— Може б, ти розказав детальніше про те, що чув, що бачив у нас в селі? — зніяковівши, мовив мерщій Тарас. — У кого жив?
— Не знаю...
— Може, щось запримітив?
— Груша! Здорова-прездорова, неначе дуб. Ми палицями збивали груші з її верха...
— Це в Гната, мого дружка! — зрадів Тарас. — Такої нема ні в кого більше. Я ласував її грушками ще отаким, — провів собі долонею біля колін. — Ні, бог тебе послав мені! — обняв, як брата, гостя. — Розказуй ще!.. А Феодосію, попову доньку бачив?
— Були якісь дівчата... — сказав непевно Савичев. — Ми танцювали під тріо з скрипки, бандури й бубна.
— В отця Григорія?
— Та в нього ж, в нього ж на іменинах.
— І ти не вгледів Феодосії?!
— Горілка там така скажена... — зітхнув хорунжий. — Добре, що хоч у став не вскочив, прочумався біля води...
Тараса це розвеселило. Як уявив хорунжого серед гусей та підсвинків на збитому грузькому березі, так і зайшовся сміхом. А далі знову враз посмутнів, згадавши, як далеко у часі й просторі до тих ставків, до тих людей, до того неба синього... Шуміло море, бігли по ньому ледь помітні ягнята-хвилі... Вечір лягав на землю швидко, мов поспішав... На небі блідо вирізьбився дворогий місяць...
Дізнавшись, що молодий хорунжий малює теж, Тарас наважився за кілька днів одкрити йому портфель з малюнками. Одне, щоб той повчився, їх розглядаючи, а друге — страх хотілося поспілкуватися з собі подібним, вислухати його думки. Митець без середовища — пропаща сила.
Город для цього діла найліпше місце. Видно на всі чотири сторони, — ніхто зненацька не надійде, — та й сторож — свій чоловік. А ще коли налити йому якусь чарчину, то й редьки дасть на закусь і попильнує від злих очей.
В альтанці було розкішно: затінок і вітерець!..
— Про те, що тут побачиш, — сказав Тарас хорунжому, — ніде ні звуку.
— Буду, яко німий!
Одкрив портфель і вийняв перший-ліпший. З автопортретом. Людвік йому служив натурою, і вийшов спиною до глядача...
— Ця спина — шедевральна! — гукнув тим часом Савичев. — Ну, просто чудо!.. Слухай, так ти ж великий майстер!..
— Дивись, дивись... — дістав іще малюнок.
— Хто був твоїм учителем?
— Сам Карл Брюллов.
— Ти вчився в Академії?
Тарас кивнув. І вийняв з портфеля "Цигана".
— Ну й ну!.. — стогнав хорунжий. — Яка експресія усіх фігур, освітлення і чистота малюнка!..
Етюди, також виконані на Каратау, справили на Савичева хороше враження, і він благальне мовив:
— Чи ти не зміг би подарувати мені один? Тарас сховав етюди й сказав великодушно:
— Я намалюю в пам'ять про нашу зустріч... ну... твій портрет.
— Ти справді? Чи жартуєш? — аж засвітився Савичев.
— Ходімо! Є тут, братику, один предобрий чоловік. У нього ми й сотворимо твою парсуну. До речі, він також козак уральський...
— На батареї?
— Точно. У нього я ховаю своє малярство.
Сходами зійшли на скелю, де розміщались дворик, казарма й дві кімнати для офіцерів, обнесені низьким камінним муром. Назустріч вийшов старий урядник — найвища влада.
— Федоре, приймай гостей! — гукнув Тарас. — Хорунжий ось почув в Уральську запах твоїх пельменів...
— Зробимо! — озвався в тому ж тоні господар батареї. Потис обом їм руки і наказав комусь у сіни: — Хлопці, пельмені враз!
Невдовзі вони уже сиділи за пельменями та чихирем, привезеним недавно з Астрахані, й вели неквапну бесіду.
Портрет було почато й закінчено на другий день.
Коли, вже в червні місяці, майор Михайлов, а з ним і Савичев, після великої, з шампанським, учти на честь Маєвського, що саме був іменинником, верталися на пароплав, Тарас сказав хорунжому:
— За всі ці дні, Микито, я не збагнув мети твого приїзду в Новопетровське.
Той, хоч і був добряче напідпитку, всміхнувся, обняв Тараса і запитав:
— Сказати правду?
— Тільки...
— Я приїздив... побачитися з Шевченком! Не міг тому повірити:
— За тисячу чи й більше верст?!
— Я радий... Я пишатимусь тепер собою!.. — мовив хорунжий тихо, аби ніхто того не чув.
І все ж вірменський батюшка, що приїздив до пастви, яка жила і торгувала біля укріплення, озвався теж:
— І я до смерті згадуватиму, як стрівся тут з Шевченком і подружив!
— Спасибі вам... — усе, що зміг сказати обом Тарас.
На рейді вже диміли труби двох пароплавів, а біля пристані на мореплавців ждали човни з матросами...
...За ясним днем завжди іде негода, за радістю іде печаль. Маєвський, його заступник перед лицем суворих буднів служби, по іменинах прожив лише півроку та й перебравсь, сердешний, у кращий світ. Покинув форт, малих синів і зовсім тепер беззахисного учителя своїх дітей.
У квітні, з першим пароплавом, прибув новий володар Новопетровського майор Усков. Високий, грізний, з вусами, які звисали стріхою сільської хати й ховали рот. Звелів негайно вишикувати весь гарнізон, пройшовся мовчки двічі, пронизуючи ряди солдат суворим, гострим поглядом, і, не сказавши нікому й слова, звелів командирові півбатальйону Косарєву одвести всіх у казарми. Офіцери перезирнулися. Бо за статутом їм всім належало тут, на плацу, представитися начальству.
— А вас, панове офіцери, прошу до мене завтра, о п'ятій після полудня! — додав похмуро, ніби хотів усіх послати на гауптвахту.
Тараса він покликав за кілька днів. Ішов у добре знаний дім коменданта з острахом. За місяці, відколи вмер Маєвський, наслухався і натерпівся. Косарєв, як і Потапов, якого, — бог почув молитви їхні, — перевели кудись в Уфу, із шкури пнувся, аби зробити з нього фрунтовика...
— Дозвольте, ваше благородіє? — спитав бридким, охриплим від хвилювання голосом, переступаючи поріг кімнати.
Майор, який писав щось, кивнув, поставив крапку і запитав:
— Шевченко Тарас Григорович?
— Так точно!
— Як вам служиться?
Тарас завважив незвичне "вам" і розгубився.
— Добре. Труджусь на рай... — промовив.
Усков звів брови, прагнучи збагнути суть химерних слів
— Сідайте, — вказав на крісло перед столом. Ввійшла вагітна жінка.
— Іраклію...
Помітивши, що чоловік не сам, знітилася.
— Агато, це Тарас Григорович, — встав комендант. Вона злегка вклонилася. Тарас також. Дива, та й годі!..
— Може б, ви... — запитально глянула на чоловіка. — Обід готовий...
— Славно! — потер великі руки комендант. — Йдемо, йдемо... Григоровичу, прошу вас з нами пообідати, — торкнувся ліктя.
— Дякую... Я ж...
— Ми, на жаль, не познайомилися раніше, в Оренбурзі, — не зважив на той протест Усков. — Хоча й жили в одному домі...
— В Кутіних? Біля костьолу? — вражено спитав Тарас.
— Так точно.
— Не пам'ятаю...
— Федір вам передав вітання. І Карл Іванович. Матвєєв теж...
— Спасибі!
Стіл в їдальні накритий був на три особи.
— А Дмитрик спить? — спитав Усков дружину.
— Так.
— Це наш син, йому вже третій, — сказав Усков. — До речі, я — Іраклій Олександрович. А жінка моя — Агата Омелянівна.
— Гафійка, — мило всміхнулась та. — Як кажуть в нас, у Києві...
— То ви киянка?
— Точно, — кивнув Усков. — Я там її і здибав...
— Зустрів, Іраклію! — поправила його дружина. — Або — мав щастя стріти!..
— Це точно.
Він підсунув стілець дружині, тоді Тарасові.
— Прошу, сідайте. Вже борщ несуть...
— Борщ?!
— Так. Зелений. В Гур'єві знайшли щавлю. Ледь довезли. В сухому, правда, вигляді.
— Несповідимі путі господні!..
— Жіночі теж. Агата Омелянівна хотіла вас подивувати.
— Не знаю, як і дякувати... — сказав Тарас, розчулений таким дарунком.
Агата зашарілася. І тільки зараз, вперше Тарас помітив її вродливість, ніжність її лиця, хоча воно було уже ледь-ледь припухле. Високий лоб, великі карі очі і довга ніжна шия... Давно вже він так близько не бачив жінки, матері. Це хвилювало й сковувало, неначе й досі був юнаком...
— А ось і ми, — ввела хлоп'ятко няня. Воно було рожевощоке, з білим пушком волосся. Помітивши чужого в домі, глянуло спідлоба батьковими очима.
— Це добрий дядя, Дмитрику, — всміхнулася до нього мати. І від тієї усмішки в Тараса щось стрепенулося побіля серця. — Йди, йди до мами!
Чимось вона йому нагадувала Закревську Ганну... Може, отим ласкавим "йди, йди до мами", яке звучанням навіть було подібне... Господи! Йому вже тридцять дев'ять, пішло з гори, а він і досі дивиться з благоговінням, з трепетом на чудо материнства!.. Гнат Бондаренко, певно, вже має внуків…
Пив чарку, їв, прихвалював зелений борщ, а сам не смів на неї звести очі. Йому було достатньо, — чи й забагато! — її розмови з сином, дитячого ясного сміху...
(Продовження на наступній сторінці)