— Тому що запорозькі вольності порозбирала собі старшина, а для голоти немає там місця! — схопився з місця Балика. — Добре говорити вельможному панству про свої вигоди, коли у панства вдосталь і хлопів і землі. А бідному козакові нема де й коня попасти, на якому рушає він у похід на захист того ж самого панства.
— Ну а ми цього не потерпимо! Геть з наших маєтків або платіть данину і ходіть на панщину!
Пристрасті розпалювалися. Пани нікого не слухали і перебивали один одного, як баби на ярмарку.
— Все ваше військо — самі тільки хлопи та збіглі злочинці!
— Пірати! Душогуби! — тоном вище взяв Ян Жолкевський.
Старшина схопилася з місць, розпалена обуренням.
— Вельможне панство! — задзеленчав дзвоник коронного гетьмана. — Нєх панство не забуває, що воно зібралося тут, як мужі державного та громадського досвіду, щоб запобігти дальшому лихові, а не для сварок і безпідставних образ. А ви, панове старшина, доведіть, що ви не буйний Бородавка і спроможні серйозно поставитися до нашої спільної справи.
— Яка дурниця!.. Їх треба винищити, а не зменшувати їх кількість, — бурчав Януш Острожський, обмахуючись шматком пергаменту.
Пани замовкли, сіли на свої місця, і по незручній мовчанці Жолкевський перейшов до дальших питань.
— Ні! Ми не допустимо, щоб палили наші човни, — відсапувався Танцюра, витираючи спітнілу голену голову. — Рибальство — наш хліб. Вся Польща і Німеччина годуються нашою рибою.
— Виловленою по вулицях Каффи та в димучих руїнах Трапезунда? — жовчно з'єхидствував Ян Данилович.
— Може, й там, — не змовчав буйний Танцюра, — бо коли корона по два роки не сплачує нам грошей — кожен вільний піти шукати собі іншого хліба.
— Тихше! Тихше, панове! — втрутився коронний гетьман. — Ми вам залишимо плоскоденки-галерки, а байдаки попалимо.
— Та хіба ж ми не рибалимо в морі? І в Азовському, і в Чорному? Ми навіть маємо татарський ярлик [163] на вільне рибалення.
— Попаліть байдаки у непевних людей, а в статечних старшин відберіть присягу і підпис рук, що вони триматимуть човни під сторожею і не даватимуть їх під походи.
Жолкевський похитав головою...
— Ні, панове старшина, це річ неможлива. Човни мусять бути попалені.
— Та як же ж так?! Вельможне панство каже, що треба приборкати самих горлаїв та галабурдників, — тих, хто грабує та робить напади. За що ж нам безневинно страждати? Човни ж гроші коштують і хороша користь діставати по 20-30 злотих кожного кварталу і палити майно, що коштує вдесятеро.
— Вже тоді краще під султана піддатися!
— Чи то під Московщину!
— Кожному тепер козаки знадобляться, — палко загули старшини, перебиваючи один одного.
— Нас навіть цісар запрошує до себе служити!
— І перський шах!
— І грузинські князі!
— І той же хан — приборкувати своїх беїв!
Це було те, чого так боявся Жолкевський. Досі старшина відхрещувалася від можливості такого відлучення, але пани надто зарвалися. Жолкевський зрозумів, що час відступити.
— Панове старшина, заспокойтеся! Ми погано зрозуміли один одного. Вам буде сплачено повну вартість кожного човна і прибуток, який міг би він вам дати протягом цілого року. За цей час панство візьметься до якоїсь іншої корисної справи, і таким чином аж ніяк не постраждає.
— Що нам робити? Торгувати, як міщанам, чи що? — фиркнув хтось із старшин.
— Та й не дуже розторгуєшся, коли без нобілітації [164] скрізь митниці замикають путі.
— І на суді не добитися права, бо коли нас Потоцькі грабують, суд, замість захищати скривджених від наїзду гвалтовного, присуджує йому землю, бо ми не маємо грамот про нобілітацію, хоч більшість з нас є урожоні шляхтичі.
— Не в грамотах річ, — знизав плечима Жолкевський. — Хто був шляхтичем — той шляхтичем і залишиться.
— А дворняжка і з грамотою хортом не стане, — презирливо вкинув Калиновський.
І мало не скрикнув, відчувши, як важкий чобіт коронного гетьмана притиснув йому ногу.
— Хто просить пана бовкати зайве?! — засичав, блиснувши очима, коронний гетьман і, звертаючись до старшини, докірливо простяг до них руки. — І не соромно панству так несправедливо і невдячно обвинувачувати корону саме тоді, коли в королівській канцелярії. заготовлено понад сорок грамот про нобілітацію панів старшин і про те, що їх винагороджується маєтностями і земськими урядами. Корона всебічно намагається піти назустріч панству і довести свою щиру прихильність до панства по бажаному закінченню нашої комісії.
— І буде не королівська канцелярія, а розплідник ушляхетненого хамства з крулевської псарні, — шепнув на вухо Замойському Валентин Калиновський.
— Тихше! Почують, — прошепотів Замойський, кусаючи губи.
Слова Жолкевського були барилом олії в розбуркане море. Старшина примовкла й заспокоїлася.
Без суперечок згодилися, що корона сплатить козацькому війську решту платні за Московський похід, двадцять тисяч злотих за останні два роки і близько чотирьох тисяч червінців старшині "за покірливість і послушенство", крім тисячі нa полагодження зброї і на армату.
Старшина повеселішала. Свиридович і Ян Костржевський хвацько підкрутили вуса, Бурдило з Танцюрою задоволено кахикали в долоні, і тільки один Сагайдачний сидів на своєму кріслі з невимушеністю людини, що звикла до влади, до вишуканого товариства і оточення.
Але похмурий і незадоволений сидів край столу Богдан Балика. Болісна роздвоєність роздирала й дратувала його. З одного боку — непередбачені гроші і обіцянки Жолкевського, з другого — болісний сумнів, чи має він право брати ці гроші, чи буде це чесно перед військом козацьким?
Вогняні букети свічок ставали нижчі і нижчі, наче хтось невидимий підрізав їх воскові стеблини. Хмара запашного диму клубочилася під стелею прозорою синню. Згасав камін, і коли на мить стихали голоси, чути було тонкий спів зимового вітру у комині й туге гудіння старого парку.
Співали півні на селі, віщуючи північ. І втомлена і захрипла від тютюну і суперечок старшина частіш ковтала позіхи і глибше вмощувалася у м'яких кріслах.
— Годі, панове. Я старий, я втомлений. Nox fert сonsilio //Ніч дає добру пораду (лат.)//, — зненацька підвівся коронний гетьман. — А вам, панове старшина, раджу спочатку добре поміркувати над кожним артикулом і не заважити нам зайвими суперечками.
Перемови затягувалися. Старшина вагалася і почувала себе між двох вогнів. Комісари ні в чому не поступалися і в кожній дрібниці зверталися до Варшави. З одного боку — обіцянки, принадливі, вигідні, але з власного досвіду знала старшина, як часто обіцяють король і магнати і як часто залишаються ці обіцянки тільки словами. А з другого боку — небезпека обвинувачень у зраді, і тоді — камінь на шию у вири дніпрові, або дубова паля, або киї.
Проте старшина щиро відстоювала реєстр. Вона розуміла, що коли б панам пощастило звести військо козацьке до якихось двох-тpьох тисяч, вони б не стали і розмовляти з старшиною, і тоді годі було б думати про будь-яку нобілітацію та привілегії. Й тепер магнати зібралися на комісію тому і тільки тому, що за старшинською спиною — міцна збройна сила. Старшина визнавала, щодо війська козацького пристало чимало гультяйства, яке дійсно треба виписати, але уперто відстоювала свої основні сили — тисяч з десять-дванадцять загартованих і окурених димом походів воїнів, на яких вона може спиратися. Ось чому старшина рішуче відмовилася підписати декларацію уряду і почала писати свій реверсал. Допізна засиджувалася вона у Сагайдачного і строчила артикул за артикулом із спритністю, досвідом і обачністю прокураторів і крючкодерів.
— Пиши, — диктує Лаврінові Пашковському Танцюра, лукаво примруживши око:
...І обіцяємо знищити всі човни, що залишилися у нас від попередніх походів, а рибальські і вантажні човни обіцяємо словом лицарським тримати під сторожею і в морські походи проти султана і хана кримського з Дніпра не ходити.
— Е, ні! Не так його треба писати, — уриває Бурдило, поскубуючи борідку. — Тут схитрувати треба: після слів "вантажні човни" пиши так:
...І, своєчасно і невпинно дістаючи від його мосці пана круля вищезгадану річну платню, обіцяємо нашим лицарським словом тримати свої човни під сторожею і в морські походи к ушкоді султанській і ханській з Дніпра не ходити.
Лаврін Пашковський ухвально всміхається:
— Тобто, якщо не сплатите нам своєчасно грошей, — не ремствуйте, бо через вашу власну провину пішли шарпати турків та кримчаків, або сплачуйте. день у день все, як умовлено.
— Вірно, — хитає головою Танцюра. — Та й у мене добре сказано: "З Дніпра не ходити". Отже, коли набридне нам постити без хліба козацького, збирайтеся панове, на Молочних Водах, на Кальміусі, чи то на Інгульці і йдіть, куди забажає душа, бо про дрібні річки в угоді нічого не сказано.
— Авжеж! Міцна в тебе, Танцюро, голова, коли наступлять тобі на мозолі, — з реготом підхопила старшина. — А з човнів підсунемо ми їм саму трухлятину, що й на дрова не придатна, а всі нові човни спорядимо по-рибальському — і дуля з маком вам у ніс.
І поки Лаврін Пашковський закрутисто пише спритно зредагований артикул, старшина регоче, уявляючи собі, що скажуть магнати на такий реверсал.
(Продовження на наступній сторінці)