«Генерал передчуває» Олександр Тесленко — страница 6

Читати онлайн твір Олександра Тесленка «Генерал передчуває»

A

    — Але ж дивіться, аби не залишилося зайвих деталей. — Генерал завчено по-батьківськи усміхнувся. — Бо тоді ми й вас переберемо по кісточках.

    — Зрозуміло. Все буде гаразд, пане генерал.

    — Бог на поміч, хлопці.

    Зарізали козу, їх завжди ріжуть,

    одну раніше, другу згодом.

    А як немає кіз, знайдеться бик чи півень.

    Знайдеться хтось. І завжди знайдуть ніж.

    Та спершу їх живих і поподоять, й

    попобриють,

    запустять у череду

    а чи дозволять поспівать.

    Зарізали козу. Хлопча сльозу пустило.

    Утерли сльози. Ну й дурне ж!

    Ану, мерщій — гулять!

    (Зі щоденника Констанція Девіса)

    Особиста зустріч генерала Девіса з президентом тривала недовго.

    — Я радий почути від вас, пане генерал, що для безпеки "Зевса" зроблено все можливе. Про це мені доповідав і полковник Форест. Тож маю підстави сподіватися, що все буде гаразд? І ми з вами можемо остаточно обговорити деякі подробиці. Оскільки ви самі наполягали на нашій сьогоднішній зустрічі, то можу припустити, що ви маєте до мене якісь запитання чи пропозиції…

    — Пане президент, я зараз звертаюся до вас насамперед як людина, що вболіває за інтереси нашої держави..

    — Конкретніше! — роздратовано перебив його президент. — Не гаймо часу на слова!

    — Я хочу наголосити на тому, що "Ера" — науковий орбітальний модуль. Принаймні в очах загалу. І тому мене цікавлять гарантії щодо політичного престижу…

    — Це ви доречно додали, що "Ера" — науковий модуль в очах загалу. Але ж ви не гадаєте, пане генерал, що загал складається з дурнів? Всі знають, що таке наукові модулі — і наші, і їхні! — Раптом президент зірвався на підвищений тон: — І гадаю, всі повинні розуміти, що таке збереження орбітальної переваги! У скільки мільярдів виллється створення ще одного нашого "наукового" модуля для вивчення реліктового, чи якого там у біса, випромінювання?!

    Президент нараз замовк, театрально швидко заспокоївся і продовжив:

    — Але, даруйте, я перебив вас, пане генерал… Які гарантії ви вимагаєте від мене?

    — Гарантії того, що я й надалі матиму змогу, матиму підстави вважатися порядною людиною. Ви мене знаєте давно, ми могли б звертатися один до одного навіть менш офіційно. Тож я сподіваюся, що мої уявлення про порядність вам відомі і зрозумілі і не будуть сприйняті хибно…

    — Конкретніше!

    — На "Ері" — двадцять сім чоловік екіпажу. Але, як самі розумієте, не це мене хвилює. Конфлікт може перерости в воєнний…

    — Я зрозумів вас, мій друже. Не хвилюйтесь. Політики також чогось варті. Я вам особисто гарантую, що ви, за будь-яких обставин, зможете вважати себе порядною людиною. Врешті, самі вдумайтесь — роль "Зевса" дуже відповідальна, але й елементарно проста: йому треба тільки попросити в екіпажу "Ери" допомоги й дочекатися зближення модулів. Хай уже дехто поплеще язиками, про ґанджі нашої космічної техніки, але розмови обходяться набагато дешевше за монтаж і виведення на орбіту ще одного модуля… Врешті, чи мені вам розповідати? А забезпечити життя нашим астронавтам після космічної аварії зможете лише ви, генерале. Лише ви зможете зберегти життя своєму синові. Тут все у ваших руках, генерале. А для таких, як ви, професіоналів немає складності грамотно катапультувати хлопців. Але ж не раніше, ніж вони попросять допомоги в "Ери" і наблизяться на розрахункову відстань? — Президент багатозначно і зверхньо розсміявся. — Ось тоді ви ризикуєте виявитись людиною украй непорядною. Жартую. Одне слово, про той трагічний випадок на орбіті світ трохи поговорить і скоро забуде… А ви матимете усі підстави вважати себе порядною людиною. Не турбуйтесь. Це я вам гарантую. Бажаю успіху! З нами Бог!

    І все в чужих руках зчужіло,

    відбилося від рук гайнуло по руках.

    І весь цей світ напружено закляк

    в чужих руках ріднесенького сина.

    (Зі щоденника Констанція Девіса)

    Відразу після відльоту генерала президент вийшов на прямий зв’язок з полковником Форестом.

    — Фред? Вітаю. Чим порадуєш?

    — Конкретно — нічим… Але ж ти розумієш, що я особисто відповідаю за виконання програми "Зевс". До всього ж ми з тобою давні пройди, і я не хочу осоромитися в твоїх очах. Все буде гаразд. За будь-яких розкладок — все буде гаразд. Ти мене знаєш не перший рік і тому можеш сміливо на мене покластися.

    — Фред, скажи відверто… Що ти думаєш з приводу цього Сіріуса?

    — Я не можу похвалитися нічим конкретно. Втім… Мені важко повірити, що програма "Зевс" не буде виконана, але навіть якщо таке й трапиться, то я особисто обіцяю, що нам з тобою не доведеться червоніти. Я зроблю все, щоб навіть провал програми "Зевс" був нам корисний. Віриш мені, Старий Лисе, пане президент?

    — Так, я знаю тебе… І тому нічим не буду обмежувати твою ініціативу… І не задаватиму зайвих запитань, Фред.

    — Маю свій план. В мене надійні зв’язки в цьому світі. Я можу обійтися і без політиків, аби не потерпати за власну репутацію… За наші з тобою репутації.

    — Добре, Фред. Ти ніколи не давав мені підстав сумніватися в тобі.

    — А це тому, Старий Лисе, що я завжди кажу тільки правду і лише правду. Мене ще в дитинстві дуже били за найменшу брехню, і тому я дитиною зрозумів, що в нашому наскрізь брехливому світі є лиш одна можливість брехати і не бути спійманим на брехні, — це казати виключно правду. Все одно ніхто не повірить, але ж ніхто й не викриє твого обману. В цьому щось є, чи не так, Старий Лисе? Обнімаю тебе. З нами Бог!

    Все наше життя перетворилося на дикий карнавал. Ми, спершу ніби для простої розваги, поодягали химерні і кумедні маски найрізноманітніших потвор. Ми живемо, ми веселимося, але під нашими масками вже немає наших облич. В нас уже немає власних облич.

    (Зі щоденника Констанція Девіса)

    Димний антураж нічного бару.

    — Я хочу тобі сказати, моя люба Сігно, що я вже давно збагнув один закон природи, — кожному свій час. Я про це не почув, не повірив комусь на слово — я сам відчув розумом, кожною клітиною шкіри. Кожному свій час! І той, хто замолоду був дуже мудрим, з роками може, а можливо, й мусить опинитися серед дурнів… Я полюбив відвідувати смітники — місця вічного спочинку людських бажань і потреб. На смітниках є все — широкий вільний вибір того, за що ще вчора люди готові були й горлянки перегризати. А сьогодні — будь ласка… З кожного із нас його величність Час викроїть тільки те, що йому потрібно. І він не обійде нікого. І якщо з твоєї шкіри зроблять просто бубон, то знай, що саме бубон зараз і потрібен Часові. А відтак — потрібен ти і твоя шкіра. І мусиш радіти, що ти потрібен світові. І навіть простий пшик, то є не просто пшик, то — подих вічності. Я, моя люба, добре відчуваю свій час. Яз тих пташок, котрим ще рано подавати голос… Давай ще вип’ємо…

    Нараз до Хенка підійшов бармен:

    — Вас до телефону.

    — Кому це я знадобився серед ночі?

    Хенк повернувся хвилин через п’ять. Він якось споважніло, навіть дещо пихато, підійшов до Сігни і багатозначно, промовив:

    — Пробач… Я помилився…

    Сігна дзвінко розсміялася:

    — За що тобі пробачити? В чому ти помилився?

    — Я тобі щойно сказав, що мені рано подавати голос… Але мій час уже настав.

    — Що, з твоєї шкури його величність Час уже зібрався робити бубон? Пробач за такий жарт…

    — Пробачаю, Сігно… Я люблю такі жарти… Завжди отак жартуй зі мною… То що, вип’ємо?

    Ми вже давно забули слово доброчесність… А мені пригадуються, колись і я читав Сенеку, слова про те, що керувати можна тільки доброчесністю, душевні ж хвороби легше викорінити, ніж їх загнуздати. І ще Сенека говорив про те, що людська Вірність є святим благом людського серця, ніяка необхідність не змусить Вірність до обману, ніяка винагорода не спокусить. Вірність скаже — пали, бий, убивай, але я не зраджу, чим сильніший біль буде випитувати таємниці, тим глибше я їх заховаю… Які прекрасні й наївні слова. Аж хочеться померти. Точніше, аж не хочеться жити у нашому вільному й прекрасному світі.

    (Зі щоденника Констанція Девіса)

    Машина, зупинилася під розлогим гіллям молодого. платана.

    Хенк, квапливо вийшовши з нічного бару, довго роззирався навсебіч і не міг її помітити, аж поки прочинились дверцята і в салоні спалахнуло світло.

    — Я тут, Хенк.

    Від несподіванки він злякано завмер:

    — Привіт, Артуре. Ти довго мене чекав?

    — Сідай.

    Машина відразу рушила, і вони помчали нічним містом.

    — Як тобі ведеться, Хенк? Як успіхи на літературній ниві?

    Хенк промовисто змовчав, лише поглянув на Артура дещо винувато й присоромлено, а той пограв трохи жовнами, ховаючи ледь бридливу гримасу, виплюнув у відкрите вікно жуйку і позирнув на підпилого хлопця іронічно, спідлоба. Хенк споважнів у передчутті ділової, важливої розмови.

    — Пишу я багато, — мовив багатодумно.

    — Як здоров’я батька?

    — Спасибі. Нівроку. Я його давно не бачив.

    — Вже друга година ночі. Ти спати хочеш? В тебе стомлений вигляд… Багато випив?

    (Продовження на наступній сторінці)