Анна була на два роки молодша від Петера Девіса. Два роки невелика різниця, особливо коли вже перевалило за вісімдесят. За два роки перед смертю Петера стара Анна пережила інсульт, здолала цю біду, досить швидко звелася на ноги, тільки втратила слух. А розум мала чистий, як замолоду. Все пам’ятала, все розуміла і все хотіла знати. Поховавши чоловіка, вона, геть глуха, не побивалася надто. І нам те буде, й нам те буде. Для кого ж все, як не для нас? Анна ще затятіше бралася до будь-якої посильної роботи, повчала дітей — наймолодшу Лілі, котрій давно перевалило за сорок, та Анатоля, котрий після смерті батька успадкував господарство. Висохла, згорблена, маленька, мультиплікаційний горобчик із фільмів Флоріана, зморшкувата, мов казковий гномик, і глуха як пень, стара Анна була колоритною фігурою. Певною мірою їй допомагала давня професія. Коли вони познайомилися з Петером, вона була вчителькою у школі глухонімих дітей. Уміла читати з губ, уміла і вчила розмовляти на мигах. Наче господь знав, що вона мусить оглухнути на старості. Бог навчив її орієнтуватися в безголосому світі замолоду. Вона не відчувала себе нещасною. Працювала, працювала, працювала. Майже щодня згадувала свого найстаршого, Констанція — генерала й космічного вовка. Він бував удома вкрай рідко. Власне, після смерті старого Петера вона й не бачила сина жодного разу. Хоча й навіщо бачити, коли знаєш, що він живий, здоровий і що можеш просто гордитися своїм сином-генералом. Він уже не такий красивий, як замолоду, але пам’ять береже його образ ще з пелюшок… Анна ніколи не скаржилась на пам’ять.
Анатоль діждався, коли всі сіли за стіл. Налив по чарочці бренді. Вже ніхто нікуди не поспішав. Вечір. І запрограмоване відзначення річниці — вісім років тому помер старий Петер Девіс.
Повсідалися, притихли — стара Акна, молодцюватий Анатоль, уже беззубий, зате прекрасної роботи протези час від часу білосніжно висвічувалися стриманою усмішкою, довговида, якась винувато-здивована Лілі та її двадцятип’ятирічний син, Ерік, з молодою дружиною, вони вчора приїхали на роковину. Ерік — водій на далеких трасах, вилицюватий, дитинно насуплений. А Катрін — юне чорнокосе створіння з хлопчачою зачіскою і меткими очима, вона ще освітлювалася зсередини самоусвідомленням того, що вона вже заміжня жінка, дочка власника кількох бензоколонок. Вони з Еріком побралися лише минулого року, тож стара Анна бачила Катрін вдруге. Та й Еріка, відколи той утік з дому на самостійні хліби, не бажаючи бабратись на фермі та коло землі, вона бачила дуже рідко.
В небі над будинком з надривним гулом пролетіли важкі бомбардувальники.
Анатоль спроквола відкашлявся, взяв до рук чарку і, відкинувшись у глибокому кріслі, хрипкувато промовив:
— Ну, от ми й зібралися… Лілі, не перекинь батькову чарку, — тарілка та повна чарка старого Петера Девіса стояли на чільному місці. — Сьогодні з нами немає Констанція й Джозефа, вони в нас люди військові, — на обличчі Анатоля засвітилася шаноблива і водночас зверхня усмішка. — Де вже їм опускатися зі своїх небесних висот до наших земних низин… Одне слово, хай земля буде пухом нашому батькові, твоєму, Еріку, дідові…
Анатоль випив, поставив чарку на стіл.
За його спиною у глибині кімнати світив кольоровим екраном телевізор. Звук його приглушений до ледь чутного шамкотіння. На великому екрані вистрибували напівголі дівиці на тлі якогось зеленого павутиння.
— Я вимкну телевізор, добре? — пошепки запитала Катрін, нахилившись до Еріка. — Навіщо він зараз?
— Хай світить, — буркнув Ерік, наминаючи шинку з солоним помідором. — Або вимкни, якщо тобі заважає. Будь як вдома.
Катрін повільно підвелася і пішла до телевізора, але стара Анна відразу зрозуміла її намір, зупинивши голосним вигуком:
— Не треба! Хай світить! То для мене. Я ж все одно нічого не чую. А вони, бачиш, плигають. Колись і я була такою молодою.
Стара Анна тримала чарку в долонях, гріла її своїм теплом, пригублювала час від часу, мов круча в калюжку встромлювало свого дзьобика.
Катрін, ніяково усміхаючись, знову сіла до столу поруч із Еріком, щось шепнула йому на вухо, і той стиха розсміявся, а стара Анна, певна річ, нічого не змогла зрозуміти і голосно запитала Лілі:
— Що вона сказала? Лілі, що сказала Катрін?
— Вона сказала, — прокричала щосили Лілі, притулившись до лівого материного вуха, яке ще зберегло здатність хоч щось чути. — Вона сказала, що ти і зараз ще нівроку! Ти ще не стара! Ти в нас — молодець!
Анна тихо, по-старечому щиро й безтурботно розсміялася:
— Ой, ні. Я вже стара. Я сама добре знаю, що вже стара, і коли це все трапилось? Ми з Петером навіть і незчулися… — Стара усміхалася, а по її зморшкуватих щоках текли скупі сльози, вона говорила швидко, скоромовкою. — Якби оце зараз… О, якби ж оце зараз, то ми б із Петером ні за чим не пошкодували, нічого б не пожаліли… Ми зараз би… — І замовкла, так і не сказавши, що ж було б, якби оце щось зараз… Утерла сльози.
В небі над будинком надовго завис вертоліт, набридливо рокотів, врешті подався геть.
Анатоль налив собі й Ерікові ще по чарці бренді. У жінок вони були майже повні.
На екрані телевізора напівголі дівиці змінилися броньованими потворами на гусеничному ходу, вони мчали одна за одною, викрешуючи траками іскри і здіймаючи хмари брунатної, наче аж масної куряви.
— Наш батько помер легко і швидко. Він зовсім не мучився. І жив він чесно… — проказав Анатоль. — Бажаю кожному з нас такої ж легкої смерті, — сказав, підняв чарку і випив.
— Що він сказав? — озвалася Анна. — Я нічого не зрозуміла?
— Він сказав, — Лілі прокричала матері на вухо, — що наш батьшо жив чесно!
— А то правда, — зовсім пошепки проказала стара Анна. — То свята правда. Петер був майже святим. Праведником. — Стара гріла в долонях чарочку бренді. — І помирав він легко. Він зовсім не мучився. В нього спершу піднялась температура, я подумала, що він просто застудився. А потім сказав, що вже третій день не може оправитись. Ну, думаю, все ясно. Значить, температура від інтоксикації. А Лілі не змогла поставити клізму. І я не змогла. Бо такий він був напружений. Довелося викликати лікаря… — Анна поставила чарку на стіл, утерла сльози. — Після клізми Петерові стало набагато краще. Температура почала спадати. Я заспокоїлась. Він ліг ї заснув. А температура падала й падала. Коли я бачу, а він уже геть холодний. І не дихає. Я тоді як закричу, пам’ятаєш, Лілі, донечко, як закричу — твій папа помер!
Катрін нахилилася до Еріка:
— Вона справді нічого не чує?
— Нічогісінько. Але з губ дещо читає. Я ж тобі розповідав. Чому нічого не їси? Давай я тобі щось покладу.
— Я сама.
— Що вони говорять? — запитала стара у Лілі.
— Катрін каже, що ви з батьком, мабуть, прожили дуже щасливе життя? — прокричала Лілі.
Стара нараз задумалась, замовкла і втупилась в екран телевізора, де чорно-червоною потворною квіткою розростався гриб ядерного вибуху.
— Тобі скоро в рейс. Ти не пий багато.
— Все буде гаразд, — сказав Ерік і перехилив чарку.
— Батько казав, що бензин знову дорожчатиме.
— Ах, облиш. Як мені все обридло. Хай дорожчає. Мені вже все одно. Ти краще їж. Особисто я — голодний як пес.
За вікнами просвистіли швидкісні військові літаки, наче кілька разів хтось цвьохнув батогом.
— Бо ти випив. І тому в тебе апетит. А мені пити не можна. Ти ж сам знаєш.
— Що сказав Ерік? — запитала Анна.
— Він сказав, що ти дуже смачно все приготувала. Він їсть і не може зупинитися!
— А пам’ятаєш, Еріку, як ти малим любив мої пиріжки з вишнями? Пам’ятаєш? Я сьогодні не встигла зробити… Але ти їх так любив. Так часто просив мене зробити пиріжки з вишнями, коли був ще маленьким…
На екрані люди в блискучих костюмах, з протигазними масками замість облич, хвацько витягували з пожарища обвуглені трупи.
Стара Анна підвелася, підійшла до секретера і щось довго там шукала. Врешті розгорнула якийсь цупкий папірець:
— Ось тут написано — причина смерті: церебральний атеросклероз… А я вже котрий рік собі думаю — склероз був у Петера, то правда, останні роки в нього пам’ять дуже погіршилась. Він все забував. Але ж хіба від цього помирають?
На екрані рожевотілі дівчатка знову вимахували стрункими ніжками.
— Шкода, що з нами сьогодні немає Констанція й Джозефа, — сумно проказала стара Анна і раптом напружено вклякла, сторожко прислухаючись до чогось. Нарешті вона роздратовано крикнула: — Цвіркун! Це знову цвіркун! Дрібна погань! Він знову не даватиме мені вночі спати! Де він, Лілі? Його треба сьогодні ж виявити! І вбити!
Всі за столом завмерли, принишкли і врешті справді почули пронизливий і ніби жалібний голос цвіркуна. Всі розсміялися.
— Годі тобі мамо, симулювати. Все ти чуєш. — Анатоль басовито реготів, наливаючи собі ще бренді. — Якщо цвіркуна почула, значить, все гаразд.
— Що він сказав?
— Він сказав, що ти чуєш краще за нас усіх! — прокричала Лілі на ліве вухо. — Ніхто з нас цвіркуна не почув, а ти почула!
(Продовження на наступній сторінці)