Микола ледь стенувся, проте від книжки погляду не відірвав. Подумав, мабуть, що то йому вчувається чийсь вередливий голос. Тим паче із трактиру виразно линув гомін та музика, що грала її машина.
— Гусар, гусар!.. А кажуть, що тут живе професор... Цей балаган годиться тільки для диких оргій...
— Хто тут? — одкинув лячно голову.
— Не бійся... Дух Богдана, — пожартував. — Ти написав про мене книгу?..
Професор зблід. У Петербурзі якраз у моду входив спіритизм та медіуми, що викликають духів.
— Я...
— Мудра книга... Добре, що ти не зміг заглянути мені в розбиту душу!..
— Я прагнув...
— Прагнути — лише півділа!.. Випити б!..
— Чого бажаєте?
— Звичайно ж, чаю з ромом!.. Як ми пили колись з тобою в Києві.
— Тарас!.. Ху-у, як ти мене злякав...
— Ото не вір дурницям всяким. Здрастуй! — підняв Миколу з крісла й поцілував.
А той ніяк не міг прийти до тями:
— І голос, голос!.. Немов труба...
— То з переляку тобі здалось, Миколо. Пробач. Напевне, я невдало пожартував.
— Чого ж, дотепно... Справді, коли писав цю книгу, мені не раз ввижалися і ті часи, й ті люди...
— Мені також. Коли водив на шворці справник по Україні...
— На шворці?
— Під арештом...
— Тебе там знову заарештовували?!
— Лиш місяць і погуляв на рідній своїй землі.
— За віщо?
— Ат, — махнув Тарас рукою. — Для них ми всі злочинці та варнаки.
— І все ж таки — була якась причина?
— Один нікчемний шляхтич... — почав Тарас розказувати, та передумав. — Ну їх, тих голопузих шляхтичів, приставів, справників і губернаторів!.. Чим ти живеш?
— Наукою.
— У цій харчевні?
— Поряд бібліотека... Та й ніколи мені шукати кращу, ніж ця, квартиру.
— Хочеш, я попрошу Михайла Лазаревського і він знайде?
— Не треба. Я поки тут...
— Професор!..
— Ще не затвердили, — швиденько сказав Микола, немов зрадів, що відшукав причину лишатись тут, не клопотатись новим житлом, і перевів розмову на іншу тему: — Був дома, бачив рідних?
Тарас кивнув.
— Щось написав новеньке?
— Ет... кілька віршів... Буду писать поему!.. Давно ходжу довкола, а не почну: чогось нема, осяйності не вистачає...
— Про що, коли не таємниця?
— Марія...
— Мати божа?
— Так. Божа покритка...
В кімнаті стало тихо. Лиш за стіною грала машинна музика та хтось кричав, що зовсім ще тверезий.
— Твої путі, Тарасе, як і господні, несповідимі... — сказав, нарешті, Костомаров. — Ти зазираєш туди, куди всім іншим зась...
— Нічого тут нема такого! — гукнув Тарас. — Була звичайна дівчина. Гарненька, чесна...
— Годі! — спинив його Микола і затулив руками вуха. — Спершу ти напиши, а вже тоді... я прочитаю... Звісно, коли господь допустить...
— То що ти будеш читать студентам? — спитав Тарас.
— Історію.
— А я, було, подумав, що теологію... Бувай!
Вийшов у прохолодну осінню ніч. Побрів додому пішки. Куди йому спішити, хто жде його в сумній, порожній хаті!..
...У листопаді цензура царствуючого ласкаво таки дозволила надрукувати його "Кобзар". І швидко як! Ще не минуло й двох повних років, як він подав рукопис, а вже вона розглянула. І вилучила не всі рядки, лишила дещо і для складання... Дозволили, щоправда, тільки твори, що вже були друковані до того, як смиренний їхній автор попав у Третій відділ...
Переглядав нещасний свій рукопис, і сльози й гнів скипали йому в душі. Ще навесні, у травні, здавалося, що все гаразд, що дозвіл є. Він навіть взяв був гроші під ту майбутню книгу... Тих грошей вже давнй нема. Тепер одна надія — на Симиренка. Той обіцяв підтримати, допомогти...
Вбіг Каменецький.
— Глянули?
— Данило, тут немов свиня порила все, перепаскудила!
— Пусте, пусте... — відсапуючись, втішав його Паньків керуючий друкарнею. — Складати швидше треба і видавати! Бо, не дай бог, одумаються...
— З якої речі?
— Дозвіл нам, власне, дав міністр освіти Ковалевський. А як на це подивиться князь Долгоруков?
— То поспішай!
— Я нишком склав уже третину, — всміхнувся Каменецький. — Щоб пан Куліш не знали... Якби на мене, — раптом він посерйознішав, — то все давно надрукував би й пустив у світ... Нехай би тоді шукали!
— Не голка ж...
— Треба з розумом... Своїми лише людьми... Куліш торік вже був погодився, а далі задки, задки...
— Достатньо нам мороки і з тим, що вийшло в Лейпцігу. Ледь одхрестився.
— Ще скажеш гоп, як перескочиш, батьку... — зітхнув Данило. — Треба ловити мить — складати і видавати!
Тарас згорнув рукопис і мовчки віддав Данилові.
— То я побіг! — всміхнувся той. — За кілька днів покличу вас читати коректуру.
— Спасибі, друже...
— Дякуватимете, як вийде книжка! — кинув уже з порога.
Книжка... Як тяжко їй прийти у світ, коли вона не забавка, а крик душі, людська любов і ненависть!.. На ній лежить прокляття страху можних, підступних, підлих, заздрісних — усіх, хто ссе з народу кров, вважаючи, що так і має бути. У кожнім слові спротиву вони вбачають замах на їхнє благо й дужий здіймають крик: мов, рушаться устої людства, влади! А йдеться в тих словах-громах лише про власну шкуру...
З майстерні Тарас піднявся у "кабінет" і сів до столу. Треба писать листа! До Симиренка. Він обіцяв позичити потрібну суму на видання...
Зітхнув, — ці кляті гроші! — вмочив перо, підсунув чистий аркуш і написав:
"С. — Петербург, 26 листопада 1859. Добродію Платоне Федоровичу! Сьогодні одержав я свої твори а цензурного комітету, що дуже постраждали від тривалих тортур. Постраждали так, що видавець погоджується надрукувати їх на умовах, на які я не можу й не маю права погодитися. Вашу благородну пропозицію прийму я нині як благодіяння з глибокою вдячністю. Видання коштуватиме тисячу сто карбованців. Якщо ви погодитеся одержати ваші гроші екземплярами книги, для мене це буде легше. Якщо ж грошима, то я не обіцяю вам повернути раніше, ніж за рік, з десятим відсотком. Робіть, як вам бог на думку покладе. Книга вийде з друкарні до Нового року..."
У грудні Симиренко прислав потрібну суму. А в січні Каменецький приніс йому до хати новий "Кобзар".
— Примірник перший — авторові! — подав, щасливо сяючи, неначе він був автором.
Тарас узяв, не дихаючи, й підвівся... Справді в його руках нова — так довго ждана! — книжка чи це один із мальовничо-химерних снів, що почалися іще в саду на Мангишлаці?.. Оглянув зовні і розгорнув. Портрет затемний трохи... Здається, після Штернберга його ніхто не малював... А тут Микешин взявся. Тягнув, страждав, вимучував свою модель, а все ж утнув... Це через нього книжка спізнилася ледь не на місяць... Ну, слава богу, вийшла!.. Ще пахне клеєм, фарбою...
— То як? — спитав Данило.
— Спасибі... Дай же, братику, я поцілую тебе за це!
Обняв і тричі поцілував. Данилові аж сльози виступили в очах.
— Чого ти плачеш? — тихо спитав Тарас.
— Від радості... Чи думав я, читаючи десятирічним ту вашу першу книжку, що друкуватиму ці твори сам, що матиму за ці труди цілунок від Кобзаря!..
— Скільки ж це літ спливло? — спитав Тарас.
— Аж дев'ятнадцять...
— Немало... Десять із них — найкращих! — у небуття...
Помовчали.
— Ви ж там писали, — втішив його Данило. — Із віршів тих та найновіших вийде добрячий том!
— Читав мою "Марію"?
— Могутня, чудова річ! Але, на жаль, — зам'явся, — її ніхто не пустить у другий том...
— Ти віриш, що так було?
— Що я... — скривився.
— І про богів писати треба правду, а не курити їм фіміам, — обняв Тарас Данила.
— Бог — істина...
— Ну, а коли бог — істина, то як же можна вкутувати його в брехню!
— Євангеліє писалось, батьку, тими, хто жив тоді, хто бачив.
— Час очищає правду, висвітлює її з туману пристрастей та боротьби; на відстані вона видніша.
— І нашу правду ліпше колись побачать люди? — спитав Данило журно.
— Як не осліпнуть, плачучи... — сказав Тарас. І спохватився, здумавши, що перед ним людина, якій потрібна відповідь одверта й точна. — Наша велика правда приспана лукавим панством, темрявою, — сказав рішучим голосом. — І нам призначено її збудити, вивести на білий світ! Потому вже не зможуть її зневажити, зробити вигляд, наче її немає і не було.
— Як просто й мудро... — тихо сказав друкар. — Аж зараз я збагнув не тільки серцем, а й розумом велику користь мого труда...
Тарас оглянув ще раз новий "Кобзар", перегорнув, страждаючи від "ям", прорубаних завзятим цензором в його поезіях, і мовив з тихим смутком:
— Яка-то буде доля цієї книжки...
(Продовження на наступній сторінці)