Тож хіба про достатки йшлося, коли козак тікав з міста у відкритий степ? Або взяти гайдамаків, яких Соловйов теж називає п'яницями, ледарями, розбишаками, втікачами. І це ті гайдамаки, і ті розбишаки, котрі, перемагаючи страшні злидні, величезною самопожертвою та мужністю врятували всю південно-російську народність від гноблення її різними ворогами і втримали величезну південноросійську територію. Але замість подяки цариця Катерина II через свого фаворита Г. Потьомкіна нещадно зруйнувала в 1775 році Запорозьку Січ, ввела на Україні кріпацтві забрала всю родючу запорізьку землю і віддала князеві
Вяземському 250 тисяч десятин, князеві Прозоровському — 200 тисяч і Потьомкіну віддала 150 тисяч десятин з Новоросійського краю.
Слід сказати, що виникнення Запорозької Січі мало велике історичне значення. Для пригноблених мас українського селянства вона була могутнім оплотом у боротьбі проти феодально-кріпосницької експлуатації і польсько-шляхетського гніту, за возз'єднання України з Росією. В ній знаходили притулок і підтримку представники всіх верств українського народу. Запорозька Січ запалювала народні маси на битву з поневолювачами і підтримувала антифеодальні виступи. Одночасно аналогічний процес спостерігався в Росії...
Підкреслюючи видатну роль Запорозької Січі, К. Маркс писав, що коли "...заснувалося славне Запоріжжя і дух козацтва розлився по всій Україні, відбувався такий же наплив народу з Півночі на Дон" (Нарис К. Стенька Разин, "Молодая гвардия", 1926, № 1, с. 107).
Руйнуючи Січ за наказом цариці, генерал Текелія "подбав" і за ватажків Запорозької Січі. їх схопили, закували в кайдани і відправили в далекі краї, щоб вже ніколи, до самої смерті, вони не зустрілися: кошового Петра Калнишевського зіслано на Соловки, де він 25 років сидів у ямі і помер на 112 році свого життя, військового суддю Павла Головатого під суворим конвоєм зіслано в Тобольськ, писаря Глобу — в Туруханський край.
І вже закінчуючи, Д. І. Яворницький, згадуючи вільнолюбних запорожців, з гіркотою на серці проказав:
— Мабуть, такий у нас, слов'ян, норов, що коли ми все чуже прославляємо, а все своє, гідне славної пам'яті, засуджуємо, зневажаємо. Що це? Зайва скромність чи малокультур'я?
Що ж залишилося від запорожців? І тут же Яворницький дає відповідь:
— На нашу думку, залишилася слава чесних героїв, які склали свої голови за віру, за народність, за свободу, за людські права.
А це не так вже й мало: свобода, вольність, людські права. Чи не найбільший це ідеал, про який мріяло прогресивне людство, мріяв великий Кобзар Т. Г. Шевченко.
ДЛЯ ЗАГАЛЬНОГО ДОБРА
ЗА ДВОМА ЗАМКАМИ
Це було десь 1913 року. їдучи на археологічні розкопки, Дмитро Іванович дорогою зустрів одного балакучого дідуся Він розповів йому, що знає селянина з Тритузного Остапа Лигуна, який зберігає коштовні запорозькі речі — пістоль і срібний пояс.
Історик витяг з кишені книжечку й щось записав туди.
Дідусь попередив, що в Лигуна ці речі нелегко здобути, бо він їх тримає під надійними замками.
Через кілька днів Яворницький з'явився в Тритузному. Та не одразу він кинувся розшукувати діда Лигуна, а спершу зайшов до місцевого попа й почав з ним раду радити, як найкраще підійти до діда Остапа.
Піп знав Яворницького, бо він і раніше бував у місцевих церквах і все, що стосувалося старовини, забирав до музею. Піп думав, що професор, маючи мандат від синоду, і цього разу почне нишпорити по церкві, вилучати з неї історичні речі. А коли почув, що мова йде про якогось діда Лигуна, про запорозькі речі,— в нього відразу ж відлягло від серця, і він охоче погодився піти разом з Дмитром Івановичем до побожного діда Остапа і вплинути на нього, щоб той поступився своїми скарбами.
Пішли. Піп був старенький, невеличкого зросту, сухорлявий, з рудувато-попелястою довгою борідкою, в золотих окулярах і з високою патерицею в правій руці. Яворницький мав поважний вигляд — в осінньому пальті, в капелюсі, окулярах, з маленькою дорожньою валізкою в руках.
— Здоровенькі були, бабусю! — чемно привітався до господині професор.
— Здрастуйте! Заходьте до хати.
На порозі піп перехрестився. Зайшли. Посідали біля столу. Бабуся зніяковіла: несподівана поява попа і якогось незнайомого чоловіка трохи лякала її.
— Де ж це ваш дід Остап? — спитав Яворницький.
— Та десь пішов отави накосити для корови.
— Скажіть, бабусю, чи правда, що у вас е запорозький пістоль та пояс? — спитав Дмитро Іванович.
— Не знаю, що вам і сказати: є і немає.
— А це як слід розуміти?
— Та так: біля скрині, де зберігаються пістоль та пояс, висять два замки. Від одного замка ключ у діда, а від другого в мене. Отож ніхто з нас поодинці не відкриє скрині. Такий порядок дід наш завів ще здавна.
— Он як! — підморгнув Яворницький.— Добрий порядок завів дід. А що ж це він, не довіряє вам, чи що?
— Та ні, він, бачите, хоче, щоб ми вдвох хазяйнували. Он і сало у нас у бодні лежить під двома замками. Так, каже, буде надійніше.
Через півгодини щось у сінях зашаруділо. До хати ввійшов дід Остап. Привітався. А коли побачив, що тут і піп, зняв шапку і підійшов до нього під благословення. Дід хоч і старий віком, та ще дебелий: видно, що з дужого роду.
— Ми до вас, діду Остапе, ось в якій справі,— почав Яворницький.— Чули ми, що ви зберігаєте запорозьке причандалля. Хотілося нам побачити, яке воно, що за речі. Може, покажете?
— Та чому ж, можна й показати. Це діло просте. Дід Остап пошукав у своїй глибокій кишені, витяг ключа, відімкнув один замок, а потім глянув на бабу. Та швидко зрозуміла діда, мовчки підійшла до скрині, відімкнула своїм ключем другий замок. Тоді дід обережно вийняв пістоль з кремінним запалом та срібний пояс.
— Ось вони, подивіться.
Яворницький, як великий знавець української старовини, одним поглядом оцінив речі.
— От що, добрий чоловіче, я директор Катеринославського історичного музею Яворницький. Хочу вас просити, голубчику, щоб оці речі ви подарували музею. Це буде дуже благородно з вашого боку! Чи згода?
Піп уже був підготовлений до розмови з дідом, сидів мовчки й вичікував слушного часу, коли буде зручніше вплинути божим словом на діда Остапа.
Видно було, що дід і баба вагаються, не хочуть розлучатися з коштовними речами предків-запорожців.
— Та воно, конешно, нічого,— сказав дід Остап,— тільки... От якби продати, тоді друге діло! Ви купіть, ми дешево віддамо.
— Скільки ж ви хочете за них?
— 50 карбованців!
— Та ви бога б побоялися! Що це ви? Де це видано,— казав Дмитро Іванович, пронизуючи діда гострим поглядом,— щоб за старовину отакі гроші цупити!
Тут озвався піп.
— Раб божий Остапе і раба божа Уляно! — сказав піп.— Не забувайте всемогутнього господа бога: він дав, він і візьме — в цьому його сила! Не будьте сріблолюбцями: гроші від лукавого, тільки він спокушає вас на це. А дающого рука не зубожіє.
— Правильно батюшка каже,— не впускав нагоди Яворницький,— гроші — полова: сьогодні є, завтра їх нема. А от совість, честь людська — дорожча за все!
Дід і баба трохи вагалися, а потім тихенько пошептались і сказали:
— Ми порішили так: не треба нам ваших грошей. Раз це для музею, беріть пістоль і пояс безкоштовно. Нехай назавжди йде в музей. Може, й нас коли-небудь люди згадають.
— Спасибі вам, добрі люди,— сказав Яворницький, потиснувши руки старим і поцілувавши діда Остапа.— Ви зробили велике й добре діло. Тепер ваші імена навіки занесені в музейну книгу. Про вас будуть знати покоління, будуть віками згадувати добрим словом.
ШУКАЧІ СКАРБІВ
1915 року до музею дійшла чутка, що в Юр'ївському районі, недалеко від Катеринослава, селяни розкопують могили і шукають у них скарби. Не гаючись, Дмитро Іванович Яворницький спішно спорядився й виїхав на місце події. Ще здаля побачив він розриту могилу. Але туди одразу не пішов. Спочатку вивідав усі подробиці про розриту могилу в селян.
— Тут у нас дід Охрім з своїм сином та жінкою цілими ночами розкопує могили, шукає якогось золота,— розповідали селяни.— Ми йому кажемо: облиш, Охріме, кинь цю дурну затію.
— Ну й що ж він там викопав? — спитав їх Дмитро Іванович.
— Скарбів так і не знайшов, а все попадаються якісь череп'я, кісточки, старовинна іржава зброя тощо,— відповіли діди.
— А де ж він живе, той дід Охрім?
— Он, бачите, стара хата під соломою, друга від краю,— показали діди.
Професор попрямував до двору діда Охріма. У дворі — тиша, віконниці зачинені. "Значить, спить дід",— подумав археолог. Постукав у вікно — не чути. Тільки після другого, дужого стукоту відчинилися двері й на порозі з'явився невеличкий сивий дідок із заспаними очима, з розкуйовдженою чуприною на голові.
— Здрастуйте, діду Охріме!
— Здрастуйте! А звідки ви мене знаєте? — трохи злякано запитав старий.
— Як не знати! Чутка пройшла по всій губернії, що ви тут золотий скарб викопали. Чи правда?
— Ну, які ж тепер люди пішли: тільки взявся за лопату, тут уже й скарб викопав, начебто це картоплю копати!
— А що ж ви там викопали?
(Продовження на наступній сторінці)