Дзвінок відеоселектора пролунав несподівано, навіть ґвалтовно. Джозеф злякано кинувся з канапи і якусь мить не міг збагнути, що ж трапилось? Тривога?! Навчання?! Хто потурбував його? Проте до селектора він пішов удавано спокійно, розважливо. Проходячи повз великий кольоровий у повний зріст портрет на стіні, Джозеф дав щигля по кінчику носа привабливій дівчині у рожевій сукні під блакитною газовою вуаллю.
— Слухаю.
На екрані з’явилося обличчя генерала Девіса. Батько втомлено дивився на сина.
— Ти ще не спиш, Джозефе?
— Ні, пане генерал. Я перед сном люблю послухати музику.
— Ти не хочеш трохи подихати зі мною свіжим повітрям? Ми давно з тобою не бачились, Джозефе.
— Так. Безумовно, я дуже хочу подихати разом з вами свіжим повітрям, пане генерал.
— Облиш блазнювати. Я тобі насамперед батько… Чекаю тебе на сьомому виході. Вже на поверхні. Не барися.
Джозеф одягнувся, не поспішаючи, накинув на себе оранжевий тренувальний комбінезон і, насвистуючи веселу мелодійку, подався до кабіни пневмокапсули.
Він не відразу побачив батька у темені ночі. Зоряне чисте небо над головою. Рокотання патрульних вертольотів, періодичне надсадне дихання бойових машин, що вихоплювались раз у раз із підземного аеродрому. Впала в око червона жарина сигарети, і Джозеф здогадався, що то стоїть батько.
— Вітаю, пане генерал.
— Радий тебе бачити, мій хлопчику. Як самопочуття?
— Все нормально, батьку. Хіба я не твій син? Ти не маєш підстав сумніватися в мені. Все гаразд.
— Маю підстави, сину…
— Ти знову хочеш пофілософствувати про смисл життя? Вони повільно простували вузькою бетонованою доріжкою під акомпанемент вертольотного рокотання.
Бездонне зоряне небо над ними.
— Я вже вийшов із того віку, коли…
— Ти зараз саме у тому віці, Джозефе, коли власна дурість і обмеженість можуть видаватися мудрістю.
— Що ти хочеш від мене, тату?
— Я хочу допомогти тобі… Хочу тебе зрозуміти… Я не можу тобі розповісти багато чого…
— То й не треба, тату. Не муч ні себе, ні мене. Давай просто пошвендяємо перед сном. У мене завтра відповідальні тренування.
— Мені соромно, Джозефе, що я не зміг… що ми з тобою такі різні, майже чужі… Мені страшно, що я не зможу тебе врятувати, Джозефе…
— Батьку, ти знаєш, як я сприймаю подібні мудрствування і самокатування. Припини! Я насамперед — солдат, пане генерал! — В голосі Джозефа звучала іронія, але й гордість, якесь самолюбування водночас— Тільки сувора дисципліна і відданість своєму командуванню роблять із людини справжнього солдата, а із солдата — людину. Чи не так, батьку?
— Джозефе, в житті трапляються такі ситуації, коли для того, щоб порозумнішати, просто не залишається часу.
— Я з дитинства не люблю багатозначних натяків, батьку. Ти знаєш про це.
Генерал несподівано зупинився, дістав з кишені невелику морську мушлю, рапану, підніс її до вуха:
— Ти пам’ятаєш мого батька? Свого діда?
— Старого Петера Девіса? Безумовно, пам’ятаю… А чому ти запитуєш?
— Скоро вісім років, як він помер… Він дуже любив тебе…
— Він усіх любив…
— Твій дід був дуже порядною людиною… Я хочу тобі подарувати цю рапану. Хай тобі буде пам’ять про діда і про мене…
Джозеф розсміявся:
— І ти хочеш, аби я постійно носив при собі цю мушлю? Так, як ти? У мене ще не генеральські кишені, батьку, і не генеральське життя. Ти вже пробач… — Джозеф досить безцеремонно відхилив батьківську руку. — Колись згодом, батьку, коли стану бодай полковником.
Син довго сміявся, а генерал дивився на нього, приховуючи біль.
— Це я винен, що ти виріс таким… Я хочу востаннє порадити, як батько синові…
— Ти знову хочеш мені запропонувати відмовитись від польоту за програмою "Зевс"? Але чому? Я хочу літати! Я доклав немало зусиль, щоб домогтися цього права. І ти мені ні в чому не допоміг, батьку!
— Я міг би тобі й перешкодити. Але не робив того. Ти сам творець власної долі.
— Як ти любиш довго балакати, батьку. Якщо я справді творець власної долі, то я пішов спати. У мене завтра напружений день, і зараз я хочу одного — заснути і добре відпочити.
Джозеф солодко позіхнув, і було важко збагнути, чи він просто хоче подратувати батька, чи справді вибився зі сну.
— До речі, ти мені можеш розказати хоч щось конкретно про програму "Зевс"? Що тебе так бентежить?
— Я не маю права нічого тобі говорити конкретно, але… я передчуваю біду. Програма "Зевс" не буде виконана ні за яких обставин. І я не хочу, аби ти, мій єдиний син…
— Ти хочеш, щоб полетів інший? Замість того щоб забезпечити виконання відповідального завдання, щоб все зробити для нашої безпеки, ти, батьку, намагаєшся просто усунути мене від польоту?! Мені соромно. Врешті безпека — то клопіт полковника Фореста. А він своє діло знає! Думаю, ти можеш залишити собі оті передчуття біди. Я не хочу більше про це слухати! Я солдат! І цим все сказано, пане генерал. Ми з вами — солдати!
— Тобі справді байдуже, в чому полягатиме суть програми, яку ти будеш виконувати? Що ти знаєш про програму "Зевс"?
— Я знаю стільки, скільки мені дозволено знати. І я виконаю будь-яку програму. Я солдат. Я астронавт. І в цьому моє життя і моє щастя. Ти мені ніколи ні в чому не допоміг! Навіть грішми ти мене не балував! А тепер хочеш відверто перешкодити?! Участь у програмі "Зевс" поставить мене в ряд кращих астронавтів планети.
— Не поставить, сину. Ти загинеш.
— Всі ми колись загинемо. І ті, котрі не братимуть ніякісінької участі у виконанні програми "Зевс", також. Чи, може, ти сумніваєшся в цьому? Я хочу спати. На добраніч. А ти можеш хоч до півночі на свіжому повітрі слухати дідову рапану. Може, придумаєш навіть пару віршиків. У кожного своє хобі. На добраніч, тату.
А стара мушля, власноручно піднята колись ще молодим Петером Девісом з морського дна, ловила істеричні голоси вертольотного неба і відгукувалась бентежно на генеральській долоні усіма глибинами свого вивареного колись у старій каструлі молюскового єства.
Непередбачене передбачення.
Захід сонця в густу траву.
Спогад перший. Останнє побачення.
Вічний докір. Невже я живу?
Наша совість народжена вдруге.
Хай з реторти, а все-таки є.
Передбачення болю і туги.
Захід. Сонце. Твоє і моє.
(Зі щоденника Констанція Девіса)
Полковник Форест ніколи не кривив душею. Він завжди говорив правду і лише правду, хоча переважно мовчав, а інколи жартував: "У наш наскрізь брехливий вік найкращий спосіб брехати і не попастися на брехні — говорити тільки правду".
Чорна широка борода надавала його лисій, завжди ретельно виголеній голові досить своєрідного вигляду. Він був схожий на турка, проте нікого з турків у роду не мав, навіть у Туреччині ніколи не бував, хіба що п’ятнадцять років тому пропливав біля турецьких берегів у підводному човні на глибині ста метрів.
У кабінеті пролунав безбарвний металевий голос:
— Полковнику Форест! Полковнику Форест!
— Я слухаю.
— Доповідаю. Представити для ознайомлення запис розмови з генералом Девісом о дев’ятнадцятій годині й сорок три хвилини не можу, оскільки о дев’ятнадцятій годині й сорок хвилин непередбачено вийшла з ладу тридцять сьома панель. Терміновий аварійний ремонт тривав сім хвилин без використання дублюючої системи запису та контролю.
— Чому не використовувалась дублююча система?
— Причини розслідуються.
— А що з тридцять сьомою? В чому справа?
— Поки що важко щось сказати напевне. Загалом, у тридцять сьомої закінчився термін експлуатації.
— Хтось заходив до бункера останнім часом?
— Протягом останніх десяти днів до третього бункера ніхто не заходив. Все працювало бездоганно, поточна профілактика автоматично проводилася вчасно.
— А хто останнім заходив до третього бункера?
— Ви, пане полковнику. Разом з генералом Девісом.
— Дякую за інформацію.
Полковник Форест незадоволено скривився, почухал свою лису голову, врешті солодко позіхнув:
— У пришельців із Сіріуса мене ніхто не змусить повірити. Своїх підозрювати вкрай важко, вони всі промацані до останньої ниточки. Але пару голів доведеться відкрутити для профілактики, щоб ніхто не звинуватив у бездіяльності.
Як нам набридло все. Чи просто ми
втомились?
Від мудрих слів і від ганебних дій.
І навіть цвіркуна сюрчання безневинне дратує нас.
Але як вижив він? Як вижив цей цвіркун між космосом і
атомом?
Як вижив він на полі бою за добро?
Заплющуєм повіки ще лиш на ніч, та мов назавжди.
Нам вже все одно. Одне болить, дратує, спать не дасть —
цвіркун, лайдак нещасний, дрібна погань,
порушив наш священний спокій,
перекричавши мегатонну благодать.
(Зі щоденника Констанція Девіса)
(Продовження на наступній сторінці)