— Ти слухай, слухай! — спинив його Микола. Перегорнув сторінку, щось пропускаючи, і став читати знову: — "Які ж духовні потреби задовольняють твори Шевченка? Незалежно від усіх естетичних якостей його віршів, головне, що не тільки приваблює до нього читача, але й ставить поета вище рівня звичайних письменників, це те, що поява Шевченка переможно наносить поразку старим забобонам про зручність і незручність писання тією чи іншою мовою..." — Поглянув скоса на слухача, знов пропустив якісь рядки. — О! слухай, що тут сказано. "Він не належить до тих поетів, які тільки засвоюють собі існуючий спосіб виразу; в нього не підмічене в народу, але й не видумане ним особисто, у нього те, що, може, народ іще не говорив, але що він може сказати..."
Від тих похвал Тарасові зробилось терпко в грудях. І навіть трохи страшно. Ізгарячу так піднесуть, потішаться, а потім глянуть пильно...
Микола ще читав статтю, а він уже дивився в ті дні, коли відвернуться від нього знову, як то було раніше, як нині верне носа від деяких його нових поезій Пантелеймон...
— Ось так! — всміхнувся, закривши книжку Костомаров. — Тепер ти мусиш ходити в німбі, голубе, і кожне слово зважувати на терезах свого святого сану.
— А хто такий — Варсава? — спитав Тарас, нахмурившись.
Помовчавши якусь часину, Микола глянув з-під пелехатих жіночих вій і відповів:
— Син Сави... або Григорій Савич Сковорода.
— Сковорода!.. — не зразу збагнув Тарас. — Та він же... Ну, Миколо! — схопився з місця.
— Справді, — всміхнувся мило Костомаров. — Він це мені продиктував під час сеансу спіритичного в салоні мадам Хвостової, куди ти необачно не захотів зі мною, другом твоїм, піти...
Тарас обняв товариша й поцілував. Ні, світ таки перемінився, виріс і помудрішав!..
...Зимою ще він якось пожалкував, що Лазаревський, який займався всіма його ділами, живе далеко вельми, і той не змусив себе просити двічі. За кілька днів потому, як приписався Тарас утретє на Морській, — йому дали свідоцтво знову лише на рік і знову як рядовому, що у відставці! — Михайло рано-вранці прийшов до нього.
— Трудишся? — спитав, подавши руку. Він був сьогодні дивний, так ніби щось приховував, приберігав, хоч страшно йому кортіло звільнитися від новини.
— Така робота в мене, — сказав Тарас. — Штрих до штриха, штрих до штриха...
— Писати вірші легше?
— Не знаю... Вірші — немов молитва... — Поклав різець, замислився. — Вони, як спалах духу...
— Великдень?
— Так. То празник... А це, — кивнув на дошку, — щоденний труд...
— Вже гроші є, тебе друкують всюди — покинув би марудне діло, — тихо сказав Михайло.
— Що ти! Сидіти, склавши руки, й чекати віршів?
— Нащо... Читай, гуляй, роби візити, мисли, вишукуй теми...
— Вони мене самі знаходять, просяться, щоб написав... Аж смішно: скімлять іноді, як цуценята... Крім того, я — художник. Коли б ти знав, як я тужив за фарбами в отій пустелі!..
— Істинно... Тоді малюй... Вгадай, що я прийшов тобі сказати? — таки не втерпів.
— Скажеш.
— А ти вгадай!
— Ну-у... що в якійсь газеті з'явилась ще рецензія на мій "Кобзар"...
— Ні... Я живу віднині не на Морській, а на Васильевському!
— Де?
— Тут, на П'ятій лінії, навпроти Академії.
— Спасибі, — мовив глухо, — ти справжній друг.
Помовчали.
— Листа послали панові твоїх братів? — спитав Михайло згодом.
— Давно.
— Немає відповіді?.. Хто підписав?
— Сам голова пан Ковалевський, Тургенев, Чернишевський, Аннєнков, Нікітенко, всі інші члени Комітету.
— Повинен, мусить зважити той Фліорковський! Такі особи вславлені...
— Та пан цей, мабуть, про них не чув. Чи ти не знаєш шляхти!..
— Піду, — зітхнув Михайло, — наводить лад. Обідать будеш тепер у нас! Приходь у дім Вороніна... О! Геть забув. Тобі ось лист, — дістав конверт з кишені. — О п'ятій жду!
Лист був з Михайлової гори, де й досі жив Максимович. І починався він якось дивно, ніби старий учений ураз здитинився чи перевчився:
"Тарасові Григоровичу Шевченку, мостивому співвітчизникові моєму і приятелеві моєму вельми любому, ознаймую сим моїм листом, іж всеблагий отець усіх благоволив сього року лютеня 22 дня звеселити старість мою, дарувавши мені первородного сина Олексія..."
Не міг читати далі: кров шугонула в голову. В Михайла син!.. В Марії син... Ще в лютому прийшов у світ син Олексій... У лютому... Можливо, вони тому і не приїхали до нього в Київ, як він просив?.. Він був у них у червні... Наприкінці...
Із гуркотом зі столу впала дошка, яку почав сьогодні гравірувати.
— Що тут таке? — ввійшов одразу ж Федір.
— Ось скинув ненароком...
— А я подумав — вдарив хтось із гармати чи гримнув грім.
— Таж гримнув... з ясного неба... — тихо сказав Тарас.
Як Федір вийшов, він дочитав листа з Михайлової гори, вишукуючи у ньому слів Маріїних, і, не знайшовши, пішов чомусь на антресолі. Знайшов книжки Михайлові, які сам автор йому колись подарував, і став вивчати, ніби у них була першопричина "благовоління божого" до Максимовича. Ще у Мошнах кривився, читаючи переклад "Слова о полку Ігоревім", і тут вчепився найперш у нього.
Чи не так би співать лучче,
О Велесів славний внуче:
Іржуть коні за Сулою,
А в Києві дзвенить слава;
Трублять труби над Десною,
У Путивлі стоять стяги...
Ну, хоч іди навприсядки! Трагічна пісня з танцем...
Читав, і злість його поймала. Господи! Знавець чудовий старовини, а не збагнув, що це велична дума, високий епос!..
То княгиня Ярославна
У Путивлі на стіні
Заридала, загукала,
Як зозулька на зорі...
Схопив у руки голову і впав на ліжко... "...Всеблагий отець усіх благоволив сього року лютеня 22 дня звеселити старість мою, дарувавши мені первородного сина Олексія..."
Діждавшись вечора, взяв Максимовичів переклад "Слова" й пішов на суд третейський до Костомарова. Той жив тепер близенько. Хотів почути з професорських учених уст, чи він не помиляється стосовно тону "Слова".. А ще, по правді кажучи, боявся сам лишитись дома, де все йому ввижалися чужа далека Прохорівка, гора, садок, Марія і... первородний син Олексій. Чомусь йому здавалося, що немовлятко, всіма забуте, плаче, що щось йому загрожує... Якась мана!..
На вулиці той голос стих. А на Дев'ятій лінії, де жив Микола, й видіння щезло. Добре-таки зробив, що вийшов з дому — вулиця хороший лікар...
Микола був, на жаль, не сам. У кабінеті, куди його ввела Миколина старенька мати, сидів юнак.
— Князь Церетелі, — представився, схопившись, він. Стрункий, високий, гарний.
Тарас зиркнув на Костомарова, який іще не так давно противився знайомству з родиною графа Толстого, і той додав поспішно:
— Грузинський князь... А це — Тарас Шевченко! — всміхнувся юнакові.
Той аж стенувся. Потім зів'яв, притих. Напевно, він уявляв його собі Фархадом чи ще якимось богатирем.
— Ви живете постійно у Петербурзі? — спитав Тарас.
— Навчаюся в університеті.
— Він мій студент, — втрутився Костомаров. — Між іншим, Грузія теж православна. Чи не з четвертого століття?
— Так, — мовив Церетелі. — Хоча були в нас християни і в першому столітті...
— Звідки вам це відомо? За усними переказами? Чи є письмові свідчення?
— Звичайно, є.
— Давно у вас писемність? — спитав Тарас.
— 3 часів іще дохристиянських. Якщо легендам вірити. А з п'ятого століття — точно.
— Уже в дванадцятому, коли жила і правила Тамара, в них повний розквіт літератури! — сказав Микола, знявши і знов одягши окуляри.
— Геть, як у нас...
— У нас? — спитав здивовано. — В дванадцятому столітті? Щось ти...
— А "Слово о полку Ігоревім"!
— В цей час у нас з'явилися Хонелі, Руставелі, Шавтелі, Чахрухадзе, — промовив гордо князь Церетелі.
— Чому ж про них нічого тут не знають? — спитав Тарас. — Чи вас минуле ваше вже не цікавить?
— На це не можна просто відповісти... — зам'явся Церетелі. — Причин багато... Тільки про них, напевно, краще не говорити...
— Ми теж лише на ноги зводимося, — не скоро сказав Тарас. — Орда, шляхетська Польща, царські великі й щедрі милості... Аж шість століть! Подумать страшно...
— А в нас — постійні війни з магометанами...
— Причини ніби різні, а суть одна, — сказав Тарас. — Миколо, як багато спільного у їхнього народу з нашим! І доля у нас одна...
— Живемо на перехрестях, — зітхнув професор.
— Мамо, та що ж це ви! — метнувсь Тарас допомагати старенькій неньці, що несла чай.
(Продовження на наступній сторінці)