Бородавку тягнуть до дверей, а він рветься назад і хрипким голосом вигукує щось, зникаючи за важкими запонами. За ним суне купкою розгублена старшина, а Сагайдачний чітким кроком наближається до Жолкевського і лунко і уривчасто карбує, наче на королівському огляді:
— Ще раз від імені Низового козацького війська перепрошую королівську комісію за недоречну і грубу вихватку курінного отамана Бородавки. Прошу зробити перерву. За чверть години ми будемо до послуг вельможного панства.
— Так, — в тон йому відповідає Жолкевський. — Але засідання розпочнеться лише по обіді.
Різноголосий галас стоїть в покоях козацьких старшин. Одні обурено обмірковують декларацію комісарів, другі наскакують на Бородавку, злякані й обурені його буйним виступом, а Бородавка гримає на них і шалено розмахує руками:
— А що ж? Мовчати? Вклонятися? П'яти лизати шкуродерам? Собаки ви! Зрадники, а не козаки! В пику наплювали, а ви дякуєте!
— Ніхто не дякує і ніхто не мовчатиме, — ввійшов Сагайдачний. — Тільки так не роблять, Ясько. Треба спочатку вислухати, подумати, порадитися поміж себе, а вже потім лізти на стінку.
— Ну то й думай, а ми послухаємо, коли ти такий розумний, — буркнув Бородавка.
Галас уривається. Старшина оточує Сагайдачного, а він говорить, поклавши руки на купку паперів, і чорна зморшка-п'явиця глибше звичного розсікає його перенісся.
— Три роки тому, на комісії, наше становище було значно гірше. Тоді не було у нас війська. Проте на боці ворога — перевага. Ось чому, загрожуючи йому війною, ми все ж таки примушені де в чому піти на поступки, але після упертої боротьби. А головне, ми мусимо вимагати, щоб не тут складали реєстр, а склали його по містах та містечках, по сотнях і полках. На це піде добрих півроку. Доведеться декого викинути, але не можна ж через різних гультіпак підставляти під ніж свої голови! А тимчасом військо знадобиться Речі Посполитій для нового походу.
Старшина перезирається.
— Якого походу? — не витримав Танцюра.
— Московського, — спокійно підвів очі Сагайдачний. — Я довідався, що, поки ми з вами шарпали Каффу, сойм дозволив королевичу Владиславу закінчити війну за московську корону з умовою, щоб протягом одного року угоду з Москвою було підписано. Грошей на похід йому не дано. Війська в нього нема, армати — теж, коні мало не всі загинули. Отже, без козаків аж ніяк не обійдеться.
У старшини очі заблищали, але Бородавка супився, наливався темною кров'ю і раптом труснув Сагайдачного.
— Що таке?! — захрипів він йому в обличчя. – Знов під Москву? Панам служити? Кров лити задля шляхетської користі? Здобувати вам шляхетство з маєтками? А нашу землю панам залишити, щоб наших жінок ганяли на панщину? Щоб шибениць понаставляли повні села, поки ми будемо гинути десь у Московщині?
Сагайдачний скочив і, наче звільнена пружина, одним рухом скинув з себе Бородавчині руки,
— Геть, нахабо! Сідай та мовчи, поки я кажу діло.
— Що?! Чекати? Мовчати, поки продаси нас панам?! Добре вам торгуватися, коли ви з табунів та хуторів своїх ситі! А нетязі нема де голову схилити. Де йому подітися взимку? У панські маєтки, головою у ярмо? В хлопи?! В кріпаки?!
— Та знаємо. Чули, — сердито відмахнулися старшини.
— Що чули? Човнів своїх либонь не попалите?
— І попалимо, коли дадуть справжню ціну, — огризнувся Танцюра.
— Ото ж то й воно, що у вас все продажне. І шаблі, і совість. Бачили! Знаємо! Коли турка з татарином можна продати, чом з нетягами панькатися? Мабуть, і на них знайдуться покупцi!
— Цить! — нарешті скипів Сагайдачний. — За годину треба дати комісії відповідь, а він реве, як бугай. Заберіть його звідси, панове.
Але Бородавка наче зірвався з ланцюга. Він хрипко вигукував уривчасті слова і ладний був зняти бійку.
Барабаш мовчки спостерігав і його, і старшину, і Сагайдачного і раптом рішуче схопив Бородавку за руки.
— Тепер і я скажу: Ясько, замовчи. Підемо звідси! Нема чого нам тут робити! Тепер ми теж діятимемо, та інакше — по-своєму.
І, грюкнувши дверима, вийшов із Бородавкою.
Тепло й затишно у круглій вітальні, виповненій вибагливими модними меблями, ширмочками і севрськими [154] фарфоровими статуетками. Після вишуканого обіду старшина мало не куняє, а пихатих панів наче хтось підмінив: вони невимушено і привітно розмовляють з старшиною, ніби не вперше бачать їх у цьому замку. Ніхто не згадує про декларацію. Розмовляють про коней, про жінок, про походи, пригадують спільні бої під Смоленськом і Кромами, облогу Троїцької Лаври і напад Ширинського бея.
— Який це був жах, — з пафосом розповідає Валентин Калиновський. — Я їхав ридваном з дружиною і дітьми. І ось постріли, викрики, лемент. Добре, що гайдуки не розгубилися, підсадили дружину на коня, другого дали мені з донькою, а третього — синові. Ми мчали лісом, без дороги. Грізельда загубила берет, і гілками видерло їй половину волосся. Як ми не зламали собі шиї – відомо тільки самому богові. Проте ми врятували собі життя. Татари не люблять заглиблюватися в ліси, особливо вночі. Заграва освітлювала нам путь, а бідні діти тремтіли від жаху.
Балика слухає Калиновсъкого, сьорбаючи запашне вино. На мить забуває він, що це приятель Стефана Потоцького, уявляє собі і цю ніч, і втечу, і ліс, і здається йому, що це забита дружина його тікає від шляхетської ватаги, а Петрик і Юрасик, закляклі від жаху і холоду, ховаються в дуплі трьохсотлітнього дуба.
— Вельможний пан ще мусить дякувати богові, що діти його не залишилися сирітками, як мої бідолашні хлопчики, — говорить він, і голос його мимоволі тремтить.
— Як?! Невже й родина пана старшини потрапила в пазури Ширинського бея?!
— Не Ширинського бея, а пана Стефана Потоцького, — просто відповідає Балика.
Магнати здивовано перезираються.
— Дозвольте... Обличчя пана старшини мені нібито знайоме. Ми десь, здається, бачилися? — говорить Калиновський і уважно дивиться на Балику.
— Та це ж пан Богдан Балика, сотник Брацлавського полку, чий хутір зруйнував Потоцький, — відповідає за Балику коронний гетьман, який непомітно підійшов до співрозмовників. — А де тепер ваші хлопчики, пане Балика?
— У Києві. Учаться в школі, — ясновельможний пане.
— І пан сотник теж думає там оселитися?
— Не знаю, вельможний пане гетьмане... Мабуть... Там у мене брат бурмистер...
— Сподіваюся бачити пана сотника в київському замку, — гостинно всміхається коронний гетьман, непомітно відокремлюючи Балику від Калиновського. — Між нами кажучи, я глибоко обурений поведінкою Стефана Потоцького. Такі люди позбавлені патріотизму, дисципліни і почуття свого громадського обов'язку, властивого кожному порядному шляхтичеві, — веде далі коронний гетьман. — Я твердо настоював на соймі, щоб таке свавілля карали бані цією [155], і гадаю, що мої намагання дадуть свої наслідки.
Для дипломата і вельможі це надто одверто і палко, але наїзди Потоцького у Молдавію дошкулили старому гетьманові.
— Чому ж скликали комісію на козаків, а пана Потоцького не притягли до суду? — з простодушною щирістю питає Балика.
Коронний гетьман ніяковіє, але ухиляється від відповіді.
— Це викликало б значні ускладнення в соймових колах, але надалі їх наїзди, певно, не повторюватимуться. До речі: корона зможе компенсувати панові сотнику за збитки і все пережите, крім безповоротної втрати дружини. Мені дано право розподілити серед козацької старшини кілька староств у межах Київського воєводства. Отже, я вважаю, що пан сотник має безперечне право на таку винагороду...
Балика прикипає до місця. Староство!.. Бажання поновити справедливість з боку того, кого вважав він за запеклого ворога! Свій куток, своя скибка хліба, можливість свого родинного гнізда... Схвильований, зворушений, Балика не знає, що відповісти, і низько вклоняється коронному гетьманові, соромлячись нещодавньої ворожнечі до нього...
А в іншому кутку вітальні Свиридович описує красу грузинських краєвидів і малоазіатського узбережжя, жінок з газелячими очима і шкірою тону слонової кості; морські бої з галерами Цекальї-баші, пожежу Каффи. Прибріхує він безсоромно, але йому не можна відмовити у хисті оповідача, а цього разу Свиридович перевершує себе. Жолкевський зупиняється послухати разом з захопленим панством, а потім іде далі, як і належить справжньому дипломатові, що не забуває нікого з присутніх.
Мовчазні пахолки в камзолах з гербами Тишкевича розносять оршад [156] і підноси з келихами вина. На столах кошики і вази персиків, винограду, яблук і слив, апельсини й лимони з хазяйських теплиць.
Балика сьорбає вино, і солодка втома заважає йому ворухнутися, думати і спостерігати.
А за зеленим трельяжем, по кутках, на затишних канапках, за ширмочками і етажерками, заставленими севром і саксом [157], сичить вишукана польська мова, пересипана дзвінким металом латинських гекзаметрів [158] і цитат.
Коронний гетьман все проходжується по вітальні, зупиняється біля окремих груп і час від часу обмінюється з старшинами двома-трьома інтимними словами, від яких спалахують їх обличчя, а очі блищать гордовито й радісно.
— Отже, мій непереможний колего, — чемно всміхається Жuлкевський, опускаючись на диван поруч з ПетромКонашевичем і роблячи непомітний знак пахолкові з підносом, — вип'ємо за майбутню війну з невірами, де ми, певно, битимемося пліч-о-пліч за славу нашої ойчизни.
(Продовження на наступній сторінці)