не бачила, скільки промайнуло перед очима високих покоїв з ліпними барвистими стелями і склепінчастими вікнами та дверима. Її спустили на низький і м'який диван, і носії беззвучно вислизнули за гаптовану запону, залишивши її на самоті.
Хвилину лежала вона нерухомо, ніби силкуючись забутись, розвіяти важкі примари, потім розплющила очі.
Кімната була невелика, напівтемна. Візерунчаста стеля, де без краю повторюються зорі й многокутники, поділені опуклими смужками; звислі карнизи, низькі склепінчасті двері, такі ж самі вікна з кольоровими шибками і мушарабіями [140] від сонця. На кам'яній долівці — килим на всю кімнату. Вздовж стін — дивани, а посередині — маленький восьмикутний столик із перламутровою інкрустацією, не вищий від звичайного дзиглика, та кілька строкатих подушок. От і все.
Клітка. Чепурна, барвиста клітка, звідки не судилось їй видертися на волю. Як божевільна, схопилася вона і припала до вікон. Але вікна виходили в сад, де на тлі безкрайого моря повзли візерунчастим різьбленням альтанок виткі троянди й виноград, а міцні кам'яні мури з гребенем, пообтикуваним склом, відбирали останню надію на втечу.
Крижаний спокій охопив Настю. А думки запрацювали гостро й напружено.
Мовчати! Удавано скоритися. Не намагатися втекти, але жити самою думкою про втечу. А коли все тутешнє життя стане відоме і зрозуміле, коли заговорить вона по-татарському, як справжня кафф'янка, коли обізнається з усіма звичаями татар, — тоді втекти, і привести козаків, і стерти з землі свою колишню в'язницю, і донесхочу впитися жахливою і солодкою помстою.
"А Петро?" — здригнулося болем дівоче серце.
Що, коли він ударить на Каффу і скрізь шукатиме її, а вона сидітиме в цій клітці, не знаючи, що він тут?! Настя мимоволі зціпила зуби, щоб не застогнати. Ні, це було б надто жахливо! О, вона хитруватиме! Вона вивчиться по-татарському так, щоб жодний татарин не підозрівав, що вона його розуміє. Вони одверто розмовлятимуть при ній, як розмовляють при хортах або при глухонімих.
"А беглер-бей?"
І знов заборсалася вона по кімнаті, як підстрелена ластівка. Хоч яка вона була наївна, але все ж розуміла, що не для праці куплено її на вагу золота. І дрож жаху й огиди перебіг її тілом. Ні, вона цього не допустить! Вона битиметься, кусатиметься, дряпатиметься, вона змусить його зненавидіти себе й вигнати в поле робити, Це все ж таки краще, ніж бути втіхою похітливого татарина та з мукою і огидою зраджувати того, далекого й безмежно кoxaного.
— Ні, ні, краще вмерти!
Настя зціпила зуби з огиди й ненависті. І тому, що беглер-бей був молодий і вродливий, гостріше палала її ненависть до нього.
Щось тихо зашаруділо за спиною. Настя рвучко обернулася. Маленька чорноока татарочка років десяти сором'язливо ховалася за гаптовану запону.
Настя ступнула до неї з перекошеним люттю обличчям. Татарочка перелякано відскочила, і за запоною швидко-швидко залопотіли її маленькі папучі [141], а Настя сіла і замислилася. Порив стих. Вона відчувала безкраю втому й сум. І, опустивши очі, побачила вона на своїх грудях заповітне намисто. Крапельками крові палали рубіни в золотому павутинні різьблення. Тільки не було середньої підвіски з найбільшим, найкоштовнішим рубіном. Десь загубила вона його в рідних степах, а може й тоді, коли Сафар тягнув її, непритомну, з рідної хати.
І пригадала вона хутір, явір, що тихо шелестів над головою, батька з новою люлькою і Сагайдачного, веселого й щасливого. Ох, чому, чому не послухав він розважливих порад її татка?!
Сідало сонце. Море забарвилося аметистовими тонами. Мліли над ним темно-бузковими пасмами хмари, облямовані золотом. У кімнаті сутеніло. Прийшли невільниці, знаками покликали її, привели до галерейки, де музично дзюрчав фонтан. Спритно роздягли її і обмили з голови до ніг водою, напахченою трояндовою олією, принесли їй одяг, прозорий, як світанковий туман.
На дворі й на галереях заблимали олійні лампи, підвішені на ланцюжках до стель. Їх мінливе полум'я здригалося від морського вітру, і вибагливі тіні гойдалися по кутках, розмахуючи сірими рукавами. Настя повернулася до знайомої кімнати й лягла не роздягаючись. Серце напружено билося, слух ловив кожен шелест, кожен шепіт у сералі. Але повільно линув час, і все було тихо.
На сході вставав повний місяць. Побігла до нього морем срібляста стежка іскор. Солодко й ніжно пахтіли кипариси, лаври й величезні дзвоники, що скидались на лілеї чи то дур-зілля. Незчисленними бубонцями дзюрчали нічні цвіркуни. Ішла над землею південна, любашна ніч.
Настя непомітно заснула. Втома і все перебуте зморили її. Розкинулося на м'якому дивані змучене тіло, і Селім мимоволі замилувався сплячою, завмерши на порозі. Але, хоч як тихо він увійшов, погляд його збудив Настю. Вона схопилася і, вмить пригадавши все, за билася в куток.
Селім спустився на диван і рухом покликав Настю до себе, щось говорячи їй по-татарському. Настя гнівно хитнула головою. Селім щось відповів їй, шкірячи білі зуби, але Настина упертість, певно, набридла йому. Він наблизився до неї і зненацька схопив її за стан. Настя відкинулася всім тілом, розпачливо й вороже. Він тягнув її до себе і підтримував за потилицю, намагаючись поцілувати. Вона вперлася руками в груди, пручалася, билася, як риба в рибалчиних руках, і раптом намацала на Селімовому поясі кинджал. Яке щастя! Блиснуло загострене лезо, але він вчасно впіймав її руку і, незважаючи на розпачливий опір, вирвав його і викинув за вікно. Кинджал блиснув срібним променем і впав на грядку серед квітів. Лезо встромилося в землю, і ще довго тремтів його держак, блимаючи при місячному сяйві діамантами, наче крапельками роси.
Селім випустив Настю і сів на диван, витираючи чоло, потім ляснув у долоні. Ввійшов євнух і, схрестивши руки на грудях, мовчазно очікував наказу.
— Перекажи їй, — кинув Селім, — рано чи пізно вона все'дно належатиме мені. Нащо ж ці примхи й опір?
Євнух уклонився і переклав Насті Селімові слова. Вона глянула на нього очима, повними ненависті, і відрізала:
— Ніколи! Так і скажи своєму володареві.
І Селім зрозумів, що іншої відповіді сьогодні не буде. Роздратовано вдарив він кулаком по дивану і вийшов.
Минали дні, а Настин опір не меншав. Селім уже не намагався взяти її силоміць, але щовечора приходив до сералю і довго сидів біля неї, курив наргіле і, вивчивши кілька українських слів, повторював:
— Насте — троянда! 3апашна й колюча троянда. Солодко дихати її ароматом, але чому вона холодна, як медуза, і як медуза опікає своєю красою?
Настя мовчала й байдуже відверталася, нібито не до неї були його слова. І Селім мимоволі губився. Вперше за своє життя бачив він таку байдужість. Упертість, жах — це було зрозуміло, але байдужість — ні. Для Насті він не існував, ніби замість живої істоти перед нею була порожнеча.
Він надсилав їй пишні оздоби й подарунки. Венеціанські й перські купці приносили їй коштовні мережива, обручки найтоншої роботи, шовковий газ, прозорий, як ранкова імла над морем, усипаний діамантами, ніби оббризканий росою. Настя байдуже переглядала все, наче книжку з малюнками, і відсилала купців, не залишаючи собі нічого.
Тоді приходили садівники, прикрашували її покої гірляндами зелені, приносили китиці рідких квітів і кошики смуглявих персиків, прозорих виноградних грон, синій інжир і свіжий мигдаль. Настя нюхала квіти й відверталася. Все це було таке чуже, таке відмінне від рідного степу, від безмежно дорогої рідної батьківщини.
І Селім божеволів. У розпачі наказував він привезти з-за гір степових, сором'язливих квітів: рум'янок, медуницi, червоної калини, чебрецю й ковилю. Настя рвучко пригорнула їх до себе, довго плакала над ними, цілуючи напівзів'ялі пелюстки, але коли Селім наближався до неї, ставала ще мовчазнішою і відчуженішою.
Селімові западав під ногами грунт. Він відчував, що сам стане невільником своєї бранки, що покохав уперше за своє життя. Він наказав двірському поетові складати на пошану Насті газелі [142] та рабайяти [143] на зразок творів Газі-Герай хана [144], Омара Хайями та Хаканія [145] — і поет щовечора приносив йому нові пісні; написані арабською в'яззю на довгих згортках пергаменту, але Настя презирливо зиркала на ці згортки, а коли євнух ламаною польською мовою спробував перекласти їй складні витончені метафори двірського поета, обурено тупнула ногою й вигукнула:
— Ану, геть звідси! Не розумію і не хочу розуміти, що тут надряпано! І без того все мені тут остогидло.
І Селім вигнав улюбленого поета, а вірші його кинув у вогонь. Він наказав своїм колишнім одаликам прислуговувати Насті і вчити її по-татарському і здивовано помітив, що вчиться вона охоче, навіть намагається вимовляти як справжня татарка. За місяць Настя так призвичаїлася до татарської мови, що Селім заговорив із нею одверто:
— Я пильную і шаную тебе, як квітку, створіння аллахове. Чому ж ти така жорстока до мене?
— Я вільна жінка, — гордо відповіла Настя, — а вільна людина ненавидить того, хто купив її за гроші і держить у неволі.
І знов пішов Селім, розгублений і збентежений. Відчинити свій палац і перетворити свій побут на європейський, як у греків та генуезьких купців, він не міг: весь мусульманський світ повстав би проти нього, як проти віровідступника, та й не наважився б він піти проти свого закону та звичаю, тому, не знаючи, що робити, викликав відомого шейха, щоб тон дав йому добру пораду.
Вислухавши Селіма, шейх довго мовчав, чи то міркував, чи то удавав, що міркує, щоб надати своїй пораді більшого значення, і нарешті відповів тайнозначно і пишномовно, як всі східні вчені та мудреці:
(Продовження на наступній сторінці)