В ущелині, куди ввійшов, мав потаємне місце між черепашкових великих брил. Звідси він бачив синє море удалині, блакитне чисте небо... Його ж ніхто не міг отут помітити. Сиди і вільно мисли, малюй, пиши!.. Сьогодні сльози застували йому і море, й небо. Він бачив мертве личко свого малого й щирого в найвищій мірі друга й ніяк не міг змиритися, пристать на те. Хто нині торкнеться ніжним пальчиком його брови, пригладжуючи її острішок, хто поведе його шукати вбогі пустельні квіти й радітиме тим дивобарвним краплям на тлі піску?.. А мати! Як їй, бідній, це пережити, витерпіти? Недавно був, сміявся, плакав, грався, а нині — тільки горбик на кладовищі!.. Це жах такий, що й словом того не скажеш!.. Треба зробити пам'ятник: щоб хоч був знак. Бо цей пісок заносить все, вирівнює, ховає слід... Невмольна смерть! Як той коршак, чатує, жде, щоб налетіти, вдарити... А може, то вона прийшла по нього, а помилково взяла того, хто був йому найближчий і найдорожчий? Можливо, тут його вина, що він, нехай невольно, уник коси... Хіба він раз на муштрі її гукав! Не чула, не йшла... Нікчемна стара карга!..
Десь одірвався і покотився вниз камінець. І тут іде повільна праця знищення... Вітри, дощі та сонце руйнують гори... Ніби там хтось іде?.. Мо', смерть почула його слова?..
Підвівся й став чекати. Неквапно витер сльози, поправив одяг... Дивно, та йшли сюди, в ущелину, в його таємне сховище. Невже іще хтось має місцину цю за власну затишну гавань?..
— Вибачте... — сказав солдат, спинившись за кілька сажнів. — Мене по вас послали...
Спершу він не завважив, як мовлені були слова. Коли ж збагнув, не зміг тому повірити.
— А хто послав? Фельдфебель?
— Ні, комендант. Казали, щоб ви прийшли на поминки...
— Невже земляк?
— З Херсонщини, — всміхнувся той.
— Чому ж уперше бачу?
— Бо я приплив недавно.
— І знаєш, де мене шукати?
— Бродив тут сам... А раз на вас наткнувся...
— Чому ж ти, братику, не підійшов? Земляк же...
— Ви з панами... — прискалив хитро око. — А ми прості... Тарас обняв солдата і запитав:
— Як звати?
— Кличте: Скобелєв. Я так тепер записаний... А справжнє моє ім'я — в ревізькій книзі, в пана...
— Втікач? Здвигнув плечима:
— З вогню, як кажуть, в полум'я...
— Не можу сліз уговтати... — сказав Тарас. — Чуже, а жаль, як рідного...
— А рідні є?
— Немає.
— То ви по них і плачете, тут сидячи... — зітхнув солдат. — Ходімо, бо вас там ждуть. За стіл без вас не сядуть, сказав майор.
Вони пішли до форту, зближаючись, як два човни в пустелі моря, радуючись, що день печалі скрасився для них початком приязні, а може, й дружби. Вічність не тільки в смерті, вічне й саме життя...
...На диво, верба росла! Це навело на думку розвести сад. Не яблуневий, звісно, а з верб, тополь, шовковиць, які привезти можна з Ханга-Баби.
— А що? — сказав Іраклій, коли Тарас з ним поділився задумом. — їй-богу, гарна думка!.. Агато, ти послухай, що наш Тарас пропонує!
— Ну?.. — вийшла та з дитячої, де годувала малу Наталю груддю.
— Садити сад біля городів.
— То й що? — спитала байдуже. Вона ще й досі не ожила, не стямилася по смерті сина.
— Можна поставить там будиночок, де ви могли б улітку жити, — сказав Тарас. — Город, дерева, зелень, повітря з моря...
— Справді, було б, як дача! — палко гукнув Усков. Схопивсь на рівні ноги. — Дерева випишемо із Астрахані чи Гур'єва...
— А трохи можна викопати в урочищі Ханга-Баба, — додав Тарас. — Сам бачив там два роки тому ще молоді шовковиці.
— Майстри в нас є, а каменю — хоч і на ціле місто, — вже прикидав Іраклій як комендант. — Коли садити краще? — спинився біля Тараса.
— Певно, що восени... Вербу свою я посадив у жовтні...
— Баркас сьогодні ж вишлю за деревцями в Астрахань! — запалювався новим для себе ділом комендант. — Тарасе, ти візьмеш два вози та охорону й вирушиш в Ханга-Бабу. Це завтра... А я займусь будинком... Посадим сад!.. — примружився. — І буде в нас, як на Кубані...
— Чи як у нас, в Кирилівці... — зітхнув Тарас.
— Розмріялися... А скільки-то воно ростиме! — охолодила Агата їх.
— За років три-чотири вже буде тінь і затишок, — сказав Тарас. — Як поливати добре й підживлювати, то ще й раніш.
— Призначимо садівника, самі, чим зможем, допомагатимемо, й нехай росте, — рішуче сказав Усков. — Піду звелю, щоб готували баркас у путь!
Іраклій Олександрович на вітер слів не кидав. Уже за тиждень майбутній сад, розмічений довкруг верби Тарасової, завирував робітним людом з числа солдатів форту. Картина ця порадувала Тараса й Скобелєва, що прибули з Ханга-Баби й привезли дві підводи малих шовковиць.
— Славно! — схвалив Усков, потерши руки від задоволення. — По скільки їм? — кивнув у бік шовковиць.
— По років три чи й більше, — сказав Тарас. — Ледь викопали.
— Коріння — мов у сома вуса! — всміхнувся Скобелєв.
— Гаразд. Ямки готові, беріть садіть, — звелів Усков.
— Це б чорної на спід землі... — зітхнув Тарас.
— Згрібайте на городі. А з Астрахані я наказав привезти разом із деревцями й чорноземлі. Поповнимо городу збиток нею. Довкіл будиночка залиште місце для тополь. Щоб шелестіли на вітрі листям...
— Як на Кубані?
— Точно! Прислати вам підмогу?
— Ні. Ми самі упораємося, — озвався знову Скобелєв. — Це ж не робота — празник.
Невдовзі він, саджаючи в глибоку ямку дерево, затяг високим голосом якусь незнану пісню. Тарас вловив мелодію, поміг йому, поймаючись первісним чаром співу... Ні, він таки її десь чув, цю, може, ще язичницьку молитву-заговорювання малого зела-древа й землі, що має дати паростку могуть і силу велета... Як був малим. Напевно, її співала мати... Чи Катерина, його сестра і нянька...
Коли стемніло, вирушили гуртом до форту. Збуджені, веселі навіть. Кожен згадав щось миле серцю, таке, що вічним маревом стоїть у їхніх душах усе життя...
Тієї ночі довго Тарас не міг заснути. Щось ніби зрушилося в його зболілому стражданням серці. Лежачи серед півсотні бідах-солдат у вистудженій брудній казармі, він проглядав своє життя за три останні роки, і в душу йому вкрадався щемливий страх. Так, чесно жив. Не дав зробити з себе фрунтовика. Щось малював, лінив із глини барельєфи... А пісня, пісня — його найбільша мука й найбільше щастя його — мовчала! Не написав ані рядка... Так ніби в Орській, на гауптвахті, забув свою стражденну музу... Ще там писав. А вийшов, виїхав — і сталось так, що серце мов скам'яніло. Навіть похід на Каратау не оживив його всього, не доторкнувся в ньому струни поезії...
Хропли солдати, скрикували в тривожних снах ці обездолені, пропащі люди, вирвані з життя свого народу, з його нехай гіркої, та все ж якоїсь долі... А може, й він тому не пише віршів, що забуває народ і край, який уклав йому в дитячі груди душу, навчив любити і ненавидіти?.. Раніше хоч листи приходили, а зараз... Ні, вже обізвався Козачковський із Переяслава. Інші мовчать, неначе в рот води набрали... Із Петербурга прислав аж два листи і гроші (за не написаний колись портрет!) артист імператорських театрів Семен Гулак-Артемовський, таки земляк із Городища. Та Лазаревський Федір теж обізвався; їздив до Петербурга, тому й мовчав... І все ж за ці три роки далека його земля покрилася немов туманом. Раніше він міг будь-коли покликати в думках її, побачити, як наяву, в живих картинах, в пахощах, в розмаї барв, а нині, як не прагне, вигулькують із сірих мрев лише якісь деталі, окремі люди... Гірко!.. Шість років він не був на рідній своїй землі... А що ж з ним, бідним, стане, як проживе у цих пісках шістнадцять!..
Устав, набрав води й напився, бо серце стислось грудочкою, мов заховатись прагло саме в собі... Шістнадцять літ!.. А двадцять п'ять!..
Лежав, дивився в темінь, й здавалося, що він уже в могилі, в чужій землі...
Схопився, сів на нарах. Умерти тут душею — ганебна зрада себе, людей і волі, якої ждуть на Україні мільйони його братів, його сестер! Коли не маєш сили зламать біду, стерпіти муштру й відчай у цих пісках, навіщо ж ти розбурхав їх, уклав надію в серце своїм гарячим словом?.. Ти став на шлях, з якого спихнути має право одна лиш смерть!.. Я тут уже напівживий... І все ж живий, не мертвий! Лягай і спи, щоб завтра мати силу долати зло, зневіру, сум — усе, чим хочуть змусити тебе зректися бога святої волі, віри в прийдешнє щастя людства!..
Зітхнувши, ліг. Заплющив очі, спробував перелетіти в своє село, в свою леваду. Спершу це не вдавалося, а згодом, як угамувалося й забилось рівно серце, душа його торкнулася калини — ще твердої, червоно-бурої, — вербового вузького листя, яблунь, барвінку, що блакитно обплів могилу матері...
Прокинувся з нежданим рішенням: писатиме! Не вірші — прозу. Вона не дасть узятись цвіллю його душі, поверне в світ, який любив і за який страждає нині тяжко.
Оскільки бог якраз послав неділю, він захопив святе письмо — Шекспіра, папір й усе, без чого повісті не розпочнеш (це вам не вірш, якого можна й запам'ятати!) і рушив із укріплення. Солдат, що нудився біля воріт, спитав:
— Куди це ти, Григоровичу?
(Продовження на наступній сторінці)