Я й думаю: "Не виспавсь та, мабуть, хоче в странню прокрастись. Тільки — як прокрадеться? З странньої ж усіх вигонять. Запирать, кажуть, будем. Ну, може, як-небудь він... Діло його",— думаю. Почав мерзнуть я, побіг сам.
У церкві вже так й сяло все. На криласі щось співали саме, далі читать почали. Став я насеред церкви, стою. Постояв трохи — дрімається, далі все дужче та й дужче. Святий його знає, чого воно так мені. Оглянувсь назад, чи нема або де сісти абощо?.. Є, та добрі люди сидять уже. От горе! Стою. Сплющуються очі мені, голова хилиться. Куняю. На криласі співають, а мені вже верзеться, що мов то кричать на мене, а я з-під нар не вилізу ніяк, то мов шапку однімають у мене, а далі, ну таке ж приверзлось, мов вийшло два ченці і давай чоботи здіймать з мене. Здіймають, а я мов плиг-плиг... коли це хилюсь-хилюсь та беркиць на кацапа одного в білій свиті та в чубові, як манжурська шапка. Кацап, мабуть, теж спав, бо як жахнеться, як стрибоне:
— Раб божай, чяво єта?! Подь к іконє, приложісь-та... Враг скушаєт!..
Я прочумавсь трохи. Узяв шапку долі, що, мабуть, давно вже валялась там. Оступивсь назад,— стою. Знов тії мені... "Та й лихо ж,— думаю. — Хоч би вже хоч утреня кінчалась швидче, може б, страння одперлась абощо". Слухаю, аж ще тільки псалтир читають. "І, ти лихо!.. Замучать черці,— думаю,— чисто замучать..." Досадно мені, так би лупив усіх. Пішов я блукать по кутках, чи нігде таки сісти? Куди ж не глянь — скрізь то баби, то діди куняють, дехто й хропе вже. "Що ж,— думаю,— і мені між їх? Ніяково. Я ж парубок". Ну, нічого. Як узяв мняться, як узяв мняться,— уліз-таки між їх, сів поуз двері. Отут же пішло мені: то мов я з черцями в креймашки граю, то мов з дияконом наввипередки біжу. Далі... не пам'ятаю нічого. Пам'ятаю тільки, що мов повиходили усі батюшки до мене, налигали за уші мене і давай у черці постригать мене. Я луп очима. Коли чернець щіткою штовх-штовх мене.
— Тікай,— каже,— вимітать треба!
Я встав. У церкві вже тільки дехто до образів знамувавсь. Я в странню мерщій. Сюди-туди — заперта й не світиться. "Оце так,— думаю. — Що ж тут робить? Поночі, холодно". Як ось чернець:
— У церкву, у меншу,— каже,— іди: обідню ранню слухать будеш!..
"І, лихо! Замучать,— думаю,— чисто замучать". Далі й думаю: "А де ж це товариш мій? Мо', ранню слуха?"
Знайшов я ранню ту. І в той куток, і в сей — нема.
"Так і буть, значить. Десь у город подавсь,— думаю,— або, може, в странні в кутку де куняє".
Розвиднілось. Іду я з ранньої. Вітер свистить. Сніг порошить. Сумно-досадно. Куди йти? Що робить?
Дивлюсь, стоїть під церквою баба якась з торбою, сльози втирає.
— Боже мій, боже мій,— каже,— де ж це його душечка буде?
— Та що таке, бабо? — питаю.
— Боже мій, чоловік у будиночку повісивсь у тому.
Так і тьохнуло в мене. Побіг я.
Лежить козак на снігу, голову й руки одкидав. Сам синьо-жовтий, губи сині. На шиї мотузка, що нога була зав'язана. Нога не боліла вже, зуби не цокотіли. Очі карі не дивились замислено вже. Усики чорні, брови чорні, кучері на голові блідли. Над ним стояла купка нищих, вітер голосив над ним та сніжок притрушував його.