— Панове! — гримнув він, стискаючи жилаві кулаки. — Де ваші голови? Чим ви думаєте? Чи горілкою у вас пам'ять відбило? Хто вас на панщину ганяв? Хто лупив канчуками? Хто відбирав останній гріш? І мед, і снопи, і птицю, і рибу? Хто з землі зганяв на волоки, відбирав під фільварки ваші лани? Пани! Самі пани! Хто забороняв вам судитися в своєї старшини? Знов пани! Від кого бачили ви саме знущання? А кого ви тепер слухаєте? Старшин, таких же панів, як і шляхта. Чим вони кращі? Також ссуть нашу кров, тільки прикриваються всякими хитрощами. Хто вам очі замилює улесливими словами? Сагайдак! Недоляшок! Королівський попихач! Кому король дає грамоти? Кого посилає в походи боронити свої справи під Москву, під Смоленськ? Його, Сагайдака! Як вірний собака, служить він клятому панству і панському королеві. Осавула слухаєте! Свиридовича! Та він і сам шляхтич, колишній староста. Забули, як він колись ганяв вас на панщину? Який з нього козак? А ви й вуха порозвішували. Вони гадають вашими руками заробити собі половину здобичі за свої човни та військовий припас, бо в нетяги ані мушкета, ані шаблі нема путньої. Самі штани, чим сором прикрити, та й ті в дірках.
Голота оточила Барабаша щільним колом.
— Та воно так! — залунали вигуки. — Бити панів — це перша річ!
— Так і веди нас на панів!
— Хіба ж ми від того!
— Бий панів, чого довго думати!
— На ляхів веди!
— На коронного гетьмана!
— Викоренити їх до ноги!
— З родом-племенем!
— На Каффу!!! — насаджувалися поодинокі голоси.
Але юрба ревла чимраз гучніше.
— Бий панів!!!
— Пали! Ріж!!!
— З жінками та дітьми, щоб не розплоджувалися!
Тільки навколо Бородавки та ще кількох юрбилися жменьки козаків і де-не-де кидали своє гасло:
— На Каффу!!! На Каффу!!! Визволяти бідних невільників!
Барабаш відчував свою перемогу. Він стояв на барилі, взявшись кулаками під боки, і звитяжна усмішка заграла в його очах.
— Чого ж ви очікуєте, панове? Кидайте шапки! Бий панів! — гримнув він перший і перший кинув шапку вгору.
— Стій!.. — ревнуло щось за його спиною.
І на барилі поруч Барабаша виріс Корж.
Міцно схопив він Барабаша за комір і обернув обличчям до себе. Нетяги завмерли з несподіванки. Запанувала тиша. Що це таке? Зарослий аж до очей, худий, як смерть, козак трусить Барабаша, кидаючи йому просто в вічі:
— Мовчи, падлюко! Ти бачив, що таке неволя? Знаєш її? Ні? Ну, так заткни собі пельку і не бреши, як собака на вітер!
— He пізнаєте, панове? — звернувся він до юрби. — Справді важко пізнати, бо лихо тільки рака красить. Ну, так дивіться, я — Данило Корж, з Переяславського полку. Втік я з татарської неволі. Бачите: ось і невільницьке тавро на лобі. На все життя, до смерті; знівечили, випалили червоним залізом. А ось спина моя невільницька. Дивіться.
І швидким рухом Корж скинув стару свитинку, накинуту на голе тіло. Він був страшний: ребра і лопатки випинались у нього з-під шкіри, як на здохлій шкапині, і червоні, незагоєні басамани обшморгали його спину і плечі. Це було так моторошно, що козаки опустили очі додолу. Запанувала така тиша, що було чути, як зітхали старі cивi козаки, пригадуючи татарські катівні.
— Бачите ці басамани? — питав Корж, обертаючись на всі боки. — Зняли мене з галери тому вже півроку, а рани від батогів та таволги ще не загоїлися. Отже, подумайте, які були вони на галері. А руки?! А ноги мої! Бачите, як роз'ятрили їх кайдани? Ось вона, неволя татарська! День і ніч у кайданах спи, працюй, їж і пий скарлючившись, прикутий до лави. А по спині б'ють таволгою. А годували чим? Cтepвом та гнилими покидьками! Собаки того не їстимуть, що ми їли з голоду. Важив я торік сім пудів, а тепер більше як три не заважу. На ребрах хоч смичком грай, як на скрипці... А ти ще смієш говорити, що не треба визволяти невільників? — звернувся він до Барабаша, міцно струснувши його за плечі. — Та за таке слово треба було б тебе, як собаку, продати татарам у неволю! Тоді б прочухався, кнур вигодуваний! Накрутить вас отакий дурень, отакий падлюка і зрадник, — звернувся Корж до юрби, — а ви, панове, й вірите! Подумайте, що в турків понад триста галер, а на кожній із них гине по двісті-триста невільників. І всі вони ваші брати, така ж голота нещасна, бо ж старшина відкупається на волю. Гниють вони заживо від ран та голоду, а ви тут пельки дерете з ненажеру. Іч, які ви гладкі та відгодовані! Як кабани проти Різдва. Ткни ножем — ніж у салі загрузне, не дійшовши до м'яса, а там люди мруть з голоду і віку собі вкоротити не можуть, бо в кайдани закуті. Заждіть! Потрапите теж у неволю. Тоді порозумнішаєте. Та пізно буде зарадити лихові.
— А в панів хіба солодко? — крикнув Барабаш. – Не слухайте його, гетьманського підлабузника! Пригадайте панські канчуки, панщину, знущання! Панські шибениці. Орендарів пригадайте! Бий панів, голото нещасна!
Але слова його розтанули в скаженому реві юрби, Зблідлий, з гарячими, як вугілля, очима, Барабаш вихопив шаблю з ножем.
— Бий панів! — несамовито крикнув він. І кинувся на Бородавку.
Забряжчали шаблі. Тимко, Савка і ще сотні з дві одчайдушної голоти оточили свого ватажка.
Билися люто, мовчки зціпивши зуби, по держаки застромлюючи леза в груди. Забиті не падали, затиснуті серед живих. Поодинокі постріли й вигуки, брязкіт лез, лайка, прокльони зливалися в глухе гудіння. Барабашівцям запалась під ногами земля. Барабаш бився завзято в першій лаві. Чимало супротивників упало під його рукою. Чиясь шабля змахнула йому оселедець разом із шкірою з голови, оголивши череп. Скривавлений, блідий він бився й бився, ніби не відчував ані болю, ані ран.
— Ось тобі, собако! — просичав Свиридович, націлившись на нього пістолем. Пролунав постріл. Барабаш постояв з хвилину, хитнувся і важко поточився на Тимкове плече.
— Стривай, гадино!.. Ще пораху...ємося з вами... — промовив він з зусиллям.
І знепритомнів.
Сагайдачний увесь час стояв серед старшин, неймовірним зусиллям волі опанувавши себе. Розв'язувалась Настина доля. Вона в руках бурхливої юрби, стихії. Поки він говорив, юрба була приборкана, але Сагайдачний був надто обачна людина, щоб відступити від звичаю. Старшина мовчала. Вона ще вчора ухвалила все. Тепер справа була в руках голоти. Тихо перекидаючись словами, зиркали курінні отамани й діди в бік великого бучного кола. І до Сагайдачного долітали уривки розмов.
— Треба було кудись відрядити цього горлая.
— Зіпсує він нам усе діло.
— Бачите? Бачите, панове? Я ж казав. Ось він: виліз на діжкуl.
Сагайдачний здригнувся: Дмитро Барабаш. Це не палкий і несталий Бородавка. Це — сталева людина, яку можна вбити, але не привернути на свій бік. Сагайдачний ступив на перший щабель помосту, вдивляючись у промовця і намагаючись почути, що він каже. Зовнішньо гетьман був стриманий і спокійний. Тільки нігті його так учепилися в бильце помосту, що з-під них бризнула кров.
Ревуть нетяги. Кілька шапок промайнуло в повітрі. Але що це? Поруч Барабаша раптом промайнула якась постать, Сагайдачний пізнав Коржа. Корж щось говорить, палко й обурено розмахуючи руками. Скидає свитку з плечей, показує юрбі своє знівечене кістляве тіло. І видно здалеку, як принишкли, як щільно згуртувалися навколо нього козаки... Час минає повільно, як тече кров у жилах конанця. І знов шапки летять у повітря. Здіймається гул низький і могутній, як буря. І наче блискавки в темній хмарі, блищать над натовпом шабельні леза.
Бій. Упертий, мовчазний бій. Старшина помітила, кинулася туди. Ось палахкотять серед безбарвного лахміття їх кармазинові жупани, наче плями крові, начебто червоний мак у житах. Брязкіт шабель стоїть у вухах. Як важко стояти і не вхопитись за зброю... Але буря зростає. Лайка, стогін, прокльони — все зливається в гуркіт буруну. Гучніше клекоче козацьке море. Опір барабашців меншає. Де-не-де блимає лезо над головою. І хмара шапок здіймається над майданом, а громовий рев котиться з краю в край.
— На Каффу!!! Веди на Каффу!!!
Нетяги кидаються до старшини, ладні забити тих, хто не пристане до їх волі. І міцний рев заливає поміст.
— На Каффу!!! Веди на Каффу!!!
Віджили старі сивоусі діди. Загомоніли, заворушилися. І теж кинули шапку вгору.
А Сагайдачний, ніби прокинувшись від важкого сну, вибіг на поміст і зупинився перед юрбою. Яке сьогодні променясте сонце! Яка глибока синь над головою! І наче вороняча зграя, кружляють над юрбою червоноверхі шапки.
Очі йому спалахнули вогнем. Тисячі рук простяглися до помосту, і ревли могутні голоси:
— На Каффу!!! Веди на Каффу!!!
Вдарили срібні сурми оркестру, наче заспівало сонячне проміння свого звитяжного південного співу. І коли замовкли їх голоси й ущухли крики — довго ще лунало в гоорах за Дніпром:
— На Каффу!!! Веди на Каффу!!!
Кінець першого тома
Примітки
1 Староство — державний маєток, який давали від уряду урядовцям замість утримання. Три чверті прибутків від староства йшло на користь старости, що дістав цей маєток, а чверть (так звана кварта) — на утримання королівського регулярного війська, так званого кварцяного війська (від слова "кварта").
2 Метрикант — завідувач королівської канцелярії, що видає метрики, грамоти та інші документи від королівського імені. Досить значна посада.
(Продовження на наступній сторінці)