— Ні, панове, тут я вам нічого не зроблю. Козацька старшина судить козаків між собою, а позиватися з паном за землю можна тільки в підкоморському суді.
— Як то?! — обурився Барило. — Таж підкоморій такий же пан, як і падлюка Бжеський! Вони ж боронитимуть один одного. — А мо, розсудить і по закону? Все ж він присягу брав, — нерішуче зауважив хтось.
— Таке! Роззяв рота: мо, вареник сам тобі в пельку вскочить. Ні, братику: пан за пана міцно стоїть, бо ми для нього тільки хлопи погані.
Хоч як обурювались козаки, та треба було щось діяти. Старшина поїхав до Канева й Черкас, здобув копію грамоти Стефана Баторія [132] на козацькі землі і вольності і привіз з собою досвідченого прокуратора.
Прокуратор уважно вислухав козаків і запитав:
— Як саме ви бажаєте позиватися: від самих уходників за наїзд, грабунок і побій чи від усього села за те, що земля ваша, бо королівську грамоту видано помилково на ваше козацьке майно.
— Так, щоб його духу не було і щоб земля, як і споконвіку, була наша.
Прокуратор довго розпитував дідів про минуле Сивери, переглянув усі папери, що були в козаків, і почав писати позов.
Одержавши позов до суду, пан Бжеський накинувся півнем на возного.
— Ото погань! Ото лайдаки! — обурено верещав він, шпурнувши возному папірець. — Не хочу брати отого паскудства. Це ж образа шляхетської гідності!
— Я людина маленька, пане, — спокійно відповів возний, підіймаючи зібганий папірець. — Але мам гонор попередити пана, що ухилятися від суду не має права ніхто, навіть сенатор чи то коронний канцлер.
— Як то? Щоб я паскудився з власним бидлом?! Відійдіть, пане, від гріха, бо я людина військова і за себе не ручуся.
— Як пан собі хоче, але я мушу сповістити суд, що пан ухилився від позову, а це значно погіршить справу. Раджу пану взяти позов і краще подумати про оборону своїх прав на суді, бо за законом можна не з'являтися на суд тільки через важку хворобу, на випадок посполитого рушення або вального сойму, де пан є обраний посол.
Але річ була зовсім не в тому: Бжеський не ухилявся від суду, але боявся дати свій підпис під будь-яким папірцем, гадаючи, що цим самим він уже щось визнає або позбавляється якогось права.
З важким серцем узяв пан Бжеський позов, а як тільки вийшов возний, викликав до себе Маєвського. Та пробощ виїхав на парафію, і хоч як пан Бжеський вчитувався в короткомовний текст позову, він нічого не добрав і не вигадав, але настрій його зіпсувався вкрай.
Бжеський не спав усю ніч. Весь час ввижалося йому, що сиверяни виженуть його з замка. Його обсипало холодним потом. Він борсався в ліжку, як божевільний, пив холодну воду і, нарешті, вигадав чудовий вихід:
"Викличу Грохольського. Це він, негідник, виклопотав мені цю кляту землю. Хай викручується: Так я йому й скажу. Я просив нагороди за подвиги, а ти мені накоїв стільки клопоту. Дай мені іншу землю — і хай їй чорт, цій клятій Сивері"
І Грохольський уволив його бажання. Як підкоморій, він добре знав, що позов подають до рук позивальників за шість тижнів до суду і, діставши від Бжеського листа і розрахувавши час, він негайно виїхав із Варшави, радий вирватися на дозвілля вiд безлічі різних справ, і прибув до Бжеського за три дні до суду.
Він трохи хвилювався, не зрозумівши з листа, в чому річ, але, прочитавши позов сиверян, зареготав і довго не міг вимовити слова.
— Та чого пан регоче? — Обурився Бжеський. — Що я робитиму, коли вони справді відсудять землю?
— Та ти з глузду з'їхав, любий Рогмунде, — нарешті ледве вимовив Грохольський, витираючи сльози. — В тебе ж є королівська грамота. Розумієш: ко-ро-лівська. І ти гадаєш, що її можна знищити з примхи якихось хлопів, обернути на ніщо?
Бжеський ображено підібрав губи.
— Не розумію, що тут дивного. Адже знищили королівську грамоту, надану Німцевичеві на Білинецьке староство.
— Що?! Та це ж зовсім інша річ. Ту землю дали Німцевичам, не знаючи, що її вже подаровано небожеві ксьондза Януша Радзівілла. Хіба ж можна дорівнювати княжат до якихось хлопів, — презирливо вказав він на зібганий позов сиверських козаків. — І невже є в Речі Посполитій хоч один дурень, який не розуміє цієї різниці.
Це вийшло не зовсім чемно, але щиро. Пан Бжеський почервонів, але не час було ображатися. Та й гостинність зв'язувала його.
А пан Грохольський вів далі, не помітивши власної нетактовності:
— Хай приїздить підкоморій. Побачимо, хто має рацію — ти чи я.
— Так, але ж вони теж посилаються на якусь королівську грамоту.
— Кажу тобі, що нема про що турбуватися. Ці хлопи не вміють відрізнити королівської грамоти від першого-ліпшого папірця, я їм покажу, що тaкe наш закон, і, якщо тутешній підкоморій не мавпа, а людина, я доведу його до доброго розуму.
Говорячи, Грохольський задоволено позирав на себе в кришталеву глибину дзеркала і підкручував тоненькі вусики над гостренькою борідкою, за модою Генріха Валуа.
Бжеський зовсім заспокоївся і набрав войовничого вигляду.
— Та і я не дам себе ображати. Я доведу, що не можна жартувати з рятівником найяснішого принца Владислава, — бундючився він, як гиндик перед квочками, зовсім забувши, що його подвиги — плід палкої уяви і спритної вигадки пана Грохольського.
На суд прибули вони в повному блиску шляхетського гонору. Грохольський почепив на себе всі ознаки своєї гідності, щоб справити якнайбільше враження не тільки на сиверян, але й на свого черкаського колегу. За законом підкоморський суд відбувався на самому суперечному грунті, на полі або в першій-ліпшій селянській хаті.
Приїхавши до Сивери, підкоморій зупинився на майдані біля церкви. Наказавши возному викликати позовників, він присів відпочити на дубових колодах, де кожного ясного вечора збиралися сиверяни.
Нудьгуючими очима дивився він на село і думав, як остогидли йому ці безглузді козацькі позови за землю. Коли ж вони зрозуміють, що земля мусить належати самій шляхті і всі так звані вільності і привілеї є тимчасова поступка уряду, аби швидше і густіше залюднити прикордонний степ. Це ж так просто і ясно. А козаки роздирають його на шматки своїми скаргами й примушують таскатися в погоду й негоду чорзна-де, рискуючи застудитися або потрапити під кулю незадоволеного судом позовника.
Був сіренький похмурий день ранньої осені. Під вогкою імлою згасали яскраві плями козацьких жупанів і жіночих плахт, і навіть пишні кунтуші панів, наче припорошилися сумом. Вогкий вітер гойдав тополі, зривав золоте листя і вкривав ним грузьку чорну землю. Блищали калюжі, а розсякла дорога стала масна і чорна, як зерниста ікра.
Сиверяни прийшли цілим навтовпом із старшиною, Панасом Барилом і прокуратором на чолі. А Бжеський — з Грохольським, Свенціцьким, Ровіцьким і юрбою жовтовусих литвинів. Осторонь ховався Маєвський, із удаваною покорою опускаючи очі долу.
Перед початком засідання Бжеський уповноважив виступити замість себе куявського підкоморія і королівського підчашого, пана граб'я Єрзя Грохольського. Підкоморій здивовано і трохи збентежено вклонився несподіваному колезі і розпочав суд.
Бжеський був обурений. Він гадав, що підкоморій прибуде до нього перед засіданням і він устигне добре нацькувати суддю на знахабніле бидло, як він презирливо називав козаків.
Підкоморій голосно прочитав позов сиверських козаків, потім звернувся до них із звичайним запитанням:
— Які у вас докази вашого права?
— Земля сиверська, — твердо й упевнено почав прокуратор, — споконвіку належала шляхетному зем'янинові й козакові Омеляну Іванову. Почцівий круль Стефан Баторій дав йому грамоту на землю рівно сорок шість років тому [133]. Ось засвідчена копія цієї грамоти. Звідси ясно, що це не пустка, не займанщина, а приватне володіння, і королівська канцелярія не мала права видавати будь-які грамоти на цю землю, навіявши помилку як на його королівську мосць, так і на пана Бжеського, даруючи йому те, що держава не могла йому подарувати, — упевнено викарбовував прокуратор, дивлячись просто на свойого супротивника.
І пан Грохольський прийняв виклик.
— Королівська канцелярія знала, що робила, даючи грамоту панові Бжеському. Омеляна Іванова ми тут не бачимо, а бачимо невідомих людей без роду-племені, які свавільно оселилися на безгосподарних, тобто королівських грунтах, що роздаровуються за військову службу й інші заслуги.
— Омелян Іванов помер двадцять років тому, — підняв рукавичку прокуратор. — А його законні спадкоємці продали батьківську землю частково моїм віродавцям, частково пану Стефану Потоцькому, про що є запис у земських книгах, копію якого маю гонор подати судові.
І прокуратор подав підкоморієві кілька паперів із великими печатками й закрутистими підписами.
Грохольський відчув, як грунт захитався йому під ногами. Комедія суду ставала драмою з складними перепитіями, бо хоч кожен підкоморій і намагався судити, як належить шляхтичеві, але в межах закону, а бездоганні докази, як судові акти, ламали всі їх побажання і вимагали відповідного висновку. Безпорадно озирнувся Грохольський на пана Бжеського, а той замість відповіді роздратовано стенув плечем: "Вплутав мене, мовляв, у погану icтopiю – так сам і викручуйся, а я тут ні при чому". Грохольський нервово засмикав борідку, і голова його запрацювала, як млин під високою водою. Треба за всяку ціну знепевнити цю продаж.
(Продовження на наступній сторінці)