Довго мовчав Максим, і коли Медже, знесилена болісною мовчанкою, підвелася, щоб зовсім піти, він раптом схопив її холодну тремтячу руку і стиснув палко і міцно.
— Зачекай, серденько... Як же ж воно так? Завтра, мабуть, і не побачимось.
— Кисмет, — прошепотіла Медже, і в голосі її бриніли сльози.
— Ну от!.. Як же ж так... Бог милостивий... Якось проживемо, — зашепотів він, плутаючись. — А я працюватиму. Ще два роки помолодикую... Ти мені звісточку подай влітку на Січ. Пам'ятай: Максимові Бабію, у Київський курінь...
Медже мовчала і захлиналася беззвучним й покірливими сльозами.
— Ти добрий, — шепотіла вона, — благослови тебе аллax... і дай тобі хорошу ханум... І хай наставлять тебе на агу [146], як вашого Свиридовича, — додала вона, не знаючи, чого б ще побажати Максимові.
Максим розгубився. Він забув усе, пригорнув до себе Медже і, осипаючи її розпачливими поцілунками, шепотів безладно і палко:
— Ти мені будеш ханумою. Чуєш, Медже? Ти! Чекай на мене... Я виб'юсь в люди. Хату поставлю... В пекло кинуся, аби добитися свого.
Вона не опиралася, притулилася до нього, як пташка, прибита бурею до маяка, ніби шукала в нього захисту і підтримки, якої вона так болісно потребувала. І Чабан-Таш, і порубаний і похований в землі Ібрагім зникли десь у безвісті...
Навколо була туманна вогка ніч, тонкий дзвін комашні, холодна пустинна ріка і цей чужий острів з рідкими напівзгаслими вогнищами... Маленькою, безпорадною і самотньою відчувала себе колись насмішкувата й безжурна Медже і розпачливо тулилася до своєї єдиної нетривкої підпори, що не могла їй дати нічого, крім теплого слова...
Максим на мить відірвався від неї, поліз під лаву, помацки знайшов і розв'язав якийсь клунок і, витягнувши дукат, розрубав його надвоє.
— Візьми, — дав він їй половину. — Коли трапиться з тобою щось зле, надішли мені його на Січ. Тільки не переплутай: Київський курінь, Максимові Бабію.
Вона взяла уламок монети, подивилась на нього, потім зрозуміла, сховала його на грудях і пішла геть, як сновида, дивлячись у нічну далечінь, але не бачачи її.
— Так чекатимеш? Не забудеш, пташечко? — догнав її на палубі Максим. — Будеш мені ханумою?
— Інч алла [147]. Буду, джаним, — прошепотіла вона урочисто і ступнула у морок каюти.
Бучно було другого ранку на Базавлуку. Десятки човнів та каїків креслили олов'яні груди Дніпра. Це козаки поспішали у плавні до своєї скарбниці — закопати там військову армату і все, що не гниє і не береться іржею в землі і воді. А на майдані вгризалися в чорноземлю заступи, стукали сокири, з соковитим хрустом відтинаючи від колод смолисті тріски. Це січова зимня залога нашвидку будувала собі землянки. На причалі вантажили човни і варили останній обід. Нетяги обступали старшину і хуторян-козаків, просилися до них на зиму. Гніздюки-гречкосії ладилися з аргатами по домівках, майстри — в містечка і в міста.
— Куди ти зібрався? — гукнув Савко Терешка, коли він нав'язував собі на плечі важкі сакви здобичі.
— На Волинь. Ліс палити на попіл. А ти?
— А я шевцювати до курінного отамана Байбузи. Він, сволота, у нас багатющий. Справжній магнат. Мо, й ти пристанеш?
— Та який же з мене швець?! Цапові чоботи на копита — і тих не пошию. Візьми Тимка. Той на все майстер.
— Та я вже підрядився в смолокури. Аж під Радомишль, до монахів. Ну, бувайте, хлопці. Навесні побачимось...
Ком'яга за ком'ягою [148], байдак за байдаком відчалювали від Базавлуку, але Максим не тинявся в юрбі, не рядився до срібляних дуків. Стояв він біля гетьманської чайки, де сиділи туркені з Медже, щоб востаннє побачити її і довідатися, кому вона припала після розподілу. Багатьох вже порозбирала старшина, а Медже все сиділа в каюті. Кінець кінцем вийшла і вона, налякана і розгублена. Максим кинувся до неї, розштовхуючи цікавих.
— Міне забирай Свиридович, — прошепотіла йому Медже. — Не забувай міне, джаним, у неволі. А я чекатиму тебе. Завжди, завжди...
Максим полегшено зітхнув. Як банит, Свиридович не міг повернутися на рідну Люблінщину, і, як осавулові і впливовому старшині, йому дали найкращі землі в запорозьких вольностях. Жив він там, наче справжній магнат. Збудував замок, мав свій загін козаків, свої отари і табуни і відчував себе у цілковитій безпеці. Сотні аргатів, передержіїв та різного люду працювали на нього, і Максим часто думав, чи не піти до Свиридовича у найми назиму. Але доля Медже ламала всі його плани. Хоч і приємно було б бачитися з нею, але краще улаштуватися в іншому місті і не залежати від Свиридовича, а вже потім, за гроші чи іншим способом, видерти Медже з його лабет.
Порожнів Базавлук. Повільно вигрібалися проти течії глибоко занурені у воду байдаки. Поїхала мало не половина визволених невільників, вирушили поранені козаки з незагоєними ранами під доглядом цирульників, що бинтували і пильнували їх, як лікарі. Повезли й турків-бранців, щоб не тримати їх біля кордону, звідки вони можуть легко втекти і привести татар помститися. Поїхали волинці, чернігівці і кияни — всі, хто зимував по панських маєтках, по староствах і крулевщизнах, як вільні козаки, реєстрові та нереєстрові. Поїхали і майстри з підмайстрами, рибалки і бурсаки, крамарі, бурмистри і війти, і залишився на Січі тільки невеликий загін та кілька гніздюків з Великого Лугу, бурдюгів [149] та рідких степових сіл, розкиданих в Дикому Полі.
А Максим все стояв на причалі і дивився вздовж сірого Дніпра, — туди, де зник за поворотом байдак Свиридовича.
— Ти що ж, зимувати тут вирішив? — почув він чийсь лункий голос.
Максим здригнувся. За спиною його стояв Сагайдачний.
— Ну, співаку Демодоче [150] Запорозького війська, — посміхнувся гетьман. — Поїдемо до мене, у Київ? Чи, мабуть, є в тебе хата?
— Та де ж там, батьку, — зрадів і розгубився Максим. — Я ж від сотника Повчанського з хутора... Нема в мене притулку. Я думав до пана осавула проситися, та...
— А до мене і не захотів? Пісень, співаєш за козацького батька, а до нього не просишся, — жартуючи, мружився Сагайдачний, і ніхто б в оцю мить не пізнав у ньому грізного бея, який спустошив узбережжя двох сильних мусульманських держав. — Чи так вже погано у мене в молодиках?
— Та ні, батьку!.. Навпаки... Де було мені сподіватися!.. Я й в думках не наважувався...
— Ну, добре, добре! Іди на байдак. Скажи Танцюрі, хай зніме тебе з веслування і хай дадуть тобі новий жупан, шапку та чоботи. Та кобзу свою не забудь. Скоро вирушаємо.
Плавно вимахуючи крилами опачин, посувався гетьманський байдак, і скоро Базавлук зник за лісистими скелями і островами. Надвечір дмухнув вітер з півночі, вмить похолодало. На сизій шагрені ріки скипали гребінці піни, облямовували скелясті береги білим хутром.
— Низька вода. Важко буде вигрібатися крізь пороги, — говорив Танцюра, пихкаючи коротенькою люлькою.
А Максим сидів на кормі, де вчора тулилася до борту худорлява й крихкотіла Медже, думав про неї, і йому здавалося, що несподіваний талан віщує йому світле майбутнє.
КОМІСІЯ НА КОЗАКІВ
На південних кордонах Речі Посполитої пахло порохом. Ще навесні, коли по степових яругах танули сніги і плавні тріпотіли висвистами і шарудінням крил ранньої іриці, а розквітлим степом куріли багаття перших уходницьких станів, надумали турки помститися на Ляхистані за напади козаків на береги Чорного моря і за наїзди магнатів на Волощину.
Коронний гетьман передбачав появу турків і вийшов назустріч з кварцяним військом і загонами південних магнатів. Кликав він на допомогу і козаків, обіцяв їм багату здобич, але старшина ладилася в морський похід, а голота відмовилася прийти на допомогу панам.
З Іскандер-башею був Алішах-мурза, ногаєць, і васали султана. Кожен привів з собою неабияке військо. Але, бачачи, що й ворог готовий до бою, баша вирішив скласти з Польщею мирну угоду.
Він настоював на тому, щоб зруйнувати Запорозьку Січ і щоб знищити польські прикордонні замки — Бершаду, Черкаси, Канів, Корсунь, Чигирин і Білу Церкву і сплатити татарам харач за попередні роки.
Жолкевський уперто стояв на своєму. І туркам довелося поступитися. З замків зруйнували тільки Бершаду, тому що сам Збаразький вирішив спалити її, бо вона не давала йому ніякого прибутку. Довелося й татарам відмовитися від несплаченого харачу; але в одному візир не поступився ані на крок: в приборканні козацького свавілля. Знав Жолкевський, що справа ця важка, майже нездійсненна, коли в його розпорядженні лише сімсот шабель кварцяного війська, але довелося скоритися.
Закінчивши перемови і підписавши угоду під Бушею Яругою, обидва війська вирушили додому. Коли ось вразила всіх звістка про козацький похід на Каффу.
Польща була приголомшена. А на столицю Ісламу війнуло холодом смерті. Звідкись народилася чутка, що цього разу на Босфор нападуть. козаки. В столиці знялася паніка. Візирі, імами і хани султанської крові виряджали дітей та жінок до Малої Азії. До Царгорода [151] почали стягувати яничарів, розташованих в Румелійському вілайєті [152]. В самому палаці юрмилися стривожені вельможі і міські багатії і пошепки передавали тривожні чутки. Султан був розгублений. Він то наказував готуватися до походу, то вивозити сераль і скарби Єдикуле, семивежного замка, то скликав таємні засідання дивану [153], що тривали до ранку.
(Продовження на наступній сторінці)