І тут врятував його пробощ Маєвський. Тихо слизнув він вздовж стіни, наче був він не огрядний і присадкуватий, а легкий, як пасмо туману над Ворсклою. Опинившись поруч Грохольського, він щось зашепотів йому на вухо. Грохольський засяяв.
— Я прошу допитати як свідка пана пробоща Маєвського, — проголосив він, насмішкувато примруживши очі на прокуратора. — Він доведе, що цей продаж незаконний.
І, хоча належало спочатку розглянути папери, а вже потім допитувати свідків, черкаський підкоморій уволив прохання куявського колеги і викликав пробоща.
— Що пану ксьондзу відомо в цій справі? — спитав він, записавши ім'я й гідність Маєвського.
Пробощ схрестив на череві пухкі рученята, підвів очі до неба, ніби закликаючи бога допомогти йому виконати свій громадський обов'язок, і, зітхнувши, відповів:
— Відомо, що п'ятнадцять років тому пан Станіслав [134] Гурський подав до житомирського гродського суду позов на спадкоємців Омеляна Іванова за те, що вони, прості хлопи, насмілилися незаконно називатися шляхтичами і дідичами Сивери і по фальшивому запису передали її панові Потоцькому, на шкоду і збиток панові Гурському, як законному власникові землі, яку він продав коморникові Юрію Немиричу.
— І який був судовий вирок?
— Суд ухвалив, щоб сини Омеляна Іванова подали докази їх шляхетності; але — на превеликий жаль — вони нічого не довели судові, бо таких доказів не існувало, — з тонкою посмішкою зітхнув пробощ. — Проте, як пану підкоморію відомо, тільки сама шляхта має право володіти землею...
— І козацтво... — урвав прокуратор.
— Але не кожна хлопська шушваль, як ці сиверяни, — гордовито відгукнувся Бжеський.
Козаки обурено й загрозливо загули, а старшина виступив наперед і, поклавши руку на шаблю, звернувся до судді:
— Прошу пана підкоморія зауважити, що Панас Барило і половина, а мо, й дві третини сиверян, — реєстрові козаки, і геть усі вони є співучасники Московського походу, за що мають нагороди й подяку його королівської мосці, пана круля.
Боротьба була складніша, ніж то думав Грохольський. Прокуратор собаку з'їв на крючкодерстві. Піт виступив на чолі пана Грохольського, але так само пихливо стовбурчилися його вусики, так сaмо презирливо кривилися губи усмішкою.
Це був справжній двобій, де супротивники відбивали влучні докази і блискавичні вигадки супротивника, і нa кожну дрібницю відповідали міцною юридичною відсіччю, і самі переходили в наступ.
— Коли б нам навіть пощастило довести, всупереч правді, що Омелян Іванов не шляхтич, не забувайте, що сиверська земля лежить у межах земель козацьких, дарованих козацтву, королем Стефаном Баторіушем, — наступав прокуратор.
— Так, але після Наливайчиного повстання козаків визнано поза законом як зрадників і ворогів ойчизни і позбавлено права володіти землею, — пиховито сказав Грохольський.
— А року 1602 з них знято баніцію. Тоді їм повернули колишні землі, навіть Терехтемирівський монастир, і поновили їх у старожитніх правах і привілеях.
— Не всіх, а тільки співучасників походу проти ворогів Речі Посполитої, давніх козаків. Хай вони доведуть, ваші сиверяни, що вони народилися від реєстрових. козаків і самі вписані до реєстру, — перейшов у напад Грохольський.
— Факт їх перебування на королівській службі в поході під Московою і Смоленськом в козацьких полках — достатній доказ для суду. І якщо пан Бжеський має нагороду, як співучасник цього походу, ця нагорода не повинна бути видана за рахунок інших співучасників того ж походу.
Бжеський обурено фиркнув у пишні вуса й виступив наперед.
— Як сміє пан прокуратор дорівнювати мене до якихось хлопів, що втекли від панських канчуків.
І знов загрозливо загуло і насунулося козацтво.
— Ми ніколи не тікали від ворогів, як пан Бжеський із своєю гусарією від жменьки партизанів князя Пожарського — раптом кинув йому в вічі старшина тремтячими з люті вустами.
Бжеський, як божевільний, схопився за шаблю, а старшина й собі вихопив з ножен блискуче черкаське лезо і став в оборонну позицію. Возний та виж [135] кинулися проміж них.
— Відберіть у них зброю, бо на суді заборонено бути озброєним, а хто не побажає її віддати, виведіть того геть звідси, — наказав підкоморій.
Старшина мовчки відстебнув шаблю і передав її козакам, а Бжеський гордовито спустив лезо додолу і презирливо засміявся.
— Ось що визначає кров завзятого вояки: мало не заплямував себе двобоєм з якимось хлопом, — сказав він, відсапуючись.
Коли порядок було встановлено, прокуратор знов попрохав слова.
— Як оборонець сиверських козаків, я перш за все прошу пана підкоморія визнати право власності на сиверську землю за козаками реєстровими й нереєстровими, які брали участь у Московському поході в лавах королівського війська. По-друге, визнати наїзд на уход шляхетного козака Барила за акт самоправства і грабіжництва, бо межі землі, подарованої панові Бжеському, проходять Ворсклою, а зазначений уход міститься за дві милі на південь від Ворскли, ген-ген у Дикому Полі, а тому зобов'язати пана Бжеського сплатити всі збитки Панасові Барилу, а самий уход визнати за власність Панаса, Барила.
— А я вимагаю визнати пана Бжеського за власника наданих йому земель, бо уход хоча й по той бік Ворскли, але теж відомий під назвою сиверської землі. До того ж, цю землю ніколи не орали, тобто вона є пустка, підлегла залюдненню.
— Он як! — обурено наблизився Барило. — Коли панам бажається щось захопити — земля є пустка; а коли приїздять королівські шафарі й пишуть люстрації [136], вимагаючи ланове [137] та інші податки, тоді ту ж саму землю вважають за приватну власність. І я вже двадцять років плачу за неї, як за своє майно.
І Барило поклав перед підкоморієм кілька копій з люстрації і план сиверськоі землі, підписаний королівським урядовцем.
Тим часом підкоморій надіслав возного і вижа оглянути уход на місці і перевірити межові знаки, а сам почав допитувати свідків. Грохольський насторожився: треба було конче збити їх, витягти з них, що треба, заплутати їх в протиріччях або заплямувати так, щоб суддя не йняв віри їх словам. Але й тут справа була складна. Знаючи, що твердження нешляхтичів не мають сили, прокуратор викликав кількох статечних старшин, що мали папери про своє шляхетство, і добре підготував їх до допиту, передбачаючи більшість каверзних запитань Грохольського. Тому й заплутати їх було важко. Були свідки з боку пана Бжеського. Прокуратор почав їх добре виводити на чисте, але підкоморій урвав його і вдруге викликав пробоща Маєвського. О, той не плутав, спритно і хитро відповідав і чимало попсував крові сиверянам.
Накрапав дрібний дощ. Обрій пойняла сиза імла. Гучно й тоскно перекликалися півні. Сиверяни тулилися попід хатами, ховаючись від дощу. Підкоморій почекав трохи, і коли дощ ущух, рушив на поле, бо по закону підкоморій мусив розв'язати кожну справу того ж дня, не відкладаючи її до ранку.
І, "ставши [138] на грунті, де спор був, моццю зверхності королівської і владою уряду свого підкоморського", посилаючись на артикули литовського статуту [139] і на постанови королівського суду, висловив пiдкоморій свій вирок:
Понеже землю Сиверу подаровано козакові Омеляну Іванову ще за почцівого короля Стефана Баторіуша, але наступні королі цього дарунка грамотами не ствердили і спадкоємці Іванова свого шляхетства не довели, тобто і права володіти землею, — вважати землю Сиверу за недоторкану й безсумнівну власність пана Рогмунда Бжеськoгo.
Проте уход peєстрового козака Панаса Барила, грунтуючись на огляді меж, на доводі спокійного й довгого уживання, на поданих люстраціях і на показах свідків, до віри гідних і під присягою допитаних, — вважати ухід за Барилчину власність; і за гвалт, образи et cetera — стягнути з пана Рогмунда Бжеського на користь оного Барила п'ятсот кіп литовських грошей.
Низько схилилися чубаті голови. Програли. І програли всупереч очевидності, законові й праву. Позбулися шматка хліба, притулку. Що ж тепер? Піти світ за очі, на південь, у Дике Поле, або скоритися й сплачувати Бжеському данини та чинші, які йому забажається на них накладати, і потроху перетворитися на хлопів, на безмовну худобину, що працює на пана, як миршава шкапина?
Але причепитися не було до чого. Підкоморій добре знав, як судити: наклавши на пана Бжеського грошову кару за Барила, він кожному довів. свою чесність та безсторонність. Збентежений був і пан Бжеський. З одного боку, як не радіти з такого вироку, але ложка дьогтю псувала бочку меду, тим більш що грошей у цю мить у нього не було, і довелося поставити двох поручників у тому, що кара буде сплачена протягом місяця. А що може бути ганебніше для пишного пана, як виявити, що його кишені порожні!..
РАБИНЯ
Настя плакала довго-довго. Обірвалася остання нитка, що зв'язувала її з батьківщиною. Глибокий розпач паралізував її. Не було сили ані підвестися, ані озирнутися. Довго, ритмічно гойдалися ноші. Тричі змінялися негри-носії, а Настя не рухалася, лежала, як мертва, заплющивши очі, і тільки коли-не-коли здригалася з болю.
Що думала, що відчувала вона, сидячи на терезах, — вона й сама не знала. Та й тeпep була вона як уві сні. Чи не все одно, де понесуть її і до кого?! Тепер вона вже не людина, а рабиня, куплена за гроші і зважена на терезах.
Як ось урвалося ритмічне коливання. Міцні руки підхопили Настю і внесли до палацу. Вона не оглядалася,
(Продовження на наступній сторінці)