— Будьте ласкаві, проспівайте цю пісню.
Дмитро Іванович — співуча людина з природи. Сам знав багато пісень на слова й на голос.
Після цих двох пісень кобзар виконав ще й про Байду, Кармелюка, Морозенка, Супруна і багато інших пісень та гуморесок.
Під час перепочинку кобзар Носачевський звернувся до Дмитра Івановича з проханням:
— Розкажіть мені, Дмитре Івановичу, хоч коротенько про історію кобзи та видатних кобзарів. Це мене дуже цікавить.
— Якщо ви маєте велику охоту послухати про це, то розкажу.
Цілу годину Дмитро Іванович розповідав йому, як виникла й розвивалася кобза, про кобзарів як творчу силу народу, про розвиток цього музичного мистецтва.
— А чи знали ви кобзаря Вересая? — спитав Ноеачевський.
— Остапа Микитовича Вересая знав, чув його пісні і розмовляв з ним. Мене з ним познайомив Микола Віталійович Лисенко. Сам Вересай дуже обдарована людина, добре грав і співав, але на вроду був негарний. А дружина в нього була велика красуня кріпачка Пріська. От одного разу я й спитав її: "Скажіть, як сталося, що ви, така красуня, вийшли заміж за такого старого, незрячого й негарного Остапа?" — "Скажу! — відповідає вона.— Коли Остап сватався до мене, то я багато разів проганяла його. А він, було, прийде з кобзою, сяде біля хати та як заграє, як заспіває, ну, вірите,— душу розриває. Розтопив мою він душу... заволодів моїм серцем. От і пішла за нього заміж".
Дмитро Іванович розповів своєму гостеві, що свого часу багато українських співаків та кобзарів славились і в Росії, навіть при царському дворі. Він назвав прізвище кобзаря Григорія Любистка, який ще замолоду був узятий до царського двору, де грав на кобзі, співав народних пісень — утішав молоду царицю Єлизавету, а коли вона була вже дорослою, то з грамотою відпустила Любистка на рідну Полтавщину.
— Знаєте що,— вийшов Дмитро Іванович з-за столу,— ходімо зі мною в садочок. Треба ж вас пригостити свіженькими фруктами з мого саду.
Вийшли в сад. Дмитро Іванович нарвав груш, яблук, абрикосів і підніс гостеві.
— Ну, як на смак?
— Чудові! — похвалив кобзар Носачевський.— Спасибі вам, Дмитре Івановичу, за вашу гостинність, за добре й ласкаве слово.
ЗНАЙДЕНИЙ ТАЛАНТ, АБО ЩЕ ОДИН СКАРБ
Знайомство мандриківського тесляра Михайла Тимофійовича Овчаренка з професором Д. І. Яворницьким почалося Ще з перших років створення музею. Він і його брат Василь були добрі теслі — робили чудові меблі й вітрини. Про це Довідався Дмитро Іванович. Одного разу професор Яворницький прийшов у Мандриківку, знайшов Михайла Тимофійовича й запросив його до музею на постійну роботу. Найбільше йому доводилося там робити вітрини на експонати. Ці вітрини своєю красою були неперевершені.
Майстерня, де виготовлялися вітрини, містилася в підвальному приміщенні музею. Тесляр М. Т. Овчаренко мав таку звичку: працює і співає. Якось його дзвінкий голос почув Дмитро Іванович. Він спустився в підвал, став за дверима і уважно слухав пісню тесляра. Потім відчинив двері й зайшов до майстерні.
— Ви, я чую, співаєте добре? — усміхаючись, сказав Дмитро Іванович.
— Та трошки співаю. Це, так би мовити, для душі. У нас весь рід співучий. Ось ми три брати — всі співаємо,— відповів Овчаренко.
— Он як! Це добре. Ану, прошу вас, Михаиле Тимофійовичу, утніть мені якої-небудь.
— Яку б ви хотіли?
— Та ту, що ви найбільш любите.
— Я проспіваю для вас улюблену пісню "Між горами вітер віє".
— Добре, послухаю. Співайте!
Дмитро Іванович присів на ослоні, а тесляр став біля свого верстата. І полилась чудова мелодія. Співав Михайло Тимофійович Овчаренко тенором, ледь примружуючи карі очі. Голос його силою й тембром був скоріше лірико-драматичний.
Вчений слухав його пісню і радів, що знайшов доброго майстра, а ще кращого співака.
— Добре ви співаєте. Ану, спробуймо вдвох проспівати,— запропонував професор.
— Добре! — згодився Михайло Тимофійович.— Тільки ж якої? Може, "Дивлюсь я на небо"?
— Хай буде "Дивлюсь я на небо".
Обидва вони підхопили знайому мелодію і дружно вивели її до кінця.
Дмитро Іванович став частіше зустрічатися з співучим теслею. Професор запрошував його додому і там слухав пісні, які тесля виконував під акомпанемент кобзи.
Дмитро Іванович ще більше полюбив Михайла Тимофійовича, коли довідався про його дружбу з відомими артистами — близькими друзями Яворницького І. С. Паторжинським та П. І. Цесевичем.
В 30-х роках артист Паторжинський керував у Дніпропетровську хором ім. Лисенка. До складу цього хору входили три брати Овчаренки — Михайло, Іван та Василь. А з Цесевичем вони часто виступали на концертах у місті та в приміських селах. У Василя Овчаренка ще й досі збереглося фото капели, на якому видно Паторжинського, багато мандриківчан, а серед них і братів Овчаренків.
— У нас тут,— сказав Василь Тимофійович Овчаренко,— вся Мандриківка співає. Так здавна повелося.
— Я ніколи не забуду,— згадує Ольга Михайлівна Овчаренко,— як мого батька хотів Дмитро Іванович вивести в люди. А це було так.
В музей, до професора Яворницького, прибув з Петербурга великий російський співак — артист Леонід Віталійович Собінов. Дмитро Іванович весь день водив гостя по музею, а під кінець сказав йому:
— Я вам, голубе, ще не все показав.
— А що ж тут є у вас цікавого, чого я не бачив?
— Тут у нас є скарб. Хочете його побачити?
— Аякже, з великою радістю. Мабуть, той скарб не простий — золотий? — цікавився Леонід Віталійович.
— Ні, не золотий, а, мабуть, дорожчий! — відповів Дмитро Іванович.
Тоді професор Яворницький покликав доглядачку музею бабусю Діброву і шепнув їй на вухо: "Швиденько покличте сюди Михайла Тимофійовича".
Хвилин через п'ять перед Дмитром Івановичем і гостем стояв тесляр в полотняному фартусі, зі стамескою в руці, готовий виконати будь-який ремонт вітрини.
— Оце той скарб, що я хотів показати вам. Знайомтесь,— відрекомендував Дмитро Іванович теслю.
Собінов подав руку й здивовано дивився то на Дмитра Івановича, то на теслю, не розуміючи, в чому річ, що за жарти. Він чекав, що перед ним відкриють скриню з старовинним скарбом, а тут стоїть проста робоча людина з чорними вусиками, охайно причесана на проділ, із стамескою в руці.
— Тут ось яка справа, Михайло Тимофійовичу,— почав Дмитро Іванович, звертаючись до теслі.— Перед вами чоловік великої культури, людина впливова. Це гість з самої столиці — з Петербурга. Він дуже любить пісні. Заспівайте йому що-небудь.
У той час музей уже скінчив свою роботу і двері для відвідувачів були зачинені. Михайло Тимофійович трошки зніяковів, завагався перед незнайомою людиною, потім згодився. Він заспівав свою другу улюблену пісню — "Повій, вітре, на Вкраїну".
Гість стояв мов зачарований. Він уважно вслухався в усі відтінки пісні, яку виконував тесля. Його обличчя свідчило про те, що виконання пісні не тільки подобається, а що його вразив спів.
— Ну, це ви проспівали нам українську пісню, а, може, тепер для гостя щось з російських пісень зможете виконати? — попросив Дмитро Іванович.
— Спробую.
— А яку ж ви нам тепер заспіваєте?
— Якщо шановному гостеві до вподоби, то я проспіваю "Ночь сошла на землю, тихо все кругом".
— Просимо, Михаиле Тимофійовичу,— сказав поважний гість,— проспівайте, послухаємо охоче.
Михайло Тимофійович виконав і цю пісню.
— Ну як? — звернувся тоді Дмитро Іванович до гостя.
— Бачу, що ви не жартуєте зі мною: це таки скарб! — сказав гість.— А чому ж ви не вчитеся далі? — зацікавився столичний гість.
— Куди мені вчитися! Я скінчив тільки двокласну школу. А тепер — сокира, пилка, фуганок — от і вся моя наука! У розмову втрутився професор Яворницький.
— Я навмисне показав Михайла Тимофійовича, щоб ви, Леоніде Віталійовичу, почули голос цієї людини, визнали її обдарованість і допомогли їй якось улаштуватися в столичній театральній школі. От що мені дуже хотілося! — підкреслив Дмитро Іванович.— Ви ж гляньте: талант гине!
— Добре, я поклопочусь!
Ішов час. Михайло Тимофійович уже й забув про ту зустріч. А гість і Дмитро Іванович не забули, вони робили своє. Тижнів через три-чотири з Петербурга на ім'я Дмитра Івановича надіслано пакет, а в ньому — виклик обдарованому співакові до столиці.
— От що,— сказав Дмитро Іванович, звертаючись до теслі,— даю три дні строку, а потім збирайтеся в дорогу і гайда до Петербурга вчитися. А там, як вийдете в люди, будете співати у столичних театрах, то й мене, старого, згадаєте.
— Спасибі вам, Дмитре Івановичу, дуже дякую за ваші чутливі, батьківські турботи, за щиру допомогу,— відповів йому тесля.
Та радість була недовга. Повернувшись додому, Михайло Тимофійович розповів дружині про пакет з Петербурга і про наказ Яворницького негайно їхати до столиці. Дружина в сльози:
— Куди ти поїдеш? На кого нас покинеш? Ні, облиш,— благала вона,— не з нашими достатками їхати до Петербурга, ми тут загинемо без тебе, як мухи в окропі.
(Продовження на наступній сторінці)