— Відколи вона стала тобі поганою?! Адже ж у старого Повчанського ми не цуралися татар. А тепер дісталися ми Січі, та почали нам голови дурити різними цяцьками, звати нас "славним лицарством", так ми вже й кирпу гнемо. Та яке ми, на бога, лицарство, коли кожен чорт їздить на нашій спині?! Танцюри! Ничипоренки! Свиридовичі та Байбузи! "Хліб козацький молотимо", — перекривив він Терешка. — Та хіба в нас рук немає здобути собі чого їсти по-чесному?! Коли б справжня воля була та не позабирали б собі наші дуки козацький степ, сиділи б ми на ланах, хліб від сохи заробляли. "Погана!", "Татарка!" — знов перекривив Терешка Максим. — Та, мабуть, в цієї татарки втроє більше сумління, ніж у нас усіх разом. А він знущається!.. Радіє з дурних очей, що є над ким владу виказати.
Гаряче й щире слово долинула нетягам до серця, та й невимовно важкий день на волоку, коли старшина тільки наказувала, а нетяги тягли їх човни, знов розбуркав колишню неприязнь, притамовану в поході, і Максимові слова були якраз до речі.
— Вірно, Максимко! — ляснув його Тимко по плечу. — Оце по-нашому! І зовсім ти не дурень, а ми самі пошилися у дурні! Правда, хлопці?
— Правда, — ніяково відгукнулися парубки. — Скільки нас тут на волоку загине! А на чию користь?
А довгастий Куцан підхопив лантух Медже і кинув його на плечі Терешкові:
— Неси, братіку, хрест свій. Се аз накладаю на тя єпітимію, понеже согрішив єси, образивши вдовицю сію.
— Ану, хлопці! Ночувати нам тут, чи що? — налетів на них Бородавка. — Чого регочете? Чекаєте, щоб тaтapва наскочила? Вдома реготатимете.
Справа була серйозна. Розтягнуте на кілька миль військо дійсно могло потрапити у пастку ногайцям. Навіть дрібний загін міг розбити його по частках. Ось чому козаки не сперечалися і знов налягли на тягла.
— Ану, разик! Ану-ну! — захрипіли вони, упираючись п'ятами в землю.
Але хоч як надсаджувалися козаки, чотири дні пішло на переправу. То тут, то там падав козак, і далі доводилося нести його разом з пораненими на кобеняках або на ношах з лози, а були й такі, що померли, не витримавши нелюдського напруження сил. Нашвидку поховали їх на березі Кінських Вод і рушили човнами до Базавлуку.
Купи вугілля, обгорілі сволоки, закурена цегла та непоховані трупи без слів розповіли Сагайдачному, що сталося на Січі. А другого дня приїхали човнами недобитки-козаки, що два тижні ховалися в плавнях. Вони чудом уціліли від полону і нетерпляче очікували своїх.
— Ще три дні тому крутилася тут татарва, — розповідав кошовий Кобиленко-Бурдило. — Все шукали, де наша скарбниця, та нічого не знайшли.
— Скільки ж вас тут було? — гнівно розпитував Сагайдачний.
— Та сотні зо три, а мо, й менше. Адже ж осінь... Порозходилися усі на волость. Хіба втримаєш тепер козаків?!
— Падлюки! — люто гримнув Сагайдачний. — Що я наказував? Пам'ятаєш чи ні, собако?
Але не легко було збентежити старого Бурдила.
— Чути, батьку, чув, — почухався він. — Та хіба ж вони тебе послухають позаочно? Два роки тому ти сам наказував їм стояти під Житомиром, поки пани скликали комісію, і нixто тебе і тоді не послухав.
Так воно й було. Сагайдачний мимоволі проковтнув язика, а Бурдило спокійно вів далі:
— Пани і зараз ладяться проти нас з військом. Тільки й крику по соймиках [142], що про козацьке свавілля. Руйнують, мовляв, наші маєтки своєю стацією. А турки знов загрожують війною через твої походи у Чорне море. Ну, й магнати теж залляли султану сала за шкуру, бо поки палив ти Каффу з Трапезундом, вибрався знов Вишневецький з Корецьким у Волощину вигнати господаря Томжу і посадити замість нього Олександра Могилу. Ну, і нашого брата поналізало з ними до чорта... Набрали вони там стільки здобичі, що коні падали. Султан і розлютів. Ось і прийшов Іскандер-баша бити нам порожні казани... А до справжньої війни тепер — один крок.
Бурдило не брехав. В такі хвилини треба міцно тримати зброю в руках, щоб не загинути від несподіваного нападу. Сагайдачний нервово ходив з кутка в куток тісної комори, де колись ховали конячі ронди й сідла, а тепер жив гетьман з старшиною, бо всі інші будівлі згоріли.
— І ти не втлумачив їм, що треба діяти? — зупинився він перед Бурдилом. — Що я казав тобі перед походом? Бачиш, чуєш, що тут закручується? Та турки розчавлять нас, як черву, як гусінь!
Бурдило вийняв з рота люльку і засміявся.
— Не розчавлять. Ось коли б усі сиділи на Базавлуку — тоді б, мабуть, і розчавили б. А коли гусінь порозлізається лісами... Та ти, батьку, не гримай, а вислухай. Казав я, наказував, дозори ставив, щоб їх вертати. Та хіба вдержиш руками дніпрову воду?!
Сагайдачний мовчки смикнув плечима, а Бурдило вів далі спокійно й хитро:
— Але як пригріє весняне сонечко, знов стане перед тобою козацька сила, наче в полі пшениця. І кликати не доведеться. А тепер добре, що вони порозходилися: менш здобичі потрапило Іскандеру-баші, менше роботи буде й царгородським катам.
Кажучи це, Бурдило тихенько посміювався. В його вузьких очах, захованих у павутинні зморшок, бігали лукаві іскорки. Він весь час чухав свою ріденьку борідку, схожу на наліплений на підборіддя жмуток спрацьованої мачулки. Чимало бачив на світі Бурдило, і запал Сагайдачного розважав його, як буйний опір коня, якого вперше загнуздали людські руки. Він шанував Конашевича за розум, спритність і бойовий хист, але життя давно остудило Бурдила і перетворило його на спокійного спостерігача. Всьому знав ціну старий козак, і ніщо не лякало і не дивувало його.
— А що чути за коронного гетьмана? — урвав Сагайдачний його міркування.
— А крутиться, — підморгнув одним оком Бурдило. — З сімома сотнями не розкокошишся... Закликає магнатство назустріч тypeцькому війську. Хитрує старий. Листується з башами, а в самого душа не в п'яти, а в підбори під остроги тікає, як подумає, що воно буде, коли турки дійсно перейдуть кордон.
Спокійно-насмішкуватий тон старого заспокоїв Сагайдачного, і він весело розреготався.
— Ну, а голота? Замовкла? Не прагне йти бити панів?
— Де там!.. Барабаш два місяці хворів... Добре влучив його хтось з пістоля... А без нього вони що... Репетують, а самі наче вівці без чабана. А як дмухнуло холодом, так перші кинули тафи і посунули на волость по хатах до весни.
Становище було не з гарних. На Січі не було ані житла, ані запасу. Добре, що після холоду настали теплі дні, але щодня міг вдарити мороз. Будувати нові курені не було з чого. Борошно і крупу пограбували або попалили турки. Військо почало ремствувати. Всі вимагали, щоб якнайшвидше розподілити хліб козацький, а Сагайдачний чогось очікував. Минуло ще кілька днів. І тоді найодчайдушніші рубаки з лайкою й галасом підступили до гетьманського житла. Тепер це не було скуте залізною дисципліною військо, — була це буйна нестримана вольниця, що наставляє і скидає своїх ватажків, які не потурають її смакам і бажанням.
Сагайдачний чув її вигуки і лайку, але не поспішав вийти, а коли вони накричалися до хрипоти, раптом з'явився на ганку.
— Де ж розподілятимемо, панове-молодці? Тут, чи поїдемо до військової скарбниці, за звичаєм? — спитав він, коли галас ущух.
-Тут! Тут! Нема чого лізти бозна-куди.
— А коли тут, то підемо на майдан. Там вільніше. А ти, синку, — звернувся гетьман до Свиридовича, — накажи, щоб викотили барила грошей. І хай кожен тягне все, що здобув. І пам'ятайте, бісові діти: якщо хтось шеляг заховає, то хай буде він найперший рубака у війську, заб’ємо його киями на смерть.
— Знаємо, батьку! Знаємо, — загули нетяги і посунули на майдан.
Тут уже височіли і щохвилини росли цілі стоси військової здобичі. Кілька старих, поважних козаків вибивали денця діжок з грішми. Висипавши їх на кобеняки, вони сортували монети за вартістю. Військо стояло великим колом, навкруги, а Сагайдачний, суддя, писар, осавули і десять рахівників вийшли на середину.
— От що, панове-молодці, — заговорив гетьман, здіймаючи булаву. — Є в нас бранців сімнадцять жінок та сорок два чоловіки, а саме: тридцять один селянин та одинадцять мурз і беків, за яких можна взяти чималий викуп. Зараз ми їх допитаємо, і хай вони напишуть султанові або родичам, що ми чекатимемо викупу ну... хоча б до коляди [143], а якщо не діждемося, то того ж дня посадимо їх усіх на палі, або продамо у Московщину.
— Вірно! Хай пишуть і хай не жаліють грошей бісові діти, бо добре порозживалися вони на наших сльозах, — заговорили козаки.
А писар вже викликав бранця за бранцем, розпитував його, хто він, і призначав йому викуп, а бранець-улем сидів на землі і писав справа наліво закрутистими гачкуватими літерами лист за листом. Військовий писар Лаврін Пашковський, знавець татарської і турецької мов, уважно перечитував їх і стверджував підпис військовою печаткою.
Тимчасом рахівники рахували гроші. Росли купи монет, вилискували білим та жовтим металом. Поруч іскрилися всіма кольорами веселки коштовні самоцвіти. Переписавши мурз та беків, старшина почала допитувати інших бранців. Знайшлися серед них люди, що обіцяли за себе по двадцять-тридцять гасене, тобто свою ціну на невільницьких ринках. Але п'ятнадцять чоловік мовчали. Вони були надто бідні, щоб сподіватися на викуп, а під час козацького нападу втратили разом з волею і останнє.
— Нічого в нас нема. Робіть з нами, що хочете, — похмуро кинув один з них, і очі його блиснули з-під брів глибокою ненавистю.
(Продовження на наступній сторінці)