Людей у церкві повно. Церква — городська, та гарно в їй так. Громовинне світло сяє, свічки палають, образи блищать, а еполети на панах, ризи на батюшках так і мигтять. Батюшки кадять та:
— "Сей день, его же сотвори господь, возрадуемся и возвеселимся в онь!"
Півчі:
— "Христос воскресе!.."
Люди так і ворушаться, зодів так і шамтить на їх: христосуються, цілуються... Весело. Так і всміхаються всі.
Надворі, на східцях, по боках теж ворушаться люде. Тільки ці люде не всміхаються вже, не радіть. Ці, мабуть, не чують "возрадуемся и возвеселимся". Ці, пообдирані, позгорблювані, простягають руки до кожного та тільки:
— Христос воскресе!.. Подайте, що милость ваша!
Між ними і одна молодиця стоїть, теж обідрана така, та така худа, бліда. Перед молодицею — дівчинка малесенька, в лахмітті в якомусь та в чобітках, що так і червоніють пальчики з їх. Надворі холодненько, вітрець проймає, і воно, чорнобривеньке, мабуть, не помалу змерзло, бо щічки ті, круглесенькі, сині-сині, оченята карі повні слізок, а само аж на місці не встоїть: одно ніжки ті то сюди, то туди ворочає, а рученятка свої, манісінькі, одно до живітка під лахміттячко стромляє, одно стромляє.
Молодиця оце дивиться на дідів, та й собі: і пригнеться інший раз оце, і голову схилить набік, і рот роззявить, та й нічого, почервоніє тільки.
Кашлянула, та й собі-таки — тільки так несмілко:
— Здр... Христос воскрес... з празником з святим будьте... — та й руку простягла-таки.
Ніхто нічого їй, тільки дід один з хрестами на грудях:
— Пху! І сорому немає їй!.. Хай уже ми...
Молодиця почервоніла зразу так, далі затулилась полою..
— Боже мій, боже мій, — каже, — хіба ж хто й повірить, що тобі горе? Хіба ж хто й повірить, що ти тільки раз учора годувала дитинку скориночками?..
— Молода, не каліка, — дід їй, — заробила б... і нам би не заважала отут.
— Мої рідні! — молодиця йому. — Де ж би я заробила? Я ж ждала, я ж виглядала... Що ж я робитиму, коли є нас... і без діток є...
Молодиця втерлась, помовчала, далі:
— Було б у мене що, була б хата, чи я б виглядала наймів отих?.. Чи я б оце стояла тут?.. Боже мій!.. — Молодиця знов полу до очей: — Умер... умер покійник-чоловік... добре й зробив.
— Ну, киснеш! — визвірився дід з хрестами. — Хтось подивиться на тебе оце.
Молодиця перехлипала, постояла, подивилась кругом, пригнулась ще разів з скільки, далі до дівчинки:
— Парасю, моя дитино, проси ти!..
— Мамо, я змелзла, — дівчинка їй.
— Проси, моя дитино! Христос воскресе, кажи. Тобі зручніш.
Дівчинка:
— Мамо, я їсти хоцу.
— Ну, ото ж і кажи: їсти нічого, кажи, удягтися ні в віщо.
— Спатки хоцу, мамо.
Мати аж з серцем на неї:
— Проси, я тобі кажу, зараз!
Дівчина:
— Боюсь.
— Проси!.. Христос воскрес, кажи. Ось пан іде... зараз!
Дівчинка:
— Хли... Хлистос... Восклес... — та й затулилась пальчиками.
— Чому ж ти руки не простягла ото? Ну й!.. Руку сюди! Отак держи!
Дівчинка:
— Змелзла он... змелзла так, а вони... а вони... — одвернулась до рундука, заплакала. Плаче так гірко, аж здригається вся.
Дивиться мати. Сльози тільки кап-кап у самої. Зітхнула, подивилась сюди й туди та знов пригинаться давай.
Пригиналась-пригиналась — нічого.
— От, боже мій, — каже. — Ходім, Парасю, між паски ще.
Взяла за ручку, веде...
— Пра-а-зников пра...зник, — чується з церкви.
Пасок коло церкви багато, та все такі жовті... Поміж пасками ліхтарі горять скрізь, люде стоять, гомін... Мати каже:
— Ну, підходь, Парасю... до жінки до тії. Христос воскресе, кажи.
Дівчинка мов не чує.
— Мамо, он спідницка гарна яка в дівцини.
— Христос воскрес, кажи!
— Мамо, он паска яка, а яєцка які... червоні, дивіться! — показує, та аж осміхається.
— Я тобі... Я тобі що кажу? — гнівається мати.
— Що там? Куди прешся? Народ! — прогонить їх поліціянт.
Ось трохи згодом ревуть дзвони — паски святять. Забирають люди, несуть. Молодиця дивиться — стоїть, тільки сльози грають їй.
— Мамо, ходімте взе й ми, — каже дівчинка.
Мати за ручку її, похнюпилась, ідуть.
Люди скрізь так юрбами й сунуть. Звощики скрізь так і торохтять. Дзвони ревуть десь. Майорять хлаки улицями. Громовина сяє. А на небі ані хмариночки; зорі тільки миг-миг.
Дійшли до базарю, стала мати, думає.
— Мамо, ходімте взе! — каже дівчинка.
— Куди підемо?
Мати скривилась, за ручку дівчинку та під крамницю на піддашшя.
— Мамо, ну й спідницку бацила я!
Мовчить мати.
— Мамо, я яєцка хоцу.
Мовчить.
— Мамо, дасте паски?
— А чом ти не слухалась, як я тебе навчала? Казала: проси! А ти слухалась моєї науки?
Дитина в плач.
Мати помовчала, нахилилась і пригорнула дочку.
— Моя дитино! Дай хоч поцілую тебе!