Дружба з козаками була корисна грузинським князям. Затиснуті між Туреччиною і Персією, двома ворожими державами, вони жили під щохвилинною загрозою нападу і руйнації. Грузинські князі і купці наймали козацькі загони конвоювати і захищати свої вітрильники, а також вітрильники і галери італійських, іспанських і португальських купців і вигідно купували у козаків хліб козацький. Ось чому і на цей раз зустріли їх грузини гостинно й щиро, як бажаних друзів і гостей.
День імлистий і жаркий. Дзеркальне гирло Ріону [138]. Встромивши носи в гарячі обмілини, стояли байдаки вздовж берега, і легкі чорні каїки креслили атласну воду і підвозили дробину, фрукти й овочі; бурдюки запашного вина і міцне вірменське пиво, яке п'ють через довгу очеретинку. На березі вирувала строката юрба купців, погоничів, носіїв, ворожок, жебраків і невільників, вантажників, селян і цікавих різного стану і віку, півголі запорожці підставляли сонцю бронзові спітнілі спини і, жваво жестикулюючи, міняли на їстівне килими, хутра, чоботи, сап'яни...
Танцюра не штовхався в строкатій і галасливій юрбі. Він примостився осторонь, за напіврозваленим дувалом із своїми бранками, бо ж ніяково і навіть неможливо показатися не тільки перед голотою, але й перед першим-ліпшим козаком в ролі работорговця, але конче треба було якомога швидше позбутися татарок і караїмок з околиць Каффи. Танцюра був ласий до жінок. Він залюбки залишив би собі і красуню Джевгер, і Салтанат, і двох караїмок з довгими чорними віями на глибоких синіх очах, але ніяк не можна було привезти їх собі на хутір: у Танцюри була законна жінка, огрядна й хазяйновита Параска, і він, як більшість найзавзятіших вояків, більше боявся її верескливої лайки і важкої коцюби, ніж цілої ескадри турецьких галер Цекальї-баші і всіх його важких гармат. Тому, поласувавши на дозвіллі в поході, мусив він повернутися додому, як відданий дружині і дітям сім'янин, отець.
Перси-купці в довгих строкатих халатах, з бородами, фарбованими рудою хною, швидко помітили старшину із дівчатами. Вони уважно оглянули їх, зазирнули їм в зуби, вислухали легені і серце, розпустили довгі чорні коси, чи не вплетено в них пасма чужого волосся, і, довго й уперто торгувалися, не додаючи ані гасене, ані простого турецького піастра.
— Та побійтеся бога, пане! — обурено вигукнув Танцюра. — Та ви б у Каффі сплатили втроє дорожче.
— Так, але до Каффи зайвих десять день путі, коли вітер дме ходовий, а веслуючи — і всі два тижні, — спокійно відповів покупець.
Танцюра почухав голену потилицю, зсунув шапку з вуха на вухо і, пригадавши, що останній караван зараз вирушає до Персії, махнув рукою:
— Ну, беріть, бог із вами! Де наше не гинуло!
Купець і його підручні зв'язали дівчат по двоє, щось крикнули горловою незрозумілою мовою і накинули на дівчат довгі смугасті шалі від пекучого сонця.
І тоді, глибоко виорюючи золотаві піски, наближалися двогорбі верблюди, гордовито поводили на всі боки довгошиїми овечими голівками і, скоряючись горловому вигукові погонича, спускалися на мозолясті коліна і не підводилися, аж поки купці з блакитними крапельками бірюзи на коричньових пальцях в'язали їм на спини важкі тюки добра, здобутого в Каффі.
І шикувалися каравани, і рушили у пекучий і пишний Шираз, тричі оспіваний поетами, в Іспагань і Тебріз, в Фергабад і Харасан — дикими скелястими стежками і спаленими до жужелю пустинями Іранського плоскогір'я.
І тоді мовчазна покірлива мука татарок раптом вибухала риданнями, пронизливими і несамовитими, як зойки голосільниць на похоронах. Вони рвали своє синьо-чорне волосся, і пальцями дряпали до крові смугляві обличчя, наче здирали з стиглого персика його оксамитову шкіру.
І довго оберталися, поки не зникали за узгір'ям дзеркальна дельта ріки, посипана чорними мушками каїків, білі саклі селища, юрба на березі, а за нею — синьо-зелений трикутник моря, останній спогад про рідну землю.
У самому гирлі, там, де прісні води Ріону зливаються з соковитою синню Евксинського Понту [139], чатували сторожові байдаки.
Скалозубенко щойно видерся на щоглу.
— Еге-ге-ге! — раптом гримнув він. — Що воно там маячить?! Турки пруть галерами, панове!
— Бий на сполох! — гримнув Грицько, помітивши три галери.
І прокотився над рікою дрібний литаврений бій.
І вмить безжурна і галаслива юрба цікавих, крамарів і козаків кинулася врозтіч з усім купленим чи то винесеним на продаж. Незважаючи на огрядність і на задишку, Танцюра вмить опинився на щоглі, наче гладкий чорний павук, і навів на галеру зорову трубу.
— Так це ж купці! Хіба у військових галер такі носи і снасті?! — крикнув він зверху. — Сипте, хлопці, до пана гетьмана.
Але гетьман і осавули були іншої думки, бо назустріч купцеві вийшла одна тільки чайка з білим прапором і кількома грузинськими каїками.
Злякані купці зустріли козаків дуже чемно. Подарували Свиридовичу і Танцюрі по чудовій зоровій трубі і венеціанському кришталевому келеху і, кинувши якорі, вирушили до гетьмана.
Після перших привітань Сагайдачний сказав їм, що він змушений затримати галери до закінчення походу, з міркувань збереження військової таємниці.
— Lex bеlli //Закон війни//, — зітхнув сивобородий власник галер, підносячи гетьманові розкішний кинджал і дзеркало в мозаїчній рамі, гордість, і славу венеціанських склярів.
— Lex dura, sed lех //Закон суворий, але ж закон//, — всміхнувся, дякуючи, Сагайдачний. — А втім, біля цих гостинних берегів синьйор купець буде в цілковитій безпеці. Вивантажуйте ваш вантаж, торгуйте. До речі, чи не купите ви у нас військову здобич?
Венеціанець замислився. Про опір не може бути і мови, а пропозиція Сагайдачного — вигідна. Козаки погано, знаються на вартості різних речей і відступають за безцінь найкоштовніші товари Сходу. Недурно так охоче заходять венеціанці у дніпрове гирло, аж до самого Базавлуку.
А Сагайдачний, пишаючись латинською вимовою, вів далі про те, щоб венеціанці вдалися до Стамбула у справі обміну полоненими між Блискучим Порогом і Запорозькою Січчю.
— Si, signore hetmano //Так, пане гетьмане//, — вклонився венеціанець. — Я дуже радий вам прислужитись, але як це здійснити, коли ви нас затримаєте аж до кінця походу?
— Я маю на оці майбутнє, domine mercatore //Пане купець//, — виправив Сагайдачний. — Скільки ви думали простояти в грузинських водах?
— Тиждень-два, ніяк не більше.
— О, цього буде досить! І тоді ви зможете приступити до перемов з Блискучим Порогом?
— Тоді я згодний, — вклонився купець, підтримуючи довгу бороду своєю худорлявою випещеною рукою. — Я тільки просив би вас дати нам яку-небудь охорону і наказати вашому війську не чіпати нашого краму.
Сагайдачний усміхнувся.
— Можете бути спокійні, — сказав він твердо і провів гостя до каїка.
НА ЯСНИХ ЗОРЯХ, НА ТИХИХ ВОДАХ
Порожнів Базавлук. Не встигли відчалити байдаки на Каффу, як потяглися козаки на волость — у староства і крулевщизни, у панські маєтки, на старшинські хутори, у монастирі та в зимівники. Одвічне прагнення до землі гнало їх на родючу чорноземлю ланів, як передчуття близького холоду жене пташок у вирій.
"На ранній ріллі женці жнуть, а на пізній — воли пасуть". "На ранній ріллі — пшениця, а на пізній — метлиця", повчав досвід поколінь, відбитий у прикметах і приказках.
І знали люди, що, поласившись на зайвий невід риби або на смухатого звіра, залишаться вони без хліба, і йшли додому, наче гнала їх здорова тривога за майбутнє. І ніщо тепер не втримало б їх на Січі, — ані думка про татарський напад, ані навіть стихійне лихо.
Завмирали уходи в степу. Здіймалися стани відважних звіробоїв-мисливців. Все рідше каламутили річки рибальські сіті, і широкою блакитною дорогою Дніпра-Славути прямували на північ дуби та кам'яги, вантажені солоною, куреною та в'яленою рибою, ікрою, копченою дичиною, хутрами, пухом, пір'ям і сиром'ятними шкурами. І безкраїми степами, по зелених чумацьких шляхах, тяглися рипучі вози і мажі з діжками риби, меду і воску, овечою вовною і хутрами, всуміш з отарами брудно-сірих овець, табунами напівдиких коней і чередою. Гнали і охороняли їх ті ж аргати [140]-нетяги, чабани та наймити старшинські. І замовкала Січ, порожнішала до весни. По вулицях її тинялася п'яна осінь, мела, крутила мертве листя і місила политу дощами землю, перетворювала її на рідке, липуче тісто, в якому по коліно грузли ноги.
Залишалася зимувати на Базавлуку тільки маленька залога по кількадесят чоловік від кожного полку — стерегти військове майно і тримати прикордонну сторожу. Після напруженої літньої пори полювання й рибальства відпочивали козаки, ласували жирною тетерею, салом і рибою. Тільки біля причалу і порона вдень і вночі чатували дозорці на високій вежі, захищаючи підступ до Базавлуку з боку Дикого Поля, та по той бік Дніпра стояв другий дозор, а далі зникали в безвісті степу сторожові кургани, захист від наскоків татар на Литовсько-Руську і Польську державу...
Похмурий сірий день початку жовтня. Різкий північно-східний вітер б'є з-за Дніпра, крутить і здіймає на ньому важкі олов'яні хвилі, шарудить очеретами, пронизливо висвистує в гаях. Низькі брудно-сірі хмари затягли небо, і не видно, як зникає сонце за обрієм.
Чатовий став на вежу годину тому. Холод проймав його до кісток. Поверх сорочки і штанів накинув він широкий кобеняк. В ньому було б майже тепло, коли б не вітер, який задував згори і зісподу.
(Продовження на наступній сторінці)