— Що платять тобі за це?
— На місяць два карбованці.
Сів поряд. Наймичка і сирота... Якраз така, яку хотів узяти собі дружиною, порятувати, визволити, зробити, у міру сил, щасливою...
— У тебе є хтось із рідні?
— Не знаю... Були колись... Я змалку все при панах...
— А хочеться тобі на волю?
— Певно... Хоча й боюсь...
— Од волі нема на світі кращого! — промовив палко. — Досі, як пригадаю той день, ту мить, коли мені вручили вольну, від щастя плакать хочеться!..
З великих карих її очей скотилася важка сльоза. Вона й розбила його страхи, прогнала останні сумніви.
— Поклич мені, будь ласка, пані Олександру.
— На рандеву? — всміхнулася.
— Ні, діло маю. Хочу поговорити.
— А пан Куліш?..
Ревнує вона, чи що? Його ніхто ніколи не ревнував!.. Хіба княжна Варвара, в Яготині...
— Куліш такий упевнений в своїй вродливості й непереможності, що не повірить, навіть коли побачить на власні очі, — пожартував.
Вона звелася швидко — мов здогадалася, про що він хоче поговорити, — й пішла у дім, як попливла. Дивився вслід, і холод знов підступив йому до серця. Така ж бо гарна і молода! Відмовить йому як стій...
— Чого це ви не йдете в хату? — сполохала його думки, поставши в дверях, Олександра. Відколи горшки побили з Пантелеймоном, вона, як хмара, ходить.
— Хотів із вами погомоніти о важнім ділі...
— Добре. Пройдемо в сад?
Йшли мовчки. Вже, коли ніхто не міг їх чути, Тарас сказав:
— Приїхав оце Ликеру сватать.
— Ликеру? — стала, немов спіткнулась об ті слова. — Ликеру?.. Це кепський жарт!
— Я не жартую. Хочу просити вас допомогти мені у цьому ділі...
В саду так стало тихо, що чути було джмеля на квітці.
— Ні, ви берете мене на кпини, — мовила. — Це ж нісенітниця!..
— Чому? Вона така ж людина, як я, як ви...
— Напевно... — скривилась Олександра. — Проте для вас, Григоровичу, потрібна жінка не будь-яка — розумна, чесна, вихована!..
— Ликера знає грамоту і не дурна, охайно ходить...
— Що ви про неї знаєте! — зірвалась Олександра. — Вона пуста, розбещена...
— Я не помітив.
— Можете спитати тут усякого, — скривила губи в посмішці, — і вам напевно скажуть, що всі лакеї носять їй у кишенях м'ясо із панських кухонь...
— Гарна!
— Вам це байдуже?
— Гірше, якби пани приносили. Ці бугаї... Пробачте!
Вона мовчала довго. Йшла поряд з ним алеєю, не сміючи підвести зір.
— Як жінка, вона, звичайно, звабна... Хоч не красуня, — мовила. — Проте цього замало, щоб стати вам дружиною. Заждіть! — спинила його протест. — Ви з нею не зможете піти в театр або в салон на вечір, бо скрізь вона...
— Якщо проста, то й не людина? — спахнув Тарас. — Навчиться панських штучок! В салонах тих красуються такі дурепи...
— Згодна. Є і дурні, — всміхнулась Олександра. — Та вам розумну треба. Щоб не ганьбила ім'я Шевченка, знаного по всій Русі!
— Таку, як ви?
Промовчала. Йшла, похиливши голову, немов несла на плечах камінь.
— Я не хотів образити вас, Олександре... — тихо сказав Тарас.
— Нема образи в цьому, — всміхнулась гірко. — Справді, якби була я вільна... — почервоніла.
— Я знав, що вашим коштом я мав поїхати у вічний Рим, — признався.
— Хто вам сказав? Пантелеймон? — нахмурилася.
— Забіла Віктор... Треба мені женитися, — торкнувся її руки.
— Ви любите її?
— Люблю.
— Така на світі несправедливість...
— Мені вже сорок сьомий, а й досі без домівки та без сім'ї...
Спинились біля лавочки. Проте не сіли. Мовчки, мов відпливаючи кудись одне від одного, дивилися в зелену далеч лугу.
— То я піду... — сказала тихо Олександра й оглянулася на двір, де чистила доріжки наймичка.
— Пришліть сюди Ликеру.
— Заждете, поки вмиється? — сяйнула гострим поглядом.
— Їй добре й так.
— Звичайно!..
Коли пішла, він сів на лавку. Що то ще скаже пан Макаров? Він на словах розумник і демократ... Пообіцяв зайти до Герцена і передати йому "Кобзар"...
— Осьо вода.
— Яка вода? — стенувся.
— Просили ж...
— А-а! Спасибі, — взяв кварту й випив. — Дякую... Сядь біля мене.
Сіла і склала руки на фартусі. Мовчали. Як то важко сказати це єдине слово, зважитися на невідоме, нове життя!..
— Підеш за мене? — видушив крізь чорний страх.
— Піду, — сказала просто.
Оглушений тим найсвятішим словом, він нахилився, лелійно взяв Ликерину шорстку, засмаглу руку й поцілував.
На них уже чекали.
— Ликеро, йди доводь доріжки до пуття, — звеліла господиня.
Тарас хотів був заступитися, але згадав, що він іще на те не має права. Коли Ликера вийшла, оголосив:
— Люблю Ликеру й хочу на ній женитися!
— Ви їй про це сказали? — спитала Надія Михайлівна.
— Так. І вона дала вже згоду.
— Господи! — звела вона до стелі руки. — Та ви ж її не знаєте! Ледача, геть розбещена, підступна, хитра!..
— Легко того ганьбити, кого ніхто не захистить, — похмуро сказав Тарас. — Як сирота, то й вітер в очі...
— Справді вона така, я не ганьблю. Благаю вас, Григоровичу, облиште цю затію! Знайдете іншу, будете щасливі з нею...
— Нині я вже знайшов, — уперто сказав Тарас. — Прошу вас вважать її моєю нареченою.
— Та з вас сміятиметься весь Петербург! Поет узяв покоївку!.. Із хама, скажуть злі язики, не може бути пана...
— А я в пани й не пнуся! Я — волі син! — всміхнувся.
— Облиш його, Надіє, — втрутилась Олександра. — В Ликери є господар...
— Макарову я напишу, — сказав Тарас рішуче. — А ви, ласкаві будьте, допоможіть мені й Ликері подбать про все, що треба. У мене ж тут нема, крім вас, нікого...
Потому вийшов, зірвав з куща шипшини рожеву свіжу квітку й подав її Ликері.
— Візьми й носи. Хай бачать, що наречена!..
...Не знав, що є таке велике щастя — ходити по крамницях і вибирать дарунки для милої своєї дівчини! Тримать ці речі, думати про те, як прийме вона, подякує... А згодом — боже праведний! — ще й поцілує!.. Купив коралі, хустку; хотів каблучки взяти, але не знав, який потрібен розмір... Послав учора Федора з листом у Стрельну, щоб відпустили на день Ликеру в місто купити дещо — всує. Тепер ось їде за нею сам. А може, то й на краще! Побуде довше з милою, погомонить. Він, справді, мало знає свою майбутню жіночку. Не жарти. Це ж на все життя!.. За рік в них знайдеться синок чи донька... Мати!.. Це ж можна з глузду з'їхати, коли побачиш рідне своє дитя!..
На луці вже трава лежала скошена й пахтіла так, що голова йшла обертом... А чорний крук сидів на тому ж дереві й натужно каркав. Кажуть, вони живуть по триста років. Нащо?.. Цей, може, бачив Хмеля, клював козацькі трупи на незліченних полях боїв...
— Киш! Киш!
І оком не поведе. Таки старий, бувалий... Накаркає йому біди... Що ворон! Людей боятись треба, у людях все добро і зло...
Ликера його побачила ще віддаля, пішла йому назустріч, і той звичайний вчинок підніс його на крилах щастя.
— Здрастуй! — хотів її поцілувати в щічку.
Вона уникла спритно і подала для поцілунку руку. Ще й озирнулася на двір та ближню дачу... Пишається, що наречена, що їй цілують руки, неначе пані!..
— Заплющ-но очі, — мовив. — Не хитрувать! Ще, ще...
Коралі й хустка ніжно лягли на плечі й шию.
— Ой! — скрикнула. — Це все мені?
— А то кому ж... — нахмурився. — Хіба у мене дві наречені...
— Дякую!
— Носи здорова. Пані Надія дома?
— Сердиться, що ви мене просили в місто...
— Того й прибув. Поїдемо наступним рейсом. Треба ж тобі одежу справити...
Вона притихла. Боязко пішла за ним до хати.
— Чого це ви ховаєте від нареченого його невісту? — пожартував, вітаючись з Надією Михайлівною. — Хіба він вовк!..
— За неї я відповідаю, — сказала та похмуро. — Щось станеться, тоді на мене впаде вина.
— То ви мені, паньматко, не довіряєте? Я ж не джиґун безсовісний, не пустобрех...
— Ат, всі однакові!
— Паньматко, тиждень тому — ну, може, трохи більше, — ви так захоплювалися моїм талантом, розумом... — ще намагався втриматися у тоні жарту. — Й раптом...
— Розумний так не зробить, як ви зробили, — буркнула. — Чи мало вам було дівчат!..
— Гадаєте, що я не маю права на власний розсуд вибрати собі дружину? Я ж не кріпак...
— Ви раб своєї пристрасті. Сліпий, глухий...
(Продовження на наступній сторінці)