— В писанії немає цього, — казав якось Михайло Сергієві, — це од невірців усе; ніхто сил божих не знає, а дощ бог дає, а не з пари.
Не любив Михайло Сергія. Через його та й до Василя рідко ходить було.
Усе було він Оленці товче:
— Живи по-божому: пости чти, до церкви ходи.
VІІ
Незабаром знов побачила Оленка Грищенка в Сергія. Дивиться на його з-за городини. .
"Тоді я гаразд і не роздивилась на його, — думає, — а він такий... про читання зразу почав".
І пішла б, може, до його, як знакома уже, мати ж... сидить біля хати, лущить насіння. А Оленка в Сергія, в дядини, крадькома вже бувала. Та й Грищенко... хто його зна, якої тепер думки про неї, що тоді її так осоромила мати. Щоб хоч не дивиться на його, не чути його голосу, пішла Оленка на вигін!
Вигін за садком зразу, високий, крутий. Тут і там по йому коні пасуться, телята щипають травичку, вітряки стоять. А внизу село лежить, таке кучеряве. Кучері то-польові, срібненькі, підіймаються вгору; інші, чорні, позвисали над клунями; ще інші, вишневі, сливові, повивають хати. А церква, наче зіронька в небі, сяє-сяє в гущавині. Убік попід вигоном долина побігла. По той бік долини гай зеленіє, то в долину збігає, то в поле вискакує, що жовтіє проти сонця за ним. А там далечінь... синіють гаї.
"Боже мій! — думає Оленка. — Чого я сама? Потішиться ні з ким красою цією".
Щось забалакало ззаду. Оглянулась, — Сергій і... Грищенко за нею ідуть. Затьохкало в неї. Чубок на голові погляділа, що визирав з-під платочка, на плаття голубе подивилась собі, припинила ходу. Привітались.
— Яка краса унизу! — Оленка до Грищенка.
— А що, вас не били у хаті тоді? — він до неї. Всміхнулась Оленка й нічого. Стало ніяково їй. Сергій це помітив, про друге почав:
— Читав я в газеті, — каже, — що в селі одному хлопці й дівчата прості спектакль дали. Порядкували вчитель та дяк. Да якби і в нас таке встроїть, та ще й прибуток призначити на яку ціль корисну!
Оленка зирк-зирк на Грищенка, ніби питала його, що він скаже на це.
Грищенко, мабуть, думав, що Оленка на вбрання позирає йому: поглядів комірець отюжений, висунув трохи з-під тужурки його, кахикнув та:
— Інтересний, — каже, — з степурівським дяком спектакль був учора у нас. І то ж чорт рябий! Новісінькі карти були у мене, і він... — Грищенко зареготів, — і він чисто порвав.
— За віщо? — всміхнувся Сергій.
— П'ять рублів я виграв у його. Я вже казав йому:
не вмієш — не сідай, а він... хе-хе!
"Карти на умі в його!" — подумала Оленка про Грищенка. Глянула на його: такий повний, червоний, в'язи товсті. "Зовсім і обличчям не схожий на того, про якого я читала", — подумала.
Сергій глянув на сонце та:
— Інтересно б оце подивиться на сонце в скло закоптіле.
Оленка:
— І то ж тіло величезне таке! А проте... потухне колись.
Грищенко:
— А он чорногуз який ходить! — карлючкою за вітряк показав. — От якби рушниця оце!.. Чудасія!.. Як я уцілив нею раз був ворону, так і пішла з тополі перекидя.
"А нащо уцілив, спитать би тебе?" — подумала Оленка.
Довгенько ходили по вигону. Грищенко й до дяка степурівського ще вернувсь, розказував, як той п'є горілку та як на голові вміє ходить. — Інтересно, — каже. Оленка більш мовчала.
"Хай... — було думає, гуляючи з Грищенком, — кончу школу, далі одчиняться двері мені... невже не зустріну тоді його... любого, з душею".
VІІІ
Палажка тим часом все частіш і частіш загризалась з Оришкою. Після того, як її Оришка назвала помийницею, вона як помітить, що Оленка у неї була, так Їй і зробить шкоду яку. Іде поз грань, соняшник зломить Оришці або переб'є ногу курчаті її, як піде до неї, Палажки.
Лютувала на Оришку Палажка і все дужче злилась і на те, що у неї, "ворога" такого, город більший. Почала все частіш дорікать ним Михайлові. Солі нема, борщу нічим затовкувать, так на язиці й огород у Палажки.
— Підлізли сякі-такі до старого, а ти попустив їм! — гримає на Михайла. — Хоч би це який кущ картоплі продать з тії смужечки, що оддав їм, і то б же яка це запомога була!
Вийде з хати Михайло, перед очима і смужечка та.
"Справді, — почав думать він, — нащо попустив? Хоча... батькове ж слово... і не попускать не можна було... "Чти отця", — в писанії сказано. Це... це все Василь та Оришка тут винні. Підлізли під старого, мовляла Палажка, так воно й є! Бо й справді: чим я од Василя гірший у батька? За віщо Василеві більш огорода од батька? За те" що батько жив при йому. Так і при мені раніш жив! Нехай Палажка, може, чим і не догодила йому, так... у якій же я тут вині?! Підлизли під батька і все тут".
Так почав думать Михайло, і вже й сам на Василя та Оришку злитись почав. Уже й бувать у їх перестав. А робить їм погоду Палажка, він і не спиняє її. Іноді й сам ще як захватить їх кури з свого города, то аж сторчголов летять.
Лайка, сварка і в хаті й надворі.
"Бідність— і зло через те, — думає Оленка було. — Хай... — було розважає себе, — кончу вчення, матиму місце, буду запомагать батькові, матері, може, хоч трохи утихне гризня".
Зіставалось Оленці, щоб уже кончить школу, год один ще повчиться. Діждала кінця літа, поїхала.
ІХ
Перед тройцею приходить од Оленки одкритка, пише:
"Кончйла з нагородою —євангелією в червоному бархаті, оправі золотій. Тоді-то за мною на станцію виїдьте".
Прийшов час і їхать. Запріг Михайло конячку, поїхав. Весело їхалось. Незчувсь, коли і в Гайдарях опинивсь, а двадцять же верст, велике село. Виїхать з його, і станція зразу.
Розвиднялося саме. Осокори в садочку, неначе намальовані, стоять на побілілому небі, а водокачка стоїть сувора така.
Немає ще поїзда. Самі грузові вагони збоку стоять. Світиться в декількох вікнах. Телеграфіст в одному сидить, куняє. А біля кущів стрижених хропе хтось на клунках. Десь панок у брилику взявсь, походжає. Надворі все світліше стає.
— А дозвольте спитать вас...-— до панка до того Михайло,— чи швидко вже поїзд?
Панок:
— А тобі ж куди, на заробітки кудись?
Всміхнувся Михайло:
— Ні, дочку виглядаю з школи.
Зупинився панок: — Як то з школи? Підійшов до його Михайло:
— Училася з панськими дітьми.
Дивиться панок то на сіру свиту Михайлову, то на зашкарублі чоботи йому. Всміхається Михайло. Походжає панок, Михайло й собі поруч з ним.
Прийшов поїзд, чмихає стоїть. Настороживсь Михайло. Зирк! Висувається з зелених присінок корзиночка. Держить її панночка в голубому. Рученята такі білі у неї, манісінькі. Чубок такий кучерявенький з-під платочка визирає у неї. А на щічках і рум'янчик єсть. Виходить, всміхається.
— Здрастуйте, тату!
Підбив Михайло сінце їй на возі, ряденцем заслав, поїхали.
По вигону сивіє роса, а там он за вербами так небо палає, — сонечко сходить. Тополі в Гайдарях, неначе засоромились чого, почервоніли. Гайдарі. Сюди й туди по садочках біліють хати; клуні, хліви стоять понад улицями. Череда ось іде. Чередник у свиті, в брилі: "Гей!"— помахує костуром. Там он на майданчику бекають вівці. А птаство що по садках виробляє, зустрічає сонечко як! Соловейко, аж у вухах лящить, витинає такої. Та тут ось один, а там десь і другий. Жовна й собі виграє на кленку. Пташка якась: ці-ці! у калині. Нащо вже сорока, і та: скри-ки-ки!
— Який же тут рай! — всміхається Оленка. — Рай, справжній рай!.. А там... стіни. Глянь у вікно: метушня, стукотня, дим.
Михайло:
— Так це ти, значить, учителькою будеш уже! Слава богу. От якби ще й у хторокласній де, щоб жалування більше тобі: запомагать будеш і нам.
— І у второкласній можна мені,— Оленка йому. Помовчала, далі: — Мені так і казано. — Усміхнулась. — В отця Полієвкта я це була.
Як була, розказала.
А на станції біля того города, де живе отець Полієвкт, Оленці пересадка була. Поїзда другого ждать довго, надворі півдня, вона корзиночку швейцарові поглядать оддала, а сама до його пішла: наблюдатель над щколами і знайомий до того,— спитать про місце його. Подзвонила. Впустили її. Чиста кімната, олива горить. Вийшов отець Полієвкт, повний, очі вузенькі, благословення їй дав, усміхнувся — впізнав Оленку; рік тому, як була у його вона з книжкою якоюсь і поклоном од завідующого школою. Сів отець Полієвкт. Оленка, така учтивенька, соромливенька, стоїть перед ним та:
— Це вже я кінчила, — так потихеньку до його.
Він:
— Ага... Що ж, трудно вчиться було?
— Ні, так...
Погомоніли трохи, далі Оленка:
— Я б вас прохала... як тепер пристроїться мені вчителькою?
Отець Полієвкт, чого й ждала Оленка од його, що він же увів її у науку у цю, усміхнувсь та:
— Гаразд, гаразд, голубочко... Буду мать на увазі... Бога не забувать тільки треба, старших поважать... — Раніш "ти" їй казав, тепер обминав це слово.
Не забула Оленка й про те, що їй доведеться запомагать батькові, а в однокласній школі плата мала вчителям, вона:
— А чи й у второкласній можна мені?..
Помовчав Полієвкт, далі:
(Продовження на наступній сторінці)