— Та бог же її святий знає!.. Худобину забрали, а хата... Певно, стоїть, як стояла. Мабуть, дасть її пан якомусь козакові або будникові. Кажуть, ніби він ліси продав на попіл.
Томаш доїдає борщ і кашу і, тріпнувши довгим волоссям, знов стає до жорна. Домаха підкладає трісок у піч, бере порожній посуд і, зітхнувши ще раз, зникає. А Томат меле й меле, витоптує доріжку кільцем на глиняній долівці. Кружляє хата йому в очах, одноманітно рипить жорно, пливе піч з вогняною пащею, спітнілі від морозу двері, підсліпувате віконце і покуття, де під поцяткованим мухами рушником темніють жахливі невідомі лики, що скидаються на мерців.
"Пішли на слободи до Калиновського". Троє... Хай судиться за них Доліва-вовкулак. Не поверне він втікачів, бо пани, як щупаки, ковтають один одного, і магнати забирають собі дрібні хутори, маєтки і поспільство, і ліси, і все... Але чому вони пішли, а він тут кружляє, гине від цього безглуздого одноманітного тупцювання, не бачачи живої душі?! Лантух за лантухом. Або жито, або пшениця. Як той пророк, чи як його там, про якого розповідав колись мандрівний рибалта з великою книгою у шкіряній оправі.
...І осліпиша його філістимляни, і поставиша молоти на жорнах, і глузуваху з нього, і плюваху в сліпі очі за те, що мріяв він звільнити рідну землю свою і людей від неволі...
І Томашеві здається, що колись прийде такий герой, і на поклик його повстане поспільство, наче весняні паростки від теплого сонця. У вогні і крові викує він їм волю.
І пригадує Томаш малюнок з рибалтиної книжки: стоїть сліпий серед пишної зали чи то якоїсь чудернацької церкви. Юрбляться там пани і князі у строкатому пишному одязі, і, напружуючи м'язи, сліпий розсуває кам'яні стовпи, що підтримують склепіння будівлі. І завалюється стеля, і гинуть під уламками всі, хто не знає кайданів і надмірної праці, хто живиться чужою кров'ю, чужим стражданням і хлібом.
Рипить жорно, чавить сухе збіжжя. Пливуть лави, кутки, віконце у крижаних візерунках морозу, піч, де згасає золотий жар. І кашель, задушливий кашель рве груди, і тоненька цівка крові тече по попільно-сірих вустах... Хворий зупиняється, з хрипінням ловить губами повітря і, схилившись на жорно, довго не може віддихнути.
Синіють ранні присмерки за вікном. На селі тепло спалахують перші вогники. М'якою синню стеляться сніги, а, в сріблястому місячному небі міняться крижинки перших зір. На шибках намерзають кришталеві пальми, міняться діамантовим розсипом, Сяють грезетом з чистого блискучого срібла.
Пізно ввечері приходить Томашиха і напівмертва від утоми падає на лаву. Потім запалює каганець і дає хворому печене яблуко.
— Їж, старий. Це тобі дівчата прислали.
Ввечері Томашеві стає легше. Блищать у нього очі. На щоках грає червінь. Він розстібає комір сорочки, оголяє ключиці і з насолодою смокче кислувате яблуко. А баба варить вечерю, закриває комин і затулки в печі, потім сідає біля чоловіка.
— Прибігла Палажка з Хутірців, — розповідає вона, позіхаючи і хрестячи рот з чорними пеньками зубів. — Люди аж виють. Забирає Мертвяк воли та коні на фільварок, а в кого свині є — то й свині беруть. Ставок спустили, рибу повиловлювали, засолили та повезли до Варшави на продаж.
— А я вже дванадцятий лантух домолов, — розповідає Томаш. — Мабуть, до великодня впораюсь.
— Дай боже, цариця небесна, — зітхає баба. — Відігрієшся тоді на весняному сонечку, видужаєш. Підемо з тобою на Уманщину.
І Томашеві раптом здається, що він дійсно домеле збіжжя і видужає. Йому легше дихати. Він наче відчуває, як наближається весна з її життєдайним теплом, він легко зводиться на довгі ноги і знов стає до жорен.
— Схаменися Томашику. Час спати, — умовляє його стара, — вдосвіта треба ж вставати: не виспимось.
— Виспимось, — бадьоро відповідає Томаш. — От тільки трішечки засиплю. Чим я не мірошник! Домелю! Ще й, як той Антін, поховаю Мертвяка з усіма панами.
— Який Антін? — питає стара.
— А той, що рибалта розказував.
Стара сп'яніла від втоми, але, умощуючись на старій, свитині, раптом пригадує.
— А ще кажуть, наче Мертвяк більш не служитиме у Потоцького. Нажив добра і тепер сидітиме тільки тут, та до нас, у Хутірці, наїжджатиме.
— Ну, то й чорт з ним! Підемо всі один по одному від такої цяці, — відгукується Томаш і звичним рухом торкається жорна.
Засинає стара, а Томаш ще довго кружляє по хаті, наполягаючи всім тілом на рипуче, ковзке дерево стерна. З щілин вилізають вусаті таргани. Полохлива мишка сірою тінню майнула в кутку і зашаруділа сухою коркою. А Томаш все ходить і ходить, рипить жорном, і тінь його коливається на стелі і на стінах сірим подертим сувоєм. Мигтить, блимає каганець, ось-ось загасне. Тоді Томаш зупиняється, витирає кінцем сорочки спітніле чоло і лізе на піч.
Стара хропе, і щелепи її відвалюються уві сні, як у мертвої. Щось хрипить і клекоче в Томашевих грудях. Палає його голова, пересихають губи: липкий холодний піт просякає сорочку, а дрібні кульки дрожу котяться по спині, як свинцевий дріб.
Лежить він і вдивляється в ніч, і здається йому, що він той біблійний Самсон, а піч — строкатий списаний ієрогліфами стовп, який він завалить разом із стелею на лису голову Доліви-Ясенського. Потім ввижається йому повстання. Палають садиби панів, палають костьоли, кляштори [137], палаци і містечка. Немає ані Доліви-Ясенського, ані Горленка, ані Стефана Потоцького, ані возних, ані суддів. Кожен вільно оре вільну землю, живе тихо й мирно своєю працею, і замість рипучого жорна меле він стиглу, золотаву пшеницю на новому млині, де замість людини працює степовий вітер або біжуча джерельна вода.
Північ. У вікно зазирає срібний місяць. Співають півні на селі. Іскряться на шибках кришталеві пальми, а блакитнувате місячне сяйво повзе по стіні, наче срібна завіска.
ХЛІБ КОЗАЦЬКИЙ
Свіжий вітер гнав байдаки назустріч сонцю. Козаки підняли вітрила і відпочивали від веслування, лежали на лавах, співали пісень, залицялися до звільнених козачок. Море кучугурилося смарагдовою зибінню, мінилося на сонці срібними лезами. Сніжинками мигтіли на ньому чайки, але й вони скоро зникли разом із примарним хребтом Кримських гір — і замкнулося навколо байдаків низьке коло обрію, по-літньому імлисте й мінливе.
Густою зграєю трималися у морі 6айдаки з захопленими галерами і сандалами посередині, і тільки один байдак, справжній корабель, під гетьманським прапором, ішов спереду, як ватажок у журавлиному ключі.
Іноді байдаки спливалися і мало і не торкалися один одного; тоді козаки перестрибували з борта на борт і, підбиваючись до галер, видиралися по канатах до чорнооких татарочок.
Проте багатьох татарок порозбирала на байдаки старшина, і на двощогловому гетьманському байдаку опинилась Медже, бранка Харлика Свиридовича. Годинами сиділа вона на кормі, зовні спокійна і стримана. Вона була так пригнічена долею, що не дивилася навколо, не бачила ані моря, ані козаків, ані самого гетьмана Сагайдачного. Як плутане моторошне марення, як сон пригадувала вона своє весілля, уривки пісень, музику, гостей і Сабішину саклю, де мусило тихо станути її життя гаремної печерниці, і жахливу моторошну ніч, коли погнали її з юрбою полонених назустріч каффській заграві.
— Еге-ге, татарочко! Чого зажурилася? — підсаджувалися до неї молодики-нетяги. — Поживеш з нами, звикнеш. Спочатку воно, дійсно, сумно на чужині. Та що ж... Taка доля... Кисмет...
Медже дивилася, не розуміючи, але, почувши знайоме слово "кисмет", тільки важко зітхала. Кисмет! Невже не можна подолати долі? Врятуватися від цієї рокованості, невблаганної і жорстокої, як сама смерть?
А Максим Бабій сипав їй на коліна пригорщі алепських фісташок і примирливо говорив:
— Не вбивайся, молодичко. Он покуштуй. Смачні горішки, чи як їх там...
Медже не дивилася на фісташки і мовчки хитала головою. Хіба це може її втішити! А нетяги співчутливо перезиралися.
— Отак і нас тримали пани, — похмуро кинув Терешко, спльовуючи за борт. — Сволота наш осавул. Замучив жінку.
— Навіть не нагодував, собака, — відгукнувся хтось від опачин.
Максимка мовчки кинувся до кухаря, набрав повну миску рижової каші з вареними сливами, бринзи, сухарів і приніс їх Медже.
— Їж на здоров'я, молодичко, та нас не цурайся. Ми ж не звірі якісь.
Це забриніло так сердечно, що Медже підвела очі і, не зрозумівши слів, залилася слізьми.
— Та що ти, серденько!.. От чорт!.. Не знаю, як це по-їхньому. Та не плач, татарочко, — розгублено приказував Максим, забувши свої войовничі промови.
А не тяги підштовхували один одного під боки, підморгували і підсміювалися.
— Ач, як упадає... Почекай, Максиме. Відшукаємо твою Ганну — все їй розповімо. Хай вона тобі вискубе оселедець.
— Та що ви, хлопці, до нього присікуєтесь, — удавано захищав Максима Тимко. — В нього ж така вдача. Тягне його до жінок, як комара на вогонь. Недурно Бабієм прозвали.
Максим червонів, як печений рак, удавано лаявся, але відчував, що несила йому покинути безпорадну і страдницьки лагідну Медже. А вона плакала буйними слізьми, спливала мовчазною мукою.
Максим не міг бачити її сліз. Він брав тоді кобзу, відвертався, торкався невправними пальцями струн або вовтузився із кілками, ніби настроював її. І дивно-дивно було йому на серці.
(Продовження на наступній сторінці)