутанини завжди страждав не той, хто загарбав чуже, а той, в кого слабші кулаки і менше табунників та добре озброєних тюленгутів.
Аральське море давно лишилося десь позаду, і праворуч, за низьким степовим обрієм, текла могутня й повновода Сирдар'я. Деякі аули виходили з загального потоку і звертали до її берегів, щоб перелітувати на буйних заплавних луках, а Джантемир уперто продовжував путь у Семиріччя, куди прямували найміцніші й найза-можніші баї.
Мовчазний і похмурий, як чорна хмара, був Джантемир. Не міг він примиритися з думкою, що така сила худоби загинула в Каракумах, і день і ніч уперто міркував, як надолужити втрату. Принишкла й Шаукен. Як і Джантемир, вона над усе цінувала в житті заможність і часто на стоянках наказувала глухому костоправу Габдуллі сидіти біля байських білих юрт і не підпускати до них ані душі, щоб ніхто не підслухав, про що вони радяться з Джантемиром. Але як вони не крилися, в аулі вже пішла чутка, що Джантемир із новою дружиною замислив недобре, недарма криється від свого власного роду, від старшої дружини Зейнеб і власних дітей.
Жайсак нічого не помічав. Йому як старшому табунникові та чабанові ні вдень ні вночі не було спокою, бо весь час доводилося розбирати плутанину проміж своїми й чужими отарами й табунами. Але Кумині багато бачила в житті і багато про що здогадувалася.
— Сьогодні він послав кудись Ісхака з його ледарями, — розповідала вона ввечері синові. — Тільки вирушили ми вранці у путь, як вони поскакали вбік, і потім догнали наш аул надвечір і одразу Джантемир наказав Тайжанові нагострити ятагани, ножі та соїли, а на шакпари набити багато цвяхів, наче воювати збирається.
— Та ну його к шайтану, ana! — відказав сонно Жайсак. — У мене інше в голові. Треба нам якось стати на ноги, видертися з цього ярма, бо не можу я спокійно дивитися, як він висмоктує з тебе останні сили, останні крапельки твого життя.
— Е, синку мій любенький! — зітхала Кумині. — Колись і ми з Шакіром про це мріяли, та, певно, така вже доля наша гірка. Благаю тільки тебе, якщо бай посилатиме на нечесне діло — не йди! Досить тебе вже вовки покалічили, та і йому досить того, що врятував ти йому табун і дочку, за яку візьме він такий багатющий калим.
Материні слова завдали Жайсакові болю. Так, Кульжан — засватана, і ніякі сили не можуть цього змінити... І, зітхнувши, відповів він Кумині:
— Не турбуйся, ала. На брудні справи він мене не підбурить, а Кульжан я рятував не для бая, а тому, що серце в неї золоте. Тільки від неї і бачимо тут добро.
Кумині не помилялася. Ісхак довго сидів уранці в батьковій юрті, де була, й мачуха. Шаукен, поставивши глухого Габдуллу стерегти їх розмову від зайвих вух, а вночі Джантемир збудив своїх тюленгутів, зібрав їх у своїй юрті, дав кожному по соїлу і по шакпару, а старшим синам — Байсали, Ундасинові та Ісхаху — по рушниці і по ятагану, і всі вони під командою Ісхака тихо вийшли із сплячого аулу, кожен ведучи за повід осідланого коня. А на світанку вони пригнали отару відбитих овець. Там було не менше шестисот голів.
Зраділий Джантемир наказав зарізати шість жирних баранів і донесхочу нагодував увесь аул бишбармаком і мантами з білого борошна, потім підніс кожному тюленгуту і чабану по повній піалі кумису і наказав рушати в путь.
У розпал зборів, коли вже вантажили на верблюдів останні жо-лимуї, до них підскакали кілька жінок і аксакалів. Вони одразу зрозуміли, хто тут бай, і всі разом кинулися до Джантемира, з криком і голосінням благаючи його віддати їм їхню худобу.
— Ми такі ж казахи, як і ти, баю, — тремтячим від ридань голосом казала висока сивоволоса жінка з гордим обличчям. — Мало того, що взимку на нас напали хівинці, пограбували нас і захопили в рабство наших чоловіків і синів, так ще й ти, свій, прийшов нас добити? Ти прирікаєш нас на голодну смерть, на загибель.
— Віддай нам нашу худобу! Ми не винні, що Аллах покарав тебе в Каракумах, — підхопив старезний аксакал з ріденькою бородою на мідному від засмаги обличчі. — Віддай, як велить закон Аллаха і пророка його! Ми не гяури, а такі ж правовірні, як ти.
— Нема такого закону, щоб свій свого грабував!
— Живцем в землю клав! — не слухаючи один одного, вигукували інші.
— От і йдіть до Аллаха зі скаргами, — хижо вищирив зуби Джантемир. — На баранах нема знака, чиї вони. Мабуть, це моя отара, яка втекла під час урагану. Нічого не знаю і знати не хочу! — пересмикнув він плечима. І, підібравши поли чапана, підійшов до коня. З несподіваною легкістю стрибнув у сідло і наказав:
— Рушай!
— А-а-а! Он ти як! — кинулися до нього приїжджі. — На баранах знака нема, та на твоїх конях твоє тавро випечене! Коли твій забитий жигіт впав з коня, наші люди коня захопили, і ми доведемо перед всіма ханами й султанами, що ти нас пограбував, як хівинський басмач.
— Як розбійник з караванних шляхів, а не бай, якого звикли шанувати!
— Віддай нам нашу отару, і ми нікому не станемо скаржитися! — кинулася знов до Джантемира стара жінка з гордим обличчям.
— І Аллах віддасть тобі вдесятеро! — підхопили, ридаючи, інші жінки.
— Рушай!!! — шалено гримнув Джантемир. — А ви, — обернувся він до своїх тюленгутів, — женіть їх у три шиї!
Скоряючись наказу погоничів, верблюди гордовито пішли, презирливо жуючи губами і з височини свого зросту позираючи на метушливих людей.
Жигіти нерішуче пєрезирнулися: не годиться їм, безвусим і молодим, гнати сивобородих дідів, а тим більше білоголових поважних жінок.
Щоб покласти кінець цій сцені, Джантемир підострожив коня і навмисно проскакав наперед, обганяючи верблюдів, а знедолені, пограбовані бідаки погрожували йому вслід кулаками і кляли його на всі голоси.
— Прокляття на тебе! І на тебе, і на весь рід твій до сьомого коліна! — з моторошного силою в голосі вигукнула стара жінка і так і застигла в своєму розпачі з високо піднесеною рукою, і з її палаючих ненавистю очей покотилися рясні сльози.
Ішли повз них верблюди, мчали вершники, протупотів, здіймаючи темну хмару куряви, табун. Рушила отара брудно-сірих, чорних і бронзово-брунатних овець, серед яких височіли чабани на конях з довгими біблійними посохами-гирлигами.
Скакав серед чабанів і Жайсак. Він чув усе, йому було соромно й боляче дивитися на пограбованих і знедолених старих людей, дійсно рокованих на загибель. Гостра ненависть до Джантемира кипіла в грудях, але повернути пограбованим худобу він не наважувався.
Раптом до нього під'їхав Тайжан.
— Скачи, друже, наперед, а я хоч не все, а сотні з три віддам цим нещасним. Наш живолуп нічого не побачить за такою курявою, а потім як-небудь відбрешемось.
— Добре! — з радісною люттю кинув Жайсак і поскакав наперед, де висіла в хвості аулу густа хмара куряви, за якою давно зникла важка постать Джантемир-бая.
Коли Жайсак від'їхав. Тайжан свиснув собак, скерував коня навперейми отарі, відділяючи невеличку отару в 250-300 баранів, і погнав їх назад, туди, де ще стояли пограбовані.
— Ось вам, аксакали і матері, частина вашої отари на розплід. Дати більше не можемо. І так наш шайтан із світу нас і зжене, якщо довідається, — сказав Тайжан, підскакавши до них впритул. — Не сумуйте, скажіть краще, як вас звуть і де ваше кочовище. Якщо не стане нам життя від нашого Джантемира, заберемо своїх баранів і прийдемо до вас в аул. Чи приймете ви нас тоді до себе?
— Аллах тебе благослови, жигіте, — відказала стара жінка з гордим обличчям. — Кочуємо ми на північ від Балхаша. Приймемо. Приймемо, як рідного, першу-ліпшу дівчину за жінку дамо, юрту поставимо, — зі сльозами в голосі додала вона. — Скажи й ти, як звуть тебе, жигіте, щоб знати, за кого молитися Аллахові.
— Нас двоє: Жайсак і Тайжан! — відказав Тайжан і, повертаючи коня, помчав навздогін аулові, який вже зникав у сірій хмарі куряви.
IX. РЯДОВИЙ ТРЕТЬОЇ РОТИ
Прогуркотівши по хиткому дерев'яному мосту через Урал, тарантас виповз на пагорок і в'їхав в Орську фортецю.
(Продовження на наступній сторінці)