Одного разу до копачів під'їхали на волах два чоловіки із сусіднього села. Привіталися з професором, а потім кажуть:
— Ми оце до вас, Дмитре Івановичу, в такій справі: завтра їдемо до Катеринослава. Якщо в вантаж чи якісь інші речі, зможемо безкоштовно доставити до музею.
— Є в мене до вас прохання,— сказав Дмитро Іванович,— завезіть до музею кам'яну бабу і п'ять ящиків з речами, що ми тут накопали біля Вовніг.
Де б не був Дмитро Іванович, селяни скрізь допомагали йому чи то копати могили, чи приставити здобуті експонати до музею. Це робилося дурно, з поваги до вченого і любові до музею. Андрієві Пиндичу доводилося бувати з Дмитром Івановичем на всіх порогах. Але найбільше він запам'ятав Ненаситепький поріг. Це найстрашніший і найцікавіший з усіх порогів. І дорослі, й учні великими валками сунули літньої пори на цей поріг, щоб побачити дивне явище природи, щоб помилуватись його дикою, а разом з тим і чарівною красою. Мета всіх подорожей — скеля Монастирка. Бо кожному приємно було посидіти на камені, подивитися на піняві струмені води, що з ревом та грюкотом перебігають каменем. На тому камені видно дві ямки, які скидаються на миски. Про них розповідають усякі легенди. Кажуть, що тут стояла 1787 року під час подорожі Дніпром цариця Катерина. Вона сходила на цей камінь і пила чай. Ямки лишилися ніби від її ніг. За іншою легендою, обидві ті ямки були для запорожців замість мисок.
Коли Пиндич був з Дмитром Івановичем на цьому порозі, учений показав йому видовбані на скелі тарілку, виделку і порося. Розповідають, що їх теж видовбали запорожці. Над зображенням був ніби й напис: "Пий та їж, добрий чоловіче".
До Ненаситця добиралися різними шляхами: водою і суходолом. Коли їхали суходолом, то зараз за міськими дачами дорогу перерізував тунель нової Мерефо-Херсонської залізниці. Далі доводилося проїжджати біля двох високих. могил-близнят; одна могила лежала ліворуч од шляху, друга — праворуч.
ЩОБ БУЛО ЧУТИ НА ВСЮ УКРАЇНУ
Влітку 1925 року на вулицях Катеринослава замайоріла велика кольорова афіша. В ній повідомлялося, що до міста приїхала перша київська капела кобзарів, яка виступить в оперному театрі з концертом. Далі в афіші повідомлялося, що перед початком концерту лекцію про кобзу та кобзарів прочитає професор Д. І. Яворницький.
Ім'я Дмитра Івановича викликало великий інтерес до концерту, і квитки розкуплено ще за кілька днів до концерту.
Коли оголосили, що слово для лекції має Дмитро Іванович, у залі вибухнули гучні оплески. Лектор говорив цілу годину.
Спершу він виклав історію кобзи, потім докладно розповів про славнозвісного кобзаря Михайла Кравченка, який створив думи "Про Сорочинські події 1905 року" та "Про чорну неділю в Сорочинцях".
У театрі стояла така тиша, що чути було, як муха пролетить. Кожен намагався не пропустити жодного слова лектора.
— Тут, у Катеринославі, проходив у 1905 році археологічний з'їзд,— сказав Дмитро Іванович.— Я розшукав ь зібрав на той з'їзд тільки дев'ять сліпих кобзарів. Ходили вони по базарах та ярмарках, співали всякі псалми, випрошуючи тим копійки на свій прожиток. Більше кобзарів не знайшлося, бо кобзарство, на жаль, завмирало. А колись, за Давніх часів, кобза була найулюбленішим і найрозповсюдженішим у запорозьких козаків музичним інструментом. Під її звуки запорожці любили співати й танцювати. Вони так танцювали, що земля гриміла, пилюка стовпом підіймалася.
Грай, грай! От закину зараз ноги аж за спину,
Щоб світ здивувався, який козак вдався!
Кобзарі, що грали в цій капелі, та присутній на концерті науковець М. А. Федченко особливо запам'ятали один цікавий фрагмент із лекції Дмитра Івановича.
— Я зібрався ранком іти в музей,— розповідав Яворницький.— Відчиняю двері, а вони не піддаються. Глядь, а там на східцях сидить якесь хлоп'я років п'ятнадцяти. Я й питаю його:
"Звідкіля ти, хлопче?"
"З Солоного".
"Так, а чого ж ти тут сидиш, кого чекаєш?"
"Я розшукую Яворницького! Чи не ви це будете?"
"Я. А що в тебе за діло до мене?"
"Я хочу навчитися грати на кобзі, а кобзи немає!"
"Добре діло задумав, хлопче. А як же тебе звати?"
"Микола Петренко".
Тоді Дмитро Іванович запросив Миколу до себе, нагодував його, дав грошей і вручив йому листа до свого приятеля Гната Мартиновича Хоткевича . Дмитро Іванович писав до свого друга:
"Чолом тобі, сизокрилий голубе!
Посилаю до тебе хлопця з села Солоного Миколу Петренка. Чує моє серце, що з нього вийде путящий кобзар. Отож, любий друже, прийми його по-батьківському, допоможи сердешному: зроби з нього такого кобзаря, що коли заграє, так щоб чути було на всю Україну.
Назавжди твій Д. Яворницький"
"Ось тобі, Миколо, десятка й лист. Сідай тепер на поїзд і гайда з цією цидулкою на Харківщину, до мого давнього приятеля Гната Хоткевича. Він допоможе тобі стати кобзарем і навчить грати".
Минуло два роки. Дмитро Іванович уже й забув про того хлопця. Аж чує одного разу — хтось дзвонить біля дверей. Вийшов Дмитро Іванович, придивляється — не впізнає. Перед ним стояв хвацький молодий красень з кобзою під рукою. Звернувшись до Дмитра Івановича, юнак спитав:
"Чи вже, професоре, не впізнаєте мене?"
"Щось не пригадую!"
"Ви ж мене з листом до Хоткевича посилали. От я маю тепер кобзу і вже дещо навчився грати на ній".
"Ти бач! А я й забув. Тоді ходім до мене... Ану, козаче, ушквар мені такої, щоб земля затряслася".
Микола Петренко щиро подякував Дмитрові Івановичу за допомогу стати добрим кобзарем. І заграв, розуміється. Та так заграв, що в господаря аж сльози на очах виступили — пізнав науку Хоткевича.
Коли закінчився концерт, Дмитро Іванович вийшов на сцену, обняв кожного з кобзарів, подякував їм за добру гру на кобзах, за їхні щирі пісні.
— От що, друзі мої, прошу вас усіх завтра до мене на обід!
Наступного дня Дмитро Іванович гостинно прийняв у себе кобзарів. Частував їх добрим обідом та домашніми наливками. Після обіду Дмитро Іванович звернувся до гостей:
— Ну, козаки, заграйте мені на своїх кобзах думи народні! А перш за все заспівайте мені, синки, запорозький марш!
Забриніли струни — і полилася бадьора пісня запорозького маршу:
Ой зібралися орли чайку рятувати, славу здобувати.
Ой чи то пан, чи пропав — двічі не вмирати,
Гей, нумо, хлопці, до зброї! На герць погуляти,
слави здобувати!
Ой чи то пан, чи пропав, вдруге не вмирати.
Гей, нумо, хлопці, до зброї!
Нам поможе святий Юрій, ще й пречиста мати турка звоювати.
Ой чи то пан, чи пропав, вдруге не вмирати.
А Дмитро Іванович слухає та витирає хустинкою непрохані сльози.
— Бачите, синки, цього марша співали запорожці, коли виступали в похід.
Після маршу кобзарі на замовлення господаря виконали похідну пісню "Заспівали козаченьки". До душі прийшлась і ця пісня. Далі кобзар Г. І. Комаренко вдарив по струнах і почав заспівувати "Ой літа орел, літа сизий". Його підтримали інші кобзарі. Потім виконали "Думи мої, думи мої", за Шевченком. Заспівали про Морозенка, а далі пішли кобзарські думи: "Плач невольників" (М. П. Полотай) та "Про вдову" (Ф. М. Дорошко) .
— Спасибі вам, синки, що повеселили мою душу. Ви ніби цілий ківш сили влили в мене. Дуже й дуже дякую! Дмитро Іванович обняв усіх кобзарів і розцілував.
— Синки! От що хотів сказати вам: завтра понеділок. Усі приходьте в музей. Буду чекати вас о дев'ятій годині ранку.
— Добре, Дмитре Івановичу, прийдемо Дякуємо за вашу ласку, за запрошення.
В умовлений час усі кобзарі були вже біля музею. Прийшов і Дмитро Іванович. Він був радісний, у чудовому настрої. Взяв кобзарів і повів їх сам по музею. Зупиняючись перед кожним експонатом, давав пояснення — де й коли знайшов ту чи іншу річ.
Зайшли до відділу релігійних культів.
— Скажіть, професоре, що це за двері, чому вони тут? — спитали кобзарі.
Дмитро Іванович щось пригадав, усміхнувся в білі вуса, провів по них рукою і розповів ось що:
— Ці двері я добув 1913 року в жіночому монастирі, що біля станції Кільчені. Як бачите, з одного боку цих дверей намальовано апостола Петра, а з другого боку — просту людину, обдарованого майстра, що колись у запорозькому стилі будував Новомосковський монастир. Ці двері стояли з правого боку вівтаря жіночого монастиря. Довго я благав ігуменю віддати двері музею, так вона, клята баба, і слухати не хотіла. "Це святий вівтар, як можна двері знімати? Не дозволю!" — репетувала ігуменя.
Та через кілька днів ці двері були вже тут, у музеї.
З великою майстерністю він розповів кобзарям про картину "Козак у бою", з коментарями прочитав листа запорожців до турецького султана, а потім розповів їм цікаву згадку про славнозвісного кобзаря М. С. Кравченка, який був частим гостем у Дмитра Івановича.
...1935 року Дмитрові Івановичу минуло 80 років. Дружина спекла традиційний пиріг, а ювіляр запросив до себе, щоб повеселити душу, місцевого кобзаря В. І. Носачевського. Цей кобзар добре володів ліричним тенором і спершу почастував Дмитра Івановича піснею "Думи мої, думи мої".
— А чи знаєте ви пісню "Зоре моя вечірняя"? — спитав Дмитро Іванович.
— Знаю! Проспівати?
(Продовження на наступній сторінці)